Я кілька разів переповідав усі перипетії моєї боротьби із сазаном; ми їли його смаженого спочатку з картопляним пюре, а потім, ясна річ, і з холодцем; ми згадували з батьком безліч інших рибальських історій: словом, це був справжнісінький День рибалки – свято, що назавжди залишилось у моїй душі і час від часу зігріває її спогадами, що їх так явно, до найменших подробиць, зберегла моя пам'ять.
Було це одинадцятого липня вісімдесят другого року.
Свято у нашу душу приходить не саме по собі, а лише тоді, як вона буде готова його прийняти. Свято – це як народження нової дитини – душа спочатку має бути вагітна ним, очікувати його. Твоє свято багато у чому є віддзеркаленням твоєї душі, тож частіше робімо для себе свята – аби ще раз поглянути, як у дзеркало на власну душу!
Юшка.
Деснянська юшка – страва неперевершено проста у своїй геніальності. Ця простота робить її річчю сакраментальною в деснянському світі, такою ж, як вудка або човен. Юшку, як страву, могли винайти лише рибалки, чоловіки – рибалки, саме ті, котрі жодного разу біля печі з горщиком та вилошником не стояли і ніяких законів приготування перших страв не те, що не знали, навіть – чути не чули.
Якщо наша традиційна народна кухня, з усіма її сотнями страв, тонкощами, секретами, ба, навіть хитрощами приготування, є безспірним надбанням українського жіноцтва, то приготування їжі на багатті, не важливо, де саме: в лісі, на полі, чи біля ріки, – за більш-менш відомого історичного минулого, – винятково чоловіча справа. Мені довелося безліч разів спостерігати, як жінки, котрі вдома втерли б носа у вмінні готувати хитромудрі страви цілому десятку чоловіків, біля багаття робились безпомічними та безпорадними і приготування справжньої юшки за її традиційним, таким, на диво нехитрим рецептом, ставало для них чимось неосягненним саме через цю простоту, котра збивала їх із пантелику, бо одразу ж порушувала всі ними вироблені закони куховарства.
...Крізь солодкий сон я чую, як у нашому садку глухо гупають об м'яку землю яблука – це путивка на межі літа й осені дарує нам свої великі та запашні плоди. Як-то солодко в молодості спиться! Сповитий сном, ти не маєш змоги навіть завершити думку, що виникне раптом серед ночі у твоїй голові, а не те, щоб мучитися в роздумах цілу ніч. Він наповзає на тебе так, як наповзає на луг осінній туман пізнього вечора, коли денне тепло стрімко змінюється нічною прохолодою, і від цього туману раптом уповільнюється дихання, м'якнуть руки та ноги, наливаються свинцем повіки і переривається зв'язок твоїх відчуттів із навколишнім світом. Давно вже не сняться мені вночі перед виїздом на Десну поплавці; єдине, на що здатна приспана свідомість – це зафіксувати в пам'яті приглушені звуки від падіння яблук на вкриту густою травою землю.
Зате коротесенького – дир-дир! – дзвіночка маленького механічного будильника досить, аби тут же розплющити очі і по-солдатському швидко підвестися з ліжка – що то значить багаторічна виучка: як-не-як, а я вже можу по праву причислити себе до справжніх рибалок.
Підснідавши, тихесенько виходжу з хати у вранішню темінь, а надворі – густезний, як міцний сон, туман! Білий та густий, неначе дим, він розбавив пітьму ночі, перетворив у дивні сірі сутінки і мені доводиться не їхати, а, скорше пробиратися крізь цю суцільну завісу, часом лише інтуїтивно вгадуючи, де треба об'їхати перепону чи звернути вбік.
У маленькому березовому скверику перед Плавучим мостом туман густішає ще більше, аж до тієї уявної межі, за якою мені в своєму житті ще не доводилось бувати; ба, я навіть уявити собі не міг такого туману. Це вже і не туман, а якась вата, що нею невидимий чарівник обгорнув увесь світ. Мабуть, саме через такий туман, відтоді, як причинив за собою нашу хвіртку, я не почув ще жодного звуку, навіть звичного для цієї пори доби собачого гавкоту.
Дихається напрочуд легко та приємно, неначе ти й не дихаєш, а п'єш – напитися не можеш цим дивним повітряним молоком. Обкутаний туманом, я поволі не те, щоб їду, – плину серед білої, якоїсь передвічної, тиші. Суцільна біла пелена, сховавши від очей весь навколишній світ, уявно чи насправді, але пригальмовує мій рух і ця фантасмагорія дивним чином зачаровує своєю нереальністю, неначе ти лишився один на цьому білому (дійсно білому!) світі.
Лише за Шостаковим містком вухо вловлює якесь дивне та незрозуміле гупання: Гуп! Гуп-гуп! Зрізаючи кут, я спрямовую свій велосипед вліво, з наїждженої дороги на вузеньку стежечку, гублячись тим часом у здогадках, звідки на лузі беруться такі дивні звуки; аж раптом з білого мороку, в якихось двох чи трьох метрах від мене, виникає фігура стриноженого коня, а далі – ще кількох. Пов'язані на передніх ногах пута не дають коням змоги пересуватися звичайним кроком: аби перейти в пошуках кращої паші на інше місце, їм доводиться робити це підстрибки:
Гуп! Гуп! Гуп-гуп!
І почуте крізь сон гупання яблук об землю в садку, і цей густезний туман, і стриножені коні в непроглядній білій імлі раптом зачіпають в моєму серці якусь ліричну струну і та тихо-тихо озивається в душі ніжною романтичною нотою:
– Осінь на порозі... О-сі-н-н-н-нь...
