Скажи тільки, що хочеш – все для тебе зроблю!
– Усерязі! – вирвалося у Волхитки, аби лиш відчепився той Олесь. – Золоті!
– Добре, – тільки й мовив Олесь, розвернувся одразу і пішов геть.
"Отож бо! – посміхнулась про себе унотька. – Пустомеля..."
А через день біля городських воріт знову натрапила на купецького сина. Той перепинив їй шлях, узяв за руку:
– Зачекай, хочу щось показати, – і відвів убік.
– Ось, Перунова Діво, це тобі... – простягнув до Волхитки руку і долоню відкрив.
А на долоні – золоті усерязі! Волхитка заніміла: вона за своє життя один тільки раз подібні й бачила – на весіллі, у Ходотиної доньки, коли ту брав за себе син іншого купця – Звана. Вона очей не могла відірвати від тих усерязей, стояла і мовчки на них дивилася. Тоді Олесь узяв її десницю, поклав прикраси у вузеньку дівочу долоньку, сам її закрив і з жаром мовив:
– Зоре моя, та я ж небо до тебе прихилю, тільки полюби мене! Дай згоду – сватів восени зашлю! Подумай – чекатиму.
Пішов геть син купця, а Волхитка сама не своя від того, що сталося, прибігла додому і загорнувши усерязі в шматок старого платна, сховала в щілині за лавою. В дівочій душі нуртувало таке, що й словами не розкажеш. Головне, що вона не знала, як же їй тепер жити: з Величком любощі були, котрі нікуди не подінеш і з душі не викинеш, бо вперше в житті пізнала мужа; а тепер від Олеся усерязі отримала – та все їхнє з матір'ю добро не варте цього золота... Повернеться Величко – що тоді буде?!
Вона тинялася сама не своя, доки її, таку, не помітила Орогостя. Чорні, мов вуглини, очі чарівниці вп'ялися у Волхитчине лице:
– Що трапилося? Кажи, дівко!
Та одразу знітилася, бо знала, що брехати марно і все розповіла.
Орогостя довго роздивлялася усерязі і обличчя її ставало все більш похмурим.
– Сядемо, – показала вона на лаву. – А тепер слухай, Волхитко, що я тобі казатиму...
Унотька дивилася на матір, як зачарована: ніколи раніше та не промовляла до неї так урочисто і водночас строго.
– Ти виросла. І вже пізнала мужа. Суд[321] кожній людині призначає долю. А вона людину супроводить до самої смерті. Ще ніхто від своєї долі не втік і не сховався. Тому в житті нічого випадкового не буває. Долю свою мусиш душею відчувати. Кожного дня людина на роздоріжжі стоїть: куди піти? Щоб не проміняти долю свою на недолю, завжди будь однією. Будь вірною чомусь одному: щодня, все життя.
Орогостя замовкла і в житлі надовго запанувала тиша. Нарешті Волхитка, трохи оговтавшись, насмілилася запитати:
– А як взнати, чому саме мусиш бути вірною?
– Слухай душу. Або золото візьме владу над тобою, або ти над ним. Або ти володарюватимеш над іншим, або він над тобою.
Не все зрозуміла Волхитка зі сказаного Орогостею, проте кожне материне слово закарбувалося в дівочій пам'яті. Чи назавжди?
– Позавтрому ввечері, як лягатимемо спати, я буду ворожити тобі на долю. До тієї години їсти не можеш: в роті і мачинки не мусить бути. Пий лише воду з кринички.
Витерпіла голод Волхитка: надто вже свербіло їй долю свою взнати. Вказаного вечора, як стемніло і прийшов час збиратися до сну, Орогостя дала доньці ретельно вимитий та вичищений гребінь і заходилася повчати:
– Розчешися цим гребенем так, щоб жодної волосинки не оминула. Не поспішай. Розчісуйся і думай про того, з ким хотіла би долю свою розділити. Потім поклади гребінь під узголів'я і лягай спати зі словами: "Суджений-ряджений, прийди до мене вбраний!".
