Хоча Бурі було тільки дев'ятнадцять зим і жодного самостійного походу за плечима, проте в ньому струменіла Чингісханова кров непереможного войовника.
– Нойони Ачжу і Темутар, того хашару, що ваші мінгани привели позаминулого вечора, недостатньо. Приженіть сюди весь закуток цього межиріччя!
– Майстре Цзя Є, нехай хашар зараз же починає закидати рів і стелити підступи до пролому!
Даругачі, схилившись у поклоні, тим не менше, тихо мовив:
– О, юний нащадок Потрясателя Всесвіту! Полон заледве пережив цю негоду; ще дуже слизько: боюся їх сил буде недостатньо для цього...
Бурі стримався від прояву гніву: Цзя Є ніколи не скаржився б просто так і коли він каже, що хашар вимок і замерз під льодяним дощем, то так воно, швидше за все, і є.
– Атямасе, нехай сотня твоїх воїнів камчами[478] жене хашар: ворушитимуться – зігріються. Решту мінгану сховай у засаді за горожею. Якщо вдасться виманити орусутів з міста, вдариш на них двома крилами.
– Майстре Цзя Є, чотирьох хуйхуйпао мало! Коли будуть готові решта?
І щоб показати всім свою рішучість, нахмурив брови:
– Я не збираюсь тут зимувати! Наступного ж ранку ми маємо вирушити звідси.
– Так, – склав перед собою долоні майстер-чжуржень[479] і знову схилив голову, – до полудня ми подвоїмо їх кількість, все навколо посиплемо піском і одразу ж почнемо обстріл.
Весь частокіл навколо Хоробора був зведений хашаром. І горожу для себе з наказу якогось татарина поставили власними руками. Тепер цей хашар з п'яти чи й шести сотень полонених збився в ній у щільну купу, ніби отара овець: жони й мужі, старі та малі. Льодяний дощ, котрий лив увесь вечір і ніч, ні на кому з них сухого місця не залишив. Загнані татарами в тісну загороду, люди збились докупи, щоб хоч якось, хоч трохи зігрітись. Але тим, хто опинився всередині, часом в тисняві не було чим дихати, тоді, як ті, що стояли скраю, немилосердно мерзли. Їх знехотя пропускали вглиб юрми і вже інші, що замість них ставали крайніми, одразу ж починали тремтіти від холоду.
Часом хтось зі старих, чи малих не витримував, мовчки сповзав донизу і ті, хто були поряд, вже знали: ще одна душа відмучилась... Померлих піднімали і над головами передавали до краю натовпу, щоб не топтатись по людському тілу. Стояли мовчки – а що ти скажеш, що вдієш? Навіть матері за своїми, померлими тут, дітьми не голосили. Над людським юрмищем на широких крилах зневіри витала цілковита безнадія: швидше б уже дочекатися смерті – як полегшення, як вивільнення...
Сонце піднялось з-за бору і над натовпом в повітрі затремтіло легеньке марево з випарів. Здається, ніхто й не помітив, як до полону підійшли татари. Охорона відчинила горожу.
– Виходь! Виходь!
Не одразу, але під ударами нагаїв зарухались, посунули – куди?
– Йти туди! – якийсь чужинець вказав рукою на посад. – Все нести до стін, засипати рів! Ворушись, орусути!
Відчинились сяк-так стулені докупи ворота в татарськім частоколі й гурба людей вивалила з них, ковзаючись та падаючи, мовчки розбрелась по зруйнованому посаду і скоро вже перетворилась на якийсь людський мурашник: все, що трапилось до рук, приречено тягнули удвох, утрьох чи поодинці прямо до стін, кидали у рів.
Зі стіни на те спершу дивились мовчки, з якимось нерозумінням. Потім хтось ніби прокинувся:
– Та се ж наші! Онде дід Кошуля з Сохачевого...
– Еге... І сваха моя, Лугава!
– Що ж ви дієте, га?! – не витримав, заволав швець Дедята. – З татарами заодно?
– Продалися, відступники!
Горлала вже мало не вся стіна – у галасі не розбереш навіть про що, тільки злість і вчувалась у тім воланні.
– А що ми? – кволо виправдовувались знизу. – В полоні: не понесем – зарубають...
– Ох ви ж!.. – зайшовся криком Дедята. – Самі в ярмі, то й нам смерть готуєте?!
Внизу мовби й не чули. Весь час ковзаючись, падаючи на слизоті, тягнули й тягнули до стіни рештки зруйнованих жител і скидали в рів. По посаду скрізь стояли татари, пильнували, щоб не лінувались. Згори дивились на те в розпачі: стріляти? – так свої ж, хай і дальні, а однак родовичі. Як ти стрілу пошлеш в отого отрока чи жону, чи діда?! Твій же рід, як не крути...
Любодар тільки зовні був незворушним: всередині нуртувала безсила злість – татарів цих саме пекло породило! Не рідна кров спиняла його, а розуміння, що коли витратиш стріли на цей полон, то чим зустрінеш ворога, як приступ почнеться? Частокіл навколо города, обстріл здалеку, куди твої пороки не докинуть, тепер полон, бач, пригнали, чужими руками жар гребуть – все це не нагадувало нічого з баченого ним за життя, хіба що підступність ворога на Калці була співставна з оцим, що діялось перед очима тепер. Як змагатись із таким ворогом – без честі, без правди, без совісті, з ворогом без міри лукавим, підступним та нещадним?!
Весь досвід його виявився непотрібним, геть непридатним – навіть попри все те, що повідали йому переяславці: і про руйнування стін, і про те, як виманили татари переяславську рать з города, де їхні комонні, наскочивши з боків, посікли майже всих до ноги – так, що й захищатись за стінами вже не було кому. Жони з серпами та діди з косами тільки розлютили татар так, що ті вирізали Переяслав до останнього жителя, не пощадивши навіть немовлят.