А туман і не думає спадати: придавив Лису гору своєю білою густою масою, здається і підйом на неї через те став пологішим. Спить хутір і я непоміченим (жоден пес не обізвався) пропливаю його короткою вулицею, майже наосліп звертаю круто вліво, на гальмах спускаюсь по піщаній дорозі у видолинок, на протилежний, значно нижчий, підйом, далі трохи лугом і ось він, – Бирин.
Биринська круча – найближча від Коропа. Вдень щонайбільше двадцять хвилин потрібно, аби дістатись її від нашої хати.
Є в мене гарне уловисте місце – на обмуті трохи вище смугастого ліхтаря. Течія вимила тут, як ведеться, глибоченьку ямку і закручує потужного воя. Я ловлю в Бирині з минулого літа, полишивши їздити за Сохачі. Дорога сюди удвічі коротша, а набутий досвід дає можливість і з Бирина завжди повертатися додому з уловом.
На сьогодні є в мене домовленість, що Толя приїде зі своєї роботи обідати прямо на Десну, тож юшка на дванадцяту годину – за мною.
Туман такий, що стоячи на лузі над самою кручею, навіть важко розгледіти воду, хоча до неї якихось п'ять чи шість метрів. Лише спустившись до води та переконавшись, що за час моєї відсутності ніхто не переставив на інше місце "пристріляні" мною сошки, я можу вже бачити низку войків, котрі відбившись від берегового виступу, навскіс, довгою вервечкою, мандрують одвічною своєю дорогою, зникаючи у мороці туману через кілька метрів від мене.
В давно усталеному порядку готуюсь до лову, а закінчивши всю роботу – завмираю. Рибалка мусить чекати. Деснянський до того ж, – ще й бути готовим до миттєвої підсічки. Головне – не проґавити кльов. Гарна сьогодні погода: тихо-тихо, туман, вітру немає і дощу, ясна річ, не очікується. Чує моє серце, що буду сьогодні з гарним уловом. Юшки наваримо, відпочину на повну, бо це ж, мабуть, останній у цьому році виїзд на Десну – на днях потрібно вже їхати на навчання до свого інституту.
...Туман і не думає розсіюватись, навпаки, став ще густішим, хоча якусь годину назад мені здавалося, що такого, як був тоді, мені зроду ще не доводилось бачити. Таке враження, що він навіть час захопив у свій полон і той дійсно зупинився. Жодної зміни, за якою можна було б хоч приблизно визначити час, не відстежиш навколо себе – один лиш білий морок. Якби не годинник, який безпристрасно фіксує час та не деснянська течія, можна було б повірити, що втрапив у вічність. Співоче птаство, котре влітку наповнювало своїм співом весь Луг, вже відлетіло у вирій, тому зараз над Десною панує цілковита тиша. Ще два-три дні гарної погоди і почнеться осінь. І хоча попереду можлива коротка насолода від бабиного літа, але справжнє літо вже позаду. Пройшло-пролетіло швидко та непомітно: на початку червня здавалося, що попереду ще стільки гарних днів і незабутніх зустрічей із Десною і що цього року вже точно навтішаюся вволю, аж на тобі – вже останні дні серпня.
Зупинився час. Завмерли на воді мої поплавці. Хоч би хто-небудь торкнув там, на дні, горошину на котромусь із гачків. Чекати. Спокійно і впевнено. Я сиджу один посеред цього білого мороку і навіть не здогадуюсь, що діється за якихось п'ятнадцять чи двадцять метрів від мене. Заторможені, – можливо теж туманом? – мої думки повільно виринають нізвідки і так само повільно відходять в нікуди.
Поважно, упевнено та величаво плине деснянська вода. Плине так само, як і рік тому, і сто, і тисячу років, і навіть десятки тисяч літ до нас плинула. Де її стільки береться, з яких невичерпних джерел, щоб отак, одвіку й довіку плинути й плинути і давати життя і любити нас, нерозумних, невдячних, забудькуватих, жорстоких, навіть у своїй любові, навіть до неї. Скільки людей перебуло на її берегах! Чи ж був серед них хоч один, хто б не захопився її красою? Ріка-красуня. Ріка-зваба. Ріка-мрія. Ріка-любов. Тут все особливе: повітря, настояне на ароматних лугових квітах, запашній ожині, терпкому, з гірчинкою, красноталі; небо, глибоке до запаморочення ясного погожого дня, в негоду ж – низьке, насуплене, немов погляд з-під брів старого суворого козарлюги і бездонне, вкрай таємниче, все в самоцвітах та сапфірах, вночі; вода, яка бадьорить і надає сил, і на яку можна дивитись годинами, і лише з неї можна приготувати неперевершену деснянську юшку; тут скрізь і у всьому – Дух Десни, і кожен, хто спромігся впустити, ввібрати його в своє серце, кожен стає в чомусь іншим, кращим, і він вже ніколи не забуде нашу ріку.
...Поплавці не подають жодних ознак життя. Час від часу у воду летить горох та все безрезультатно – риба чи то взагалі не підходить до берега, чи просто не хоче брати з якихось невідомих мені причин.
Я вже кілька разів з недовірою, – можливо, за туманом не помітив кльову, – виймав вудки, перевіряв горох та замінював на новий: нічого. Нічичирк. Анішелесь. Дивно...
Чекати. Спокійно і впевнено. Хоча б один кльов за весь ранок, але повинен бути. Головне – не пропустити його, і тоді ти з рибою. А без риби сьогодні ніяк не можна, бо ж Толя приїде на обід.