Бо то лише здається комусь, що тятиву можна в одну мить з простої конопляної шворки зробити, зав'язавши на її кінцях по петлі. Тятива має і сирості та спеки не боятись, і міцною бути, здатною витримувати вагу в кілька пудів, аби не витягуватись після стрільби. Найліпша – шовкова, але вона й дорога без міри, і не стрінеш її тут та й надто ніжна вже, не годяща ані для тутешньої сирої осені, ані для морозної зими.
Сіверяни звикли робити тятиву з ялової або кінської скори – зі спини, де та найтовща. Узявши вузенький ремінець з ялової сириці хіба що в палець завширшки та проколовши на його краях два отвори, Сивер просунув крізь них цурки[303], одну закріпив під стелею, а іншу почав обертати, таким чином скручуючи та витягуючи ремінець, аж доки він не став у перетині зовсім круглим. Тоді підвісив на скрученому ремінцеві важкого дубового окоренка, закріпивши його при долівці, аби ремінець не розкрутився, й полишив майбутню тятиву сохнути.
****
Котрий вже день Рибота почувався вельми вдоволеним! Як згадати, то ще якихось два тижні назад йому аж вити по-вовчому хотілося. Чим ближче було до Різдва Божича, тим марудніше ставало на душі: ось прийде празник, за ним Святки, у Києві в княжій стравниці столи ломитимуться від наїдків та напоїв і лише його десяток гибітиме тут, на краю світу; увесь люд сидітиме по домівках, а вони, безталанні, скнітимуть у цьому засланні... Пощо?! Шукав і не знаходив жодної причини княжої немилості, окрім того злощасного герцю. Тоді лють переповняла серце, вихлюпувалась назовні й комусь із десятка нізащо перепадало на горіхи. Швидко відходив і одразу ж каявся в душі, розуміючи, що справжній винуватець, отой сухоребрий кметь Озарич живе собі зовсім поруч, у вус не дме, княжим люблеником почувається... Убив би!
Та в четвер під вечір стрів у городі Риботу старійшина.
– Гой єси, вітязю! – першим привітався, ще й вклонився злегка.
Рибота сприйняв те, як належне.
– Здрав будь і ти, старійшино, – з чемності схилив голову сотник.
– Ми тут з дідами розмислили... Негоже виходить: Святки на носі, а жон у вас немає, наложниці ваші юні надто, страв празникових до ладу не приготують, а без столу яке ж свято? Не по Кону се. Тож завтра нанесуть вам усього, чим, значить, рід наш багатий. От...
Рибота попервах не знайшовся, що й сказати старому. А на душі раптом так тепло стало, так якось... І чи не вперше тут, в сіверській землі, відчув вдячність – справжню, не напускну.
– Красно тобі дякую... – сотник забув, як звуть старійшину і через те навіть зніяковів у душі, тому поклав десницю на серце й по-справжньому, як і належить молодшому, вклонився дідові.
– Будуть у вас Святки, як Святки, – запевнив тоді його Видута, – не може рід наш допустити, щоб хоч десь на його землі празника не було. Не по Кону се! – повторив з притиском.
І слова свого дотримав.
Наступного дня перед Свят-вечором мала княжа залога все: і дванадесять страв, і до страви грушевий квас та навіть мед, що тридесять літ чекав цієї години в тутешній медоставні! І вже не здавалося Риботиному десятку, що вони не потрібні нікому на всьому білому світі. Зате співалося, як удома, в юності – кожен гридень, а були вони чи не всі з різних земель, заводив своєї улюбленої, решта ж підспівувала, як могла: ох і повеселились, душею відпочили! Здавалося їм, що ліпшого вечора, певно, й не знали ще в минулому своєму житті: ну, якщо не рахувати, звісно, княжих пирів з Володимиром Святославичем!
А коли ще завітали до Величкового теремка ряджені колядники – ото вже радість була! Рибота не жалів пригощання, ще б пак! – стільки добра набажали гості, стільки благ усіляких! Спати розійшлися перед самим світанням: ситі, сп'янілі, вдоволені. Минув тиждень і вчора Щедрий вечір почався, щедрувальниці туземні завітали, пташками виспівували, дзвінко та ніжно, для новгородської душі незвично, тепло й душевно – добрий покон в Русі, нема чого й казати. Ті гридні, що родом із руських земель, звичні до щедрування, а Риботі, хоча й живе на Русі третю зиму, ще в дивину таке: йдуть до твоєї оселі чужі діти й добра господарям бажають, як собі – і діють те щиро, видно ж по ним. Розчулений сотник, добре, що підказали свої, в п'ятницю на торговищі вдосталь накупив ласощів: горіхів, коржів з маком та варених в меду овочів і щедрою рукою одарив усіх без винятку унотьок.
Зранку ж сьогодні, ще ні світ, ні зоря, пошкреблося щось у двері – насилу гридень Зозулець почув та підвівшись з лави, відчинив – а там гурт хлопчаків, зовсім ще дітисьок. Зайшли несміло і приказуючи до ладу, засіяли житом по не надто просторій світлиці Величкового теремка. Такого набажали! Воно княжим воям те, начебто, й не потрібне, а все одно – празник на серці, бо згадується недавнє ще життя простолюдина, котре нікуди з пам'яті вже не подінеться, літа свої дитячі гріють спогадом...
Одним словом, на душі в Риботи нині мед був. Почало навіть віритися й віритися твердо, переконано, що все в нього вийде, все владнається і попереду неабияка слава чекає. Ось іще тиждень Святок мине, а там уже й до підсіки люде візьмуться.