Попри все почуте, до останнього сподівався: зможе так підготувати оборону, що татари тут власною кров'ю вмиються, Хоробор надовго запам'ятають. А якби не старий волхв, то тут вже би одне згарище було. І невідомо, що там ще в цих гаспидів у рукаві заховано. Зараз стріли пожалієш – насип зведуть і драбин не треба: як по рівному в пролом зайдуть...
Що там потім буде – поживем, побачим; пощо, сотнику, стоїш, рота роззявив?
– Стрільці, бий полон!
Розгубились усі, ніхто й лук не підняв, стояли заціпенівши.
– Кому сказав, телепні? Вам отих більше жаль, ніж жон та дітей своїх?! – Любодар уже йшов, майже біг по стіні ближче до пролому.
Стрівся котрийсь ловець із луком, що втупившись униз, стояв, заціпенівши, та ніяк не міг підняти лук. Любодар вхопив його за плече:
– Стріляй, бо за стіну викину!
Стрілець зі страху смикнувся, проте стрілу таки пустив – та вп'ялась у землю коло самої ноги котроїсь із жон. Перелякана, вона пустилась навтьоки, не розбираючи дороги, послизнулась, впала, знов побігла. Інша стріла – з татарського боку, вдарила в груди і жона, ойкнувши, махнула руками, наче крилами, й упала, мов підтята, на вкриту льодом землю.
– Переяславці, бий! – Любодар бачив, що рів у деяких місцях уже закидали мало не до верху. – Бий!
Полетіли стріли, під стіною впали перші, вражені ними, полоняники. Там перелякано закричали, натовп кидав дерево, рвонув далі від стін. Їм наперейми виступили татари й почали сікти всих без розбору. Піднявся крик і вереск, розгублений полон метався, як між двох огнів, а городяни на стіні дивились на небачене досі жахіття і в багатьох від того видовища не те, що серце стискалось – волосся на голові дибки ставало.
Навіть Любодар пропустив ту мить, коли раптом хряснуло в стіну, в самісінький верх заборола, полетіли уламки шатра над ним, кілька оборонців були покалічені, аж тут загуло і вдруге вдарило, а потім ще і ще – почалося! Тільки тепер пороків у татар стало більше: по стіні лупили вже шість чи сім і знову летіли на город важкі, замочені у воді Ятриці, дубові окоренки, знову палаючі стріли лишали в повітрі темний димний слід і сипались, сипались, сипались на Хоробор.
Коли вдруге почало страшно, з тріском гупати в стіну, Авдій, зачувши те, в тривозі вийшов із храму. Аж тут щось темне майнуло в повітрі, чвакнуло, впавши на землю неподалік нього – мішок від удару об землю розірвався і прямо Авдієві під ноги вивалились людські голови, рештки посічених тіл: руки, ноги, ребра, нутрощі... Він мало не зомлів від жаху, коли кілька жон поряд із ним заверещали не своїми голосами, а до нього дійшло, що то таке лежить на землі. Тим часом зойки та вереск почали лунати, здавалося, звідусіль і від того страшного гупання в стіну, від палаючих велетенських стріл у небі, від вигляду скривавленого людського м'яса на землі та несамовитого жіночого голосіння до божевілля лишався один лише крок.
Авдій, обернувшись до церкви, упав на коліна і без слів почав хреститись на лик Спасителя над входом до храму. Той же з сумом дивився на свого пресвітера і в погляді Його Авдієві читалось: "Тепер ти розумієш, чому Я маю прийти вдруге?"
Старий Кирик ледь не силоміць затягнув Авдія в порожню церкву; той, пройшовши зі своїм паламарем через трапезну, спинився перед амвоном.
– Дякую тобі, Кирику... Іди, хочу побути з Господом, – почувши за спиною старечі кроки, рушив до вівтаря і спинився аж перед престолом.
"Боже милостивий, невже це не сон? Чи є межа зла у цьому світі? Я, грішний, гадав, що більшого, ніж бачив у Константинополі, бути не може, та як тоді йменувати це ось, що діється нині?! А воно ж лише стукає в наші двері – що буде, як зайде?"
... Він щось таке вигукнув у нестямі до Кришня і подерся кручею нагору, очікуючи, що ось-ось в спину йому вдарить стріла. Не міг усвідомити до кінця втрату свою: ось недавно була із ним Благиня, аж раптом не стало, й у мить одну сліду навіть не лишилось – в гріб не покладеш, не відспіваєш тіло покійниці над ямою... Ріка наче відрізала шмат його життя, поділила на до і після: на тім березі лишились татьба, язичники, гріховні любощі його з милою, на цей же вийшов ніби й неоскверненним: все, що трапилось там, за рікою – було чи приснилось?! Спробуй, доведи хоча би й собі...
Ідучи лугом, все смерті чекав, проте з того берега більше не стріляли. Коли ж в нестямі відійшов трохи, побачив якогось простолюдина, рибалку, вочевидь. Спитав, чи далеко до Хоробора та дуже був подивований відповіддю: "Он, за Лисою горою. Дві версти, може, з гаком."
В городі, коли дістався туди, на нього дивились усі, наче він з того світу вернувся. І посадник тодішній, Сопроній Середич, і парамонарій Кирик очам не вірили, бо були сповіщені ще минулого літа, буцімто, пришлють в Хоробор попа з Чернігова. Раділи, особливо Кирик, але так і не дочекались. Пройшов пізніше слух, що зникли, наче в воду впали, і підвода, і сам молодий піп.