Замисленою була Волхитка і розчісувалася з трепетом душевним, бо розуміла, що з-під гребеня струменить зараз не лише її густе, пряме волосся, а й доля правиться, лягає ниточка до ниточки – як ляже, так і життя складеться.
Величко стояв перед очима – могутній, з ним нічого не страшно, пристрасний, але простодушний; Олесь зринав – красень писаний, золоті усерязі на долоні тримав, словами, від яких серце мліло, за собою кликав... Ну що б оце Величкові та й не бути таким, як Олесь! Хіба ж би вона замислювалася?!
Усе зробила дівчина, як мати веліла; зробила і спати лягла під старе ряденце. А сон не йде... Кого обрати: наймогутнішого чи найкрасивішого? Того, хто не обдурить ніколи, від лиха врятує, чи того, хто золотом осипле, у паволоки вдягне? Кого?!
Хочеться, щоб муж і сам був гідним її небаченої вроди. Хочеться влади. Над усіма. Не лише влади своєї краси, але й іншої – такої, як у матінки, що з людиною може вдіяти, що схоче. Ось така влада їй миліша, ніж навіть саме золото! А відтак, і муж її мусить бути над усіма мужами муж! Бо коли вона владарюватиме і над мужем своїм... Ні, не такого вона хоче.., не такого...
Сон таки здолав Волхитку. А Орогостя дістала з-під лави шкіряну торбинку, запаленою скіпкою окреслила в повітрі круг себе коло, прошепотівши стародавнє закляття: "Щур, святе се місце!", і сіла за старий, вишкребений ножем до чистого дерева, стіл. В торбинці знаходилися руни – чародійське знаряддя для ворожіння на знання того, що буде. Боги дали руни втаємниченим людям з тим, аби допомогти душі віщої людини краще розуміти Божий світ, в якому немає різниці між минулим, нинішнім та майбутнім – усе це суть одне, як вода в ріці, що плине повз того, хто стоїть на її березі і споглядає течію. Руни єднають минуле з майбутнім та показують, як вибір людини в минулому творить її майбутнє.
Ворожбитка струснула торбинку, навмання взяла з неї одну руну – плаский, випалений в печі глиняний черепок із начертаним на ньому таємничим знаком і поклала на стіл. Перша руна у ворожінні на долю – це минуле. Орогостя якийсь час пильно вдивлялася чи то в руну, що лежала перед нею, чи в своє та Волхитчине минуле. Потім знову запустила руку в торбинку і вийняла з неї другу руну – руну Волхитки. Яка вона насправді, її донька сьогодні, яка її суть, як людини – ось що воліла взнати Орогостя.
Третя руна лягла на стіл – загад на майбутнє. У цей черепок чарівниця вдивлялася найбільше. Брови її то хмурилися, то злітали в подиві – очевидно було, що розкрите майбутнє доньки аж надто вже дивувало її матер. Четверта руна мала розповісти, чому Волхитка саме така, а не інша і що є корінням того. Глибоко замислившись, Орогостя довго сиділа над четвертою руною, часом легенько, на знак згоди, киваючи сама собі головою, потім виклала на стіл п'яту руну, яка мала прояснити, що Боги чекають саме від неї, ворожбитки, що вона особисто має зробити задля того, аби здійснилася воля Богів.
Нарешті дійшла черга і до шостої руни, останньої в цьому ворожінні: що чекає на саму Орогостю в разі, коли вона виконає те, що покладене на неї Богами. Та це хвилювало її найменше. Їй і так все вже було зрозуміло, тож, переконавшись, що воля Богів витолкувана нею вірно, вона на знак згоди лише кивнула головою, потім склала руни в мішечок і почала дивитися на сплячу Волхитку.