****
Вода – то є небесний дар Прабога Рода Матері-Сирій землі. Коли весняним днем у відповідь на моління людей про дощ розчиняються небесні хляби[304] й освячена вогнем Громовержцевої блискавиці живильна волога проливається на спраглу землю, усе навколо оживає на очах. Бо небесна вода є мужньою, земна ж – вода джерел, криниць та річок – суть жіноча й тому лише вода зі Сварги, поєднавшись з водами земними, здатна запліднити все суще при Роді. Вода є оберегом і цілителем так само, як і вогонь. Коли вогонь здатен спопелити людські напасті, то вода спроможна їх втопити, з тіла змити болісті, з душі прогнати тугу, із серця скорботу.
Вода – то є саме життя, а відтак хіба могла би вона не мати власної Богині-покровительки, володарки вод небесних та земних?! Дана її ім'я; Дана – Богиня води. Не один день Сварожого кола люде присвячують вшануванню води та найбільше в другу неділю після Різдва Божича, на Водосвяття.
Переддень видався морозяним та ясним. Дарма, що Зюзя ще з ночі розстарався на холод, Божич-Молодеє сонце, хоча й помалу, але набирав силу і Чорнобог, знову відчуваючи неминучу свою поразку, вже пускав першу, ще скупу, сльозу, що скапувала тепер тихенько з товстих бурульок на коропських стріхах. Ускрізь, куди не глянь, струменіючи з обмерзлих, вкритих інеєм та льодом отворів хатніх димників[305], то тут, то там курився над житлами в блакить січневої Сварги білий димок. Свіжий сніг пухнастими шапками лежав на городському частоколі, гіллі дерев, покрівлях клунь, хлівів та жител, виграваючи на сонці блискітками, сліпив очі кожному, хто щойно вибрався з темені на світло, голосно й смачно рипів під ногами, мороз студив повітря й щипав ланіти та бадьорив застояну в теплі молоду й не дуже кров. Та попри холод в городі було людно й ополудні біля Старого ясена навколо Шамра з волховичами зібралося кілька десятків уношів з пішнями, сокирами та ужищами в руках. Натовп скоро розділився надвоє і з піснями рушив до обох воріт – готувати на Коропі та Ятриці ополонки для освячення води нового Сварожого кола.
Лише в два на десятий день опісля Різдва Божича і ніколи більше вивільнена з льодового полону земна вода, увібравши в себе за день світло сонця, а за ніч – місяця й зірок, освячена спогляданням з високої Сварги рідних Богів та пращурів, стає особливою – отримує від Неба незбагненну силу на зцілення людських болістей та зародження рослин, на оберіг нив від граду й посухи, а худоби від падіння.
Неподалік убраної в низенький зруб криниці, що була уся немов облита льодом, бо з його споду навіть в сильний мороз било невтомне священне джерело роду, на закутому в Чорнобожі узи Коропі Шамро розмітив великий, в десять аршинів, рівнораменний[306] криж, а потім ще й з'єднав його кінці колом. Одне плече того крижа дивилося на схід сонця, друге на захід, третє на полудень, четверте на північ.
– Благослови почати, Матер наша Дано! – звів до неба обидві руки Шамро.
І восьмеро уношів з сокирами та пішнями заходилися на загад волхва рубати лід, просуваючись від перехрестя крижа до його кінців. Скалки льоду бризкали навсибіч, виграючи блакиттю в низеньких променях Божича, що вже сідав на городську стіну і досить скоро юна сила та завзяття здолали ті узи, а в прорубах заплескалася осяяна сонцем вода – єство самої Богині Дани.
– Добре, уноші! – гукнув Шамро до своїх помічників: – Ну ж бо, посолонь тепер рубайте!
Ті, завернувши від кінців крижа по ходу сонця, взялися далі витинати лід, з'єднуючи по окресленому волхвом колу сусідні проруби. Спинялися тільки двічі, аби як слід обв'язати довгим ужищем велетенські шматки льоду, що ось-ось мали бути вирубані. Коли те сталося, чи не два десятки присутніх впряглися в ужища й по черзі, з величезною натугою виперли з води чотири лискучі крижані брили. Відкрилася здоровенна округла ополонка, в котрій, видно було всім, вигравала деснянська швидка течія, немов улітку закручуючи на своїй поверхні довгі вервечки войків.
Тою годиною Божич був уже над самісіньким видноколом, золотою кулею ладнався в'їхати в небесну, приховану за білим зимовим маревом браму, над котрою вже стояла на сторожі невсипуща Вечорниця, безпристрасно споглядаючи зі своєї вишини на холонучу сріблясту пустку деснянського лугу.
– Лишайтеся тут на ніч, – велів Шамро уношам, – стережіть, аби Чорнобог знову не скував Матер-Дану своєю кригою. Нехай зрять її Боги та пращури роду нашого, хай купається у нашій водиці Хорс і корова Замунь[307] проливає на неї своє молоко. Завтра рід матиме освячену воду!
Вже найзавзятіші збирали на березі сухі дрова й хмиз, вже тягнули до ополонки вербовий сухостій, хтось намагався добути живий вогонь і зовсім скоро неподалік відкритої води запалало неабияке багаття. Кожен з тих, хто лишився, відчували піднесення й хвилювання: уноші роду уперше в житті ставали на прю зі Злом не при світлі дня, котрим володіє Білобог, а вночі, серед холоду й темряви, де править сам Чорнобог.