З узлісся йому відповіли сова та деркач. Те означало, що вже можна було ставити тенета, таким чином відрізаючи коням шлях до втечі.
Ті з ловців, хто ховався на узліссі, всі були взуті в м'які личаки з онучами. Підхопивши тенета, вони, ступаючи тихо, мов звір, повільно подалися вглиб лісу, а відійшовши настільки далеко, що їх уже не могли почути коні, повернули назустріч одні одним і скоро натрапили в гущавині на Любима та Педаша, що, розділившись, ішли їм назустріч.
Ярок одним своїм кінцем виходив на поле, а іншим – клином врізався в ліс. Там, де він у лісі закінчувався, Любим і намітив ставити тенета. Відступивши від глодових хащів на кількадесят сажнів, ловці взялися натягувати поміж сосен свою снасть. Ставили, про всяк випадок, у дві стіни, майже впритул одна до одної, півколом охоплюючи вихід з яру. Частину сіті, сажнів у сорок завдовжки, розтягнувши по землі, поклали збоку від кінської стежки з тим, аби перегородити їм шлях втечі з наготовленої пастки.
Сидячи нерухомо на кленовому сучкові, Четвертак вже встиг намуляти собі ліву сідницю, коли почув нарешті віддалений довгоочікуваний крик пугача. Птах пугикав довго, і те означало, що в лісі все вже готово. Тепер успіх ловів цілком залежав від тих, то причаївся серед поля: коней потрібно було лякати обережно, з тим, аби направити їх саме в ярок. Качка з клена крякнула лише раз і загоничі, знаючи від ловців, що потрібно робити, почали, низенько пригнувшись, тихо-тихо розходитись на обидва боки, беручи табун, що пасся, в кліщі.
Огир, що був вожаком табуна, підняв голову і почав прислухатися: зліва від нього почулося щось, схоже на віддалений людський голос... Огир хоркнув, попереджаючи табун про можливу небезпеку, і заходився на всі боки прясти вухами. Скоро він і справа від себе також почув підозріле: і звідти донеслися приглушені голоси людей – найстрашніших та найнебезпечніших ворогів диких коней. На цей раз огир хропнув до своїх уже сердито: "Ану, пильнуйте мені!" і весь табун одразу ж припинив пастися та нашорошив вуха. А голосів усе більшало, вони вже доносилися з трьох сторін, хоча самих людей за посівами високого жита видно не було. Вожак ще якийсь час вагався, вирішуючи, що робити далі, та коли від одинокого дерева донісся дзвінкий, оглушливий посвист, а серед посівів раптом виросло багато двоногих постатей, що великим півколом охоплювали табун, він коротко заіржав і кинувся в ярок – до рятівного нічного лісу. Весь табун з тупотом понісся за ним.
Любим почув далекий посвист Четвертака, а потім тупіт коней, що риссю мчали ярком прямо до нього. Він причаївся справа від протоптаної табуном стежки – за останнім кущем глоду – і разом з іншими чекав тієї миті, коли весь табун вскочить у пастку: тоді, за задумом Любима, останнім, вільним крилом тенет її вдасться остаточно замкнути.
Коні налетіли мов буря: зі страшенним шумом та тріском, а коли передні втрапили в тенета, заплуталися в них, заіржали з переляку та почали валитися на землю, зриваючи з дерев конопляне плетиво, в нічному лісі зчинився неймовірний гармидер: коні іржали, хропіли, ловці кричали з усіх боків та бігли до тенет, з-під широких копит навсибіч летіли мох та пісок – навряд чи ще колись раніше чула ця пуща такий ґвалт! Любим мовчки, бо хто б його тут почув! – рвонув з тенетами вперед, сподіваючись, що решта, котрі тримали ті тенета, зроблять те ж саме і одразу ж був збитий якимось конем, що повернув назад; не відчуваючи болю, увесь поглинутий гарячкою ловів, він тут же підхопився... Пізно! Більша частина табуна зі страшенним тріском мчала вже повз нього хащами глоду, не зважаючи навіть на те, що колючки боляче ранили кінське тіло – біль ніщо супроти волі!
Часу жалкувати не було, інакше взагалі залишишся без здобичі: радій, що табун не стоптав тебе на смерть, – Любим кинувся до тих коней, що заплутавшись, билися в тенетах. Там уже ловці накидали на спійманих вільні тенета, валили на землю, намагалися пов'язати. Педаш, навалившись своїм семипудовим тілом на коня, немов ковальськими кліщами тримав його задні ноги і вже в'язав їх сиром'ятним ременем. Благояр, старший із Любимових синів, з усіх сил йому допомагав, притискаючи до землі кінську голову, а ще хтось – заплутані в тенетах передні ноги огира.
Любим і собі вхопив за чорну гриву якогось коня, що намагався підвестися, повалив його на землю, гукав, щоб хтось подав ремені, а сам старався, як Педаш, стиснути докупи задні кінські ноги. Кінь з переляку пронизливо іржав, бився усім тілом, намагаючись звільнитися з несподіваного полону, хтось уже допомагав Любимові, і коли в нього нарешті вийшло спутати задні ноги, він отримав неабиякий удар переднім копитом прямо в ліве стегно, долоні на дві вище коліна. Добре, що тенета таки робили свою справу, обмежуючи у русі передню ногу коня, котра й нанесла удар, бо інакше б людська кістка просто не витримала. У Любима від болю на мить навіть потемніло в очах, але не зупинило його, бо перекинувшись на правий бік, він вже тримав передні ноги здобичі і хтось допомагав йому їх в'язати.
