Вирішили – татьба: що ти вдієш...
Змирились та й жили собі далі. Аж тут – на тобі! Тож розпитували Авдія: що, та як, та де ж він був увесь цей час. Він тоді не зізнався де саме прожив – в пам'ять про Благиню не хотів, попри все, зла Шамровій весі, здогадувався чим усе скінчиться для поселян, з котрими доля звела, хай і язичниками вони були. Послався на незнання дороги, на невміння в пущі її віднайти, що, власне кажучи, десь саме так і було. Ну, ні то й ні: чи в посадника клопотів мало, щоб перейматися ще тими пошуками та й навіщо, коли піп ось він – живий-здоровий?
За тим служба його тут і почалася. Стан справ перевершив усі його найгірші побоювання: християнство в Хороборі далі старенької церковки, вважай, і не поширилось. Храм був маленьким і тісним, ходили в нього одні тільки княжі люди – від самого Сопронія Середича до останнього холопа з його двору та ще купці, як з торгу додому вертались. Городяни ж і посадські, з простолюду, жили своїм життям, дуже мало чим відмінним від Кришневих родовичів за Десною. Тільки й того, що треби свої паганським богам потайки творили. Кирик з ними навіть не змагався, не в його силах те було: зневажав лише своїх родовичів, невігласами звав – ото й усе.
Лише тоді осягнув Авдій всю велич Провидіння, що закинуло його до задесенських язичників. Знав тепер чи не все, що знали тутешні паганисти, а часом і більше, бо відсутність в Хороборі волхва таки робила своє діло. Дивувався про себе, якими живучими є язичницькі забобони, що за понад два століття не вдається викорінити їх з людських заблудлих душ. Дивувались і язичники, що молодий християнський піп знається на їхніх святах, приходить на ігрища, не розігнати міриться, а слово про Бога свого рече, до церкви закликає. Він же з першого дня ще дав собі в церкві обітницю: множити світом тільки любов та добро, назавжди стати перепоною злу: далі нього воно не мусить світом ширитись.
Благиня... Біль і гріх. Але і світло. На все життя... Він часом намагався собі уявити як би воно було, коли б не та стріла. І не міг чомусь. Гнав від себе всякий розмисел, бо боявся... Тепер, за крок від смерті, можна: боявся ствердитись у думці, що погибель її Господь допустив задля вивільнення свого пресвітера з безвиході – чи ж така жона в його сані потрібна була? Вона ще довго приходила у снах і тоді, прокинувшись, він спершу не міг втямити де насправді знаходиться, а за тим рясно кропив узголів'я сльозами та довго молив Господа пробачити йому гріх, котрий і призвів до смерті не лише Благині, а й дитяти його ненародженого.
Єпископ Порфирій, коли довідався про воскресіння з мертвих свого посланця, неабияк порадів добрій звістці й наступного літа, піднімаючись княжою лодією по Десні до Новгорода, завернув до Хоробора. Слід сказати, нагодився вчасно. За кілька днів до того син посадника Сопронія Григорій зопалу вбив у гніві челядина свого Моргуна. Вбив привселюдно, прямо на площі біля церкви, тільки через те, що той, несучи за своїм володарем куплений на торгу товар, ненавмисно пролив на землю дороге сурське вино. Григорій спересердя щосили влупив раба десницею та й поцілив у скроню – старий Моргун враз Богу душу й віддав. Чи ж хоч покаявся привселюдно убивця? Тільки сплюнув на ще тепле тіло та велів іншому челядину забрати покинуту ношу. Люд навколо, дарма, що посадника син, обурився неабияк таким відвертим головництвом. Авдій якраз із храму вийшов і теж вжахнувся побаченому та й наклав на Григорія за вбивство челядина покуту, на цілий рік позбавивши сина посадника святого причастя.
Посадник лютував, що вже про молодого Григорія ректи? Той день за днем заводився все більше, вбачаючи в покуті нестерпне для себе приниження, аж доки, розпалившись та накрутивши себе далі нікуди, не примчав до церкви з двома своїми отроками, палаючи бажанням занапастити молодого попа, що насмілився сина княжого посадника поставити врівень з якимись там рабами! Так би воно й сталося, коли б з волі Провидіння в ту ж годину не з'явився в Хороборі чернігівський єпископ.
– Ти що собі дозволяєш, піп?! – волав Григорій і підступався вже до Авдія: – Моргун був мій челядин, повний[480], що хочу з ним, те й дію! Нема в тім головництва і татьби немає!
– Татьби нема, – смиренно, проте твердо відповідав Авдій, – а гріх перед Богом є, поєлику душогубство суть вчинене. Маєш нести покуту.
– Що тут коїться? – спитав подивований єпископ.
І варто було Авдієві в двох словах повідати причину суперечки, як Порфирій, піднявши свій єпископський посох, гримнув на Григорія басом:
– Одлучу[481], нечестивцю!
Нечестивця наче вітром здуло; згодом ще й посаднику дісталось на горіхи від Їх преосвященства за те, що сина в браздах тримати не вміє і той в страшному гріху душогубства загруз. Порфирій погостював трохи, вислухав Авдієву розповідь про неочікуваний порятунок та його життя серед язичників, похвалив молодого пресвітера за старання і подався далі.
