неначе сам невидимий Дух Десни змагається зі мною.
"Ну хто ж там, хай йому грець?!". Десь після десятого, чи дванадцятого кола я начебто на одну мить і побачив чиюсь широку темну спину, але чи це насправді була риб'яча спина, чи, можливо, мені просто здалося, я вже й не доберу. Така за кольором спина може бути хіба що в щуки, але яка там щука... Вона давно вже "засвітилась" би своїм білим черевом.
...Ось нарешті, начебто щось зблиснуло темним, червоної міді з домішкою золота, боком... Ось рибина ( таки ж рибина!) десь за півметра від поверхні води, але ніяк не хоче лягти на бока, вперто ходить по півколу, хоча це півколо тепер більше нагадує не дуже круту дугу – рушити від берега у мого суперника вже не вистачає сил.
Аж раптом десь позаду я чую голос:
– Допомогти? Що воно таке?
"Дядьки", – здогадуюсь я подумки і здавленим від зосередженості голосом ціджу крізь зуби:
– Не знаю...
Рука стомилась не на жарт, я вже й лівою підтримую вудку, а рибина тисне й тисне. Ось вона зупинилась трохи вище мене по течії, можливо сантиметрах в десяти-п'ятнадцяти від поверхні і, тиснучи всією масою свого тіла на волосінь, завмерла, не маючи більше сил зрушити з місця. Тепер я добре бачу її досить довге, прогонисте тіло з великим хвостовим плавцем, темною широкою спиною, тупою лобастою головою і весь гублюся в догадках.
А дядько тим часом, добра в своїх намірах душа, правицею взявши з кручі мою підсаку, дивом тримаючись на мокрій кручі, зіпершись лівою рукою на моє плече, мало не зіпхнувши при цьому мене у воду, просовує підсаку під моєю рукою і розмахується нею так, неначе зібрався загребти з поверхні води якомога більше неіснуючої ряски.
"З хвоста збирається брати!" – у відчаї блискавкою промайнула в моїй голові думка.
– Куди?! З хвоста не можна!! – мій голос такий сердитий та непривітний, що дядько на мить зупиняється. Тоді я, перехопивши вудку в ліву руку, комелем вперши її в глинистий причілок, правою забираю в дядька підсаку і, була-не-була! – вже без розбору нахабно зачерпую нею рибу з голови. Як не дивно, але мені це вдається і здобич таки опиняється в підсаці, зате підняти її, таку важку, над водою в мене просто не вистачає сил, тому доводиться, незважаючи на відчайдушне борсання рибини в сітці, тягти підсаку до себе волоком.
І від втоми, і від хвилювання руки мої тремтять, немов у якогось каліки чи алкоголіка і я, обперши обруч підсаки на коліна, а її глибоку сітку тримаючи між ними, роздивляюсь рибу, відчуваючи позаду схвильоване хекання вже двох дядьків, котрі просто дивом примостились на крутезній кручі одразу за моєю спиною і зазирають через моє плече.
Втративши надійну опору для свого такого надзвичайно сильного тіла, риба лежить зараз нерухомо, лише стомлено відкриває та закриває зяберні кришки, хапаючи ротом чуже середовище – згубне для неї повітря.
У неї міцне довге тіло, товста темна спина, а боки вкриті великою шорсткою на дотик лускою, темно-коричневою на спині, червоно-золотавою на боках і світло-піщаною на животі. Міцний та широкий сильний хвіст з заокругленим на кінцях плавцем, лобаста тупа голова теж широка, досить велика і на ній внизу... що це? – чотири вусики, два задні зовсім маленькі, а ближче до рота два більшенькі...
Невже... сазан?!
Сазан! Он же і на спинному плавцеві передній промінь весь, немов пилка чи гарпун, в зазубринах, тому ніяких сумнівів більше і бути не може – сазан!
– Сазан! – кажу я ошелешеним дядькам і в моїх грудях щось таке вибухає, від чого похмурий дощовий день враз засяяв всіма барвами, посвітлішав, немовби і хмар на небі немає, зсередини мене раптом сила якась почала рости і вже готова политися через край; якби не мій попередній рибальський вишкіл – хіба ж такого вдарив зараз гопака! Прямо отут, на припічку вдарив би!