Недарма кажуть, що на схудні дні не варто починати важливого діла, бо на додачу до всього, наступний кінь теж не дався Любимові просто так і спромігся вкусити його за праве плече, добре хоч шмат м'яса не вирвав...
Як би там не було, а до світанку восьмеро коней лежали зв'язаними. У Любима боліло все тіло: боліли ребра, немилосердно боліло стегно, боліло покусане до крові плече. Та він на те не дуже й увагу звертав – заживе, мов на собаці; лови – на те вони й лови, не одному ж звірові на них дістається! Зате, навіть без того огира, що його за умовою забере собі Педаш, додадуться в Любимову скотницю[319] щонайменше десять і чотири гривні срібла – за півтори сотні гривень вже поверне! Ніхто, навіть Видута не знає про потаємну його скотницю – в обсмоленому дубовому жбані, що закопаний біля сохи в робітній кліті. І означатиме це те, що буде він ще на один крок ближче до мети всього життя – стати коропським боярином.
Теслярі поставили тин, на Рикушевих кованих жековинах навісили на дебелі дубові ушули дубові ж ворота. Печі підсохли, пісок з них був вибраний, але вони ще не жили, бо без вогню піч сама по собі не є осердям дому, вмістилищем його душі.
Кілька останніх літ, з того самого часу, як заслабла Десеня, вогонь в печі Жаданового житла підтримувала Вишня. Сварожич завжди теплився в загнітку кожної коропської печі; в отчому житлі Сивера жив Сварожич, добутий за допомогою тертя коли б чи не самим Кологастом. Хоча, навряд чи, швидше за все – прапрадідом Велесичем, якщо зважати на розповідь Десені про спалене хозарами городище і переселення роду на нинішнє місце. Коли вогонь гасне в печі за недоглядом – чекай біди, тож кожна господиня дуже ревно слідкувала за тим, аби той завжди мав собі поживу. Як не важко було Вишні останніми днями доглядати Сварожича аж в городі, він не згас. Тож, оскільки печі були готові, настав час переносити вогонь на нове місце.
Вони помістили жаринки з печі в маленький горщик і пішки пройшли увесь зворотній шлях. Сивер ніс гарячий горщик з Вогнем-Сварожичем, тримаючи його перед собою, родовичі, що траплялися їм назустріч, по димку, що курився, здогадувалися в чому річ, зупинялися і зі словами: "В добру годину!" вклонялися вогневі. Господарі дякували, так само відповідаючи поклоном і в в душах обох, навіть неочікувано для них самих, розквітали гордість за себе та вдячність тим, хто їх вітав.
Сварожич прижився на новому місці. Довго, більше тижня, доки господарі били з глини долівки, печі на маленькому вогні, щоб не тріснули, обпалювалися зсередини. Коли ж випалювання скінчилося і Вишня вперше спекла в новому житлі хліб, вона принесла з города крейду і нею побілила печі. Від білої крейди в темних клітях і навіть у горниці, де було невеличке віконце, враз посвітлішало і Сиверові вперше повіяло від печі забутим з отроцтва, але таким щемним хатнім затишком, коли на їхню половину приходив Жадан і мама, Карислава, світилася від того тихою радістю, а вони з сестрами, сидячи на лаві, слухали отцеві розповіді, мамині дотепні жарти – невже ж це насправді було колись у його житті?
Від тих спогадів йому немов би додавалося сил; окрім того, незрозуміло як, здавалося, що само собою, Сивер якимось чином тепер наперед здогадувався, що саме він мусить робити, хоча за весь час, котрий прожив на чужині, він жодного разу не облаштовувався на новому місці більше, ніж на одну-дві ночі, але й тоді за житло йому слугували віз або печера. На постоялих та гостиних дворах вони з Фрейваром жили на всьому готовому, тож, звідки тоді бралися у нього ці знання та переконаність, що саме ось це потрібно робити в першу чергу?
Волхитці щоночі снився Величко: вони знову любилися, як тоді, в Купальську ніч, у ві сні гаряча хвиля шалу накривала її з головою і вона часом навіть тихенько стогнала – млосно та солодко. А вдень, варто було їй кудись піти, як на дорозі неодмінно стрічався Олесь, син купця Курила, котрому і служив її Величко.
Олесь красень: волосся біляве, очі блакитні, риси обличчя майже дівочі і сам він, стрункий, легкий на ходу проти Величка виглядає, як молодий олень біля тура-велетня. Величко від Волхитки старший на цілих п'ять літ і вона поряд з ним немов маленька дівчинка, Олесь же на два літа молодший від Величка і за словом в пазуху не лізе, не те що Величко, від которого ніжних слів вона майже не чула. Зате її Величко – найсильніший у всьому Коропі, а кому не подобається мати щось най-най?!
– Ти наче маків цвіт, така гарна! А ще я чув, як ти співаєш – куди тому соловейкові! Ходімо зараз до Виті – я там тобі таких кринів[320] нарву – білих, мов сніг!
– Пхе! – пускала бісики Волхитка. – Нащо ти мені здався! Ось Величко повернеться, він тобі знаєш, що зробить?
– Я ж люблю тебе, Волхитко! За себе візьму, купчинею станеш, – Олесь і не збирався здаватися. – А що Величко? Таких у нас сотні!
– А я не хочу купчинею, я – Волхитка, Додолиця! Хіба хтось є красивіший від мене? От скоро чарівницею стану, як матер. Не боїшся?
– Коли люблять – не бояться. Кращої від тебе на всьому білому світі немає! В паволоки тебе вдягну, в оксамити.