А Хоробором умить рознісся слух, що піп Овдій за смерть старого Моргуна покарав самого Григорія Сопронича. Як покарав – те мало хто второпав, утім воно й не важливо було, головне, що покарав. І люди поодинці, а потім цілими сім'ями, все більше та більше стали навідуватись до церкви, слухати Авдієві проповіді – з нечуваним, незнаним ними досі словом любові й добра, співучасті та втіхи у важку для когось мить: там дитя померло, там овдовів хтось, чи в скруту потрапив. Чи попередні отці не те слово до пастви мовили, чи в тім слові серця не було, а тільки невдовзі по тому зажив Авдій серед городян слави втішителя і вже набивались городяни в тісний храм так, що ледь поворухнутись могли.
Йому чути таке за єлей[482] на обпалену душу було, хоча й межувало з богохульством: "Господи, пробач малим сим за нерозуміння їхнє, мені ж бо не дай в гординю впасти"; тому на проповіді намагався пояснити:
– Сказано в Євангелії од Івана: " Один Утішитель на цьому світі – Дух Святий, що Його Отець пошле в ім'я Моє і Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив." Тож не звіть мене втішителем, бо жоден смертний не гідний імені цього.
Та чи відомо їм було, що таке гріх гордині? Слухали його часом, як причаровані, як ото слухають деякі люди солов'я по весні, бачив не раз сльози в людських очах, котрі розчулювали його неймовірно, бо здавалось, що то на вірного Христового внутрішня благодать сходить... А вони, втерши ті сльози, йшли додому й творили десь під стодолою треби свої: то куря нещасне різали в пожертву котромусь із духів паганських, то на ниві "борідку Велесу" завивали [483]. Попервах він вважав це за відверте лукавство, та вже потім, можливо, що й літ через десять тільки, зрозумів – вони, як діти: в простоті своїй душевній не відають, що творять і тому щирі, як у вірі своїй (на яку здатні – що вже там...), так і в омані язичницькій.
Єпархія вимагала від нього нетерпимості до паганських звичаїв – отих всих язичницьких забобонів і треб, а він відчував, що варто лиш почати ті гоніння і не побачить вже сліз під час проповіді, зате зобов'язаний буде посаднику з сином за підтримку: надто висока, зовсім неприйнятна ціна для пресвітера, котрий дав собі обітницю перечити злу та ширити добро, живучи в переконанні, що жоден смертний не здатен вивищитись над іншим через нікчемну малість обох перед лицем Господа – хіба що завдяки чеснотам своїм на волосину якусь стати ближчим до Нього.
Коли християнин вдарить брата свого у Христі – це гріх, відпадіння від Бога. А коли іновірця, чи язичника – чи зло це? Чи весь він перебуває поза Христом, у злі, той язичник? І чи взагалі це має хоч якесь значення, коли мова йде насправді про вчинок християнина? Ти вдариш, чи інший з волі твоєї це вчинить – перед Господом у тім жодної різниці нема: гріх поширення зла нікуди не подінеться, тебе не омине, інакше ж світ цей на Спасіння хай і не сподівається.
Тож як міг він силою, а не любов'ю викорінювати паганство? Через це не раз тримав відповідь перед єпископом, не раз дозволяв собі вступати з ним в полеміку, з котрої виходу часом не було для обох. Був би хоч трохи хитрішим, поступливішим, мав би розум змовчати – вже би давно в Новгороді правив, або і взагалі єпископом став... Звісно, тепер можна собі самому зізнатись: в тім гординя його проявлялась. Як же: хоч і молодий, проте з самого Константинополя, стільком премудростям навчений, при Агіа Софії служив, у Синоді засідати пророчений і зло від латинян пізнав сповна – кому, як не йому про це судити, кому ж іще, як не йому, всякому злу світу міру знати? А чи хтось із них жив серед язичників, чи знав про них те, що він пізнав за Десною? Відчував, що клірики єпархії не любили його за несхожість з ними, за власну думку і самим собою обраний шлях, за надмірну, як їм здавалось, терпимість до язичництва.
Дивним чином влаштована людина. Доки перебував у Шамровій весі, мало не все там здавалось чужим та ворожим, неприглядним і богопротивним. А потрапив у Хоробор, побачив інший бік руського світу – зо всіма його повсякденними проявами зла – і вбивством сильним світу невинного, і насильством та крадійством, гріхом содомським чи лукавством або несправедливістю й тому вже якось по-іншому згадувалось пережите за Десною. І де, як розібратися, очевидного зла було більше? Отож бо...
Певно, нікому іншому єпископ Порфирій не спустив би й половини того, на що закривав очі в полеміці з Авдієм, певно, що й захищав його від нападок кліру своєї єпархії. Відчувалося, що Їх преосвященство неабияк втішав високий розмисел тих диспутів: часом це мало такий вигляд, ніби ні з ким іншим не набирав він і половини тієї висоти, як із юним своїм ставлеником з Хоробора. Зачинився якось із Авдієм у своїй келії і розмова їхня точилась з вечора й до світання.
– Доходять до мене чутки, що надто поблажливий ти до язичництва: закриваєш очі на невігласів, котрі, відкрито неподобства творять, вклоняються духам своїм і пожертви їм чинять, геть забувши про страх Божий.
Авдій не знітився – навпаки, почав своє доводити.
– Зло не може виходити від пресвітера, слуги Божого, бо це було би все одно, якби від самого Господа.