Дива: вмить щезло тремтіння рук і, запустивши обидві в підсаку, я беру ними під зябра оцього неочікуваного красеня, раптову винагороду, відчуваю дику неміряну його силу, бачу, що гачок вчепився йому в самий куточок міцних м'ясистих губ, з пересторогою відчіпляю та прямо в підсаці, не наважуючись вийняти його звідти, засовую в рюкзак і лише там вивертаю із сітки.
Дядько, що намагався мені допомогти, підтримує краї рюкзака якомога вище, аби здобич, тепер вже здобич! – не змогла (з неї станеться!) вискочити звідти та чекає, доки я приберу підсаку, затягну зашморг і причіплю рюкзак на спеціально для цього вбитий в кручу кілочок.
Побувши біля мене чи то в зажурі, чи в оціпенінні від захоплення ще якусь хвилину, дядьки мовчки подалися до себе у відомій кожному рибалці надії, що зараз і в них неодмінно клюне щось велике та надзвичайно сильне.
Ейфорія!
Я раптом безмежно виріс у власних очах. З дитинства, з перших наших з батьком посиденьок у гатках Рокочівщини, була в мене заповітна, потаємна мрія – спіймати півпудового ляща, такого, як колись спіймав Толя Самойлович. З кожним роком я все більше розумів, що вона нездійсненна, бо навряд чи ще залишились у нашій Десні такі здоровенні лящі-патріархи, та все ж вона не згасла остаточно, ця мрія про змагання із сильною по-справжньому рибою, і от не тільки згадалась нині, але й здійснилась, нехай і не так, як мріялось колись.
Нехай не півпудовий лящ, зате сазан, якого в Десні ловили лише одиниці рибалок, нехай він і втроє чи, навіть, вчетверо менший від омріяного колись ляща, зате, гадаю, куди сильніший від нього. Я дивлюсь на свою улюблену вудку, таку зігнуту тепер, з поламаним колись, тут же, у цій кручі, але вилікуваним за давнім дідовим рецептом з допомогою гусячого пера, гінчиком, і все ще не розумію, як це мені вдалося з моєю, нехай і чехословацькою, але ж тонкою, зважаючи на силу моєї здобичі, волосінню впоратися з таким сазаном, та ще й на течії, котра, як відомо, щонайменше вдвічі додає рибі сили.
Молодець! Який я молодець! І коли саме мені так повезло – на День рибалки!
Я – майстер, авжеж, порівняно з отими дядьками, – майстер: зміг витягти отаку рибину на отаку тонку снасть! Он як вона борсається і штовхає мене в правого бока!
"Е-е-ге-ге-гей-й!" – я кричу на всю Десну, так, щоб почули всі, хто є зараз тут, на лузі, кричу, звісно, подумки, та емоції, заполонивши мене всього без винятку, б'ють через край; енергія, що народилася в моїх грудях, шукає собі виходу, аби на свободі вергати гори, ширяти вище хмар, утяти щось таке!...
Ейфорія!
Я знову закришую місце, закидаю вудки, та все це не я, це робить лише моє тіло; душа ж, розкрившись настіж, розправивши крила, вилетіла, і ген звідти, з височіні, вбирає в себе і Десну, і луг, і оце сіре небо над ним, – весь цей простір; і тепер все це – це я, я – це свято, первісне свято з пищиками, сопілками, стукачками та бубонами, я – це дикий первісний танок захвату, мисливського щастя, удачі: "Е-е-ге-гей-й!!"
Ейфорія!
Раз по раз торкаюсь я рукою свого рюкзака, аби крізь грубий брезент ще раз відчути сильне брускувате тіло сазана, аби ще раз переконатися, що це не сон. Дощ, котрий так довго висів над Десною, нарешті таки зірвався по-справжньому, хоча і дрібний, і не надто частий – такий собі, неначе в кінці вересня, після бабиного літа.