... Величко питав згоди на злюб, а Олесь з-за його широкої спини показував їй небачені паволоки, осипав дощем із перлів, чомусь лукаво підморгував та усміхався. Потім Волхитка з Величком любилися серед квітучого лугу, а хтось, обличчя не розібрати, докірливо хитав головою... Усім чомусь хотілося, аби вона якомога швидше стала чиєюсь жоною, а невидимий голос шепотів у самісіньке вухо: "Чекай, Додолице!" і тоді вона кричала щосили: "Хіба ви забули?! Я ж Додолиця, Перунова Діва! Я наречена Громовержця!", от тільки, здається, крику її ніхто не чув, бо ніч наступила і навкруги вже – жодної живої душі...
А потім розвиднілося раптом: Волхитка стояла під якимось великим деревом, у затінку його густого віття і дивилася на осоння. Сонячне світло було аж занадто сліпучим і з того світла раптом виник муж, котрого вона ні разу в житті не бачила, проте Волхитка одразу ж здогадалася, що то і є її суджений: він був не такий, як усі, ні на кого не схожий; вони протягнули одне одному руки, дивилися у вічі – надивитися не могли, а в чистому небі, в синій Сварзі, над їхніми головами гуркотів грім...
"Ось воно, щастя!" – зрозуміла Волхитка і вони пішли кудись із тим мужем, а Величко все йшов за ними назирцем, тримаючись на відстані; коли ж вона озиралася на нього, він лише сумно до неї усміхався...
Вранці, коли Орогостя запитала доньку, чи бачила вона щось уві сні, Волхитка розповіла їй про дивного, незнайомого мужа, що взявся нізвідки, і про грім з ясного неба, і про все інше.
– Який він із себе? – одразу ж поцікавилася ворожбитка.
Та Волхитка, як не силувалася, згадала лише одне:
– У нього не було бороди, тільки довгі вуса...
Зосереджена Орогостя мовчки кивнула головою: мовляв, так і мусить бути.
– Він Перунів жрець? – тамуючи подих, спитала Волхитка.
Орогостя на те нічого не відповіла, лише згодом замислено мовила:
– Відтепер почне вершитись твоя доля. Пам'ятай, що я тобі казала: завжди будь однією. Завжди.
Дажбожа колісниця котилася донизу – на захід, в море Окіян, на нічний спочинок. Просторим Сиверовим двором, поскубуючи поміж берізок рештки ріденької травички, ходив Птах, під призьбою, біля ніг Вишні, ловив вечірні сонячні промені Бримо, сама ж Вишня сиділа з шитвом на руках: червоними та синіми нитками вона обшивала по подолу оберегами-візерунками чоловічу сорочку і поспішала закінчити роботу до заходу сонця.
... Тільки й того, що нинішній муж відвалив за неї колишній свекрусі мало не жменю золота, але після злюбу Сивер виявився мовчазним і байдужим до неї. Мовчки вставав, мовчки їв, мовчки займався своєю чоловічою роботою, бо її у нього, що не кажи, дійсно було більше, ніж досить. Коли він коротко сказав Вишні, що вирішив звести житло на новому місці, біля старого городища, вона відповіла те, чого він, певно, і чекав: "Як скажеш, муже мій...", бо давно вже звикла, що від її думки в житті ніколи і нічого не залежало.
Вони ділили одне ложе і інколи Сивер задовольняв своє чоловіче бажання, але при цьому він зовсім не думав про неї – їй було лише боляче, та Вишня терпіла це, закусуючи часом губу, щоб не скрикнути, коли він був аж занадто грубим у задоволенні своєї похоті. Після того він відвертався від неї і засинав. Але з тим, вважала Вишня, ще можна було миритися: це ж не знущання Ізбори, та й кислою скорою від Сивера, як від Летяги, не тхнуло!
Ще їй було незвично і від того трохи навіть лячно чути, так це його молитву, коли сідали за стіл – бурмотіння на незрозумілій чужинській мові – він здавався їй якимось чаклуном, від котрого можна зазнати неабиякого лиха.
Зате одного разу, коли вони вперше пішли удвох на торжище, Сивер вступився там за неї і за одне лиш це заступництво Вишня готова була пробачити своєму мужеві і його грубість уночі, і мовчанку вдень.
...