Але на початку липня він ще не здатен нагнати на рибалку тугу, тому я майже не звертаю на нього уваги і, накинувши знову на плечі свій плащик, вкривши його полою ще й рюкзак, намагаюся знову зосередитись на поплавцях.
Щось не сидиться мені на місці, енергія нуртує всередині мене і б'є через край. Я вже уявляю, як показуватиму вдома свої сьогоднішні трофеї та розповідатиму про них друзям.
Та дощ не припиняється, навіть стає частішим і це дає мені привід подумати про повернення додому. Розмоклі позаминулого дня лугові стежки, під дощем стануть надто важкими для мого велосипеда, тож потрібно, мабуть, доки не пізно, збиратися додому, аби не довелось до самих Сохачів тьопати по луговій грязюці пішки, ведучи свій транспорт у руках.
Хтозна, чи я шукаю лише причину, аби швидше опинитися вдома, чи дійсно, вже немає сенсу сидіти далі, бо й годинник показує пів-на-десяту, тож я все таки починаю збиратись: рішуче викидаю у Десну рештки гороху, котрий віялом вдарив по поверхні, аж, начебто, вода закипіла, складаю вудки, підсаку, і, взявши в одну руку рюкзак, а в іншу брезентовий чохол із снастями, обережно, намагаючись не підсковзнутись на мокрій глинистій кручі, дерусь східцями вгору.
Знявши з сідла завбачливо накинутий ще зранку шматок целофану, прив'язую вудки, закидаю на плечі важкий рюкзак (до чого ж тільки приємна оця вага за спиною!), з розгону сідаю на велосипед і – чосу по мокрому лугові! Ейфорія подвоїла, коли не потроїла мої сили: не надто розбираючи дороги, я мчу лгом; перед Сохачами, де дорога піднімається хай на невисоку, але доволі круту гору, таку собі межу між заплавою та селом, без зупинки долаю крутий підйом, що не завжди вдавалося мені навіть за сухої погоди, і ось вже лечу через безлюдне в дощ село.
Іншого, не цього разу, дощ, безперечно, мені дошкуляв би. Але нині я, здається, навіть не помічаю його. Дорога додому завжди коротша і долається швидше, але тепер я б'ю всі рекорди швидкості – мене несе неначе на крилах.
Доки я мчав, дощ потроху слабшав, а потім і взагалі майже припинився, а, можливо, у Коропі він весь цей час був просто ріденьким дощиком. Я прочинив хвіртку. Мама, мабуть, щойно повернулася з базару, бо була причепурена не по-домашньому. Загледівши мене, вона, як це зазвичай завжди робила в таких випадках, запитала:
– Ну що? Є риба ? Миску нести?
– Авжеж! – я б і хотів приховати переможну посмішку, задля більшого потім ефекту, проте це мені не вдалося.
– Велику? – теж з погано прихованою радістю допитується мама.
– Велику! – впевнено відповів я.
На наші голоси та брязкіт великої емальованої миски, що її діставала з комірчини мама, з хати вийшов батько.
– Ну що там? – і поглядом показав на мій рюкзак, котрий я, знявши з плечей, поставив на столик під нашим горіхом навпроти ганку.
– Вгадай – загадково мовивши, я розв'язав зашморг та витягнув полотняну торбину, батьком же на моє прохання колись і пошиту.
Він запустив руку до неї:
– Лящ, – і поклав ляща до миски.
Знову рукою до торбини.
– В'язь, – у його голосі тепер вже чути нотки задоволення.
Поряд, радо посміхаючись, стоїть мама; я аж напружуюсь в передчутті, що ось, зараз, почнеться мій тріумф.
– А це ж що? – батько не просто дістає – витягає з торбини важку рибину, мою гордість.
– Мабуть, головень! – чи то навмання, чи зопалу вигукує він, але тут йому на очі трапляються оті ж самі вусики і батькові очі загоряються молодим блиском:
– Сазан!!
– Ото ж бо! А ви мені вчора: "Не їдь, не їдь, погода не та..." День рибалки сьогодні!
Солодка мить тріумфу розтяглася на цілий день.