Аж ось на початку сьомої горошину взяв семисотграмовий лящик. Ще років шість чи сім назад я з повагою назвав би його лящем, бо ж, як відомо, до шестисот грамів ваги наші рибалки ляща звуть підлящиком і лише коли він переросте цей рубіж, тільки тоді він заслужить собі поважне ім'я. Нині ж така здобич для мене ніяка не дивина. Тепер відразу після підсічки, по тому, як здобич чинить опір та гне вудку, я, навіть не бачачи її, відразу можу сказати, лящ це чи в'язь, та яка його вага: менше кілограма, десь кілограм, чи значно більша.
На цьому місці є у мене дві великі переваги: по-перше, чиста від кущів та дерев круча дозволяє почуватися вільно, бо здобич не зайде в корчі, волосінь в найбільш драматичнй момент не зачепиться раптово за корінь чи гілку, а по-друге, те що я сиджу досить високо над водою, полегшує мені виведення риби. Тож мій лящик не встиг і оговтатися від несподіванки, як без зайвого шуму опинився в підсаці, добре, що в неї така довга ручка.
Спасибі тобі, матінко-Десно за такий подарунок на День рибалки! Хоч і підвела сьогодні погода, не дасть юшку зварити, та все ж додому приїду вже не з пустими руками.
Отаке холодне сьогодні! Відчуваючи, що скоро і свято буде мені не в радість, витягаю з рюкзака целофановий плащик-накидку та кутаюся в нього. У целофана є одна суттєва нині перевага – його не продуває вітер, тож досить швидко я починаю потроху зігріватись. Вітерець час од часу брижить воду, інколи на її поверхню навіть падають рідкі дощові краплі – дощ зривається, зривається, ніяк не зірветься. Невже ж оце так і закінчиться моя сьогоднішня риболовля: сріблястим лящиком та моїми дрижаками? Чи не краще було б поспати вдома, в теплому ліжку? Ну якого біса було пхатись на Десну по такій погоді?
"Помиляєшся!" – буркнув, пустивши по воді дрібненькі кола, жовтий пінопластовий поплавець на моїй улюбленій правій вудці, та й зник під водою. Що то значить досвід – рука сама: "Р-раз!" Є!
Вудка гнеться, гінчик добре стримує ривки риби, яка прагне звільнитися за будь-яку ціну. В'язь. Менше кілограма. Навіть не виймаючи другу вудку, я досить швидко впоруюсь і з ним. Все-таки дуже зручно тягти рибу, коли ти знаходишся досить високо над водою. За кілька хвилин в'язь так само, як і попередня здобич, опиняється в підсаці.
Він приблизно такого ж розміру, як і лящ. Ну, це вже щось. Будемо сидіти далі. В повітрі якось одразу ж потеплішало і вітер неначе стих, не так вже дошкуляє, і навіть світліше стало. Теж мені рибалка, втікати надумав. Сиди! Ще не вечір. Щоб сьогодні та й не клювало! Ще ж лише сьома ранку, а в мене, як-не-як дві голови.
О, сусіди з'явились. Метрів за тридцять вище по течії два дядьки сіли рядочком на войку. В тому році течія підрізала берег таким чином, що утворилася суводь метрів з десять завдовжки. Я не дуже полюбляю ловити в таких місцях, бо неначе ловиш не на лівому, нашому, звичному для себе березі, а на правому, тож виходить трохи не з руки: течія прямує не справа наліво, а навпаки.
Відчувається, що дядьки за повсякденними клопотами рідко бувають на Десні. Мені навіть з мого місця видно, що вудки в них зроблені абияк, та й зберігались десь під стріхою, якщо не в курнику, бо березова деревина на них посіріла від негоди, а самі вони надто вже вигнуті, можливо, і не висіли, як годиться, на кілочках, а просто простояли весь свій вік обперті на стіну десь під хлівом. Дядьки, як на мене, занадто метушаться; не боячись розлякати рибу, досить голосно про щось розмовляють.
День сьогодні такий – рибальське свято. Мабуть, нашвидкоруч попоравшись, вибрались нарешті вперше за цей рік, аби хоч на якийсь час забути про нескінченні житейські проблеми, що їх у кожного селянина хоч греблю гати.
Хто з рибалок насмілиться навіть подумки посміятись над ними, та ще й у такий день?
Отак ми сидимо і час від часу позираємо в бік один одного: ну що там, у сусіда?
Нічого. "Немов у колодязі", сказав би дядько Дмитро, батьків друг. Час від часу, не втрачаючи останньої надії, я кидаю у воду по два-три десятки горошин, але, здається, вони нікому не цікаві там, під водою. Ще й восьмої ранку нема, але поплавці завмерли, не подаючи жодних ознак життя, лише ритмічно погойдуючись на дрібненьких, здійнятих північно-західним вітерцем, хвильках.
Потеплішало і плащ став зайвим, я скинув його з плечей, аби не шелестів та не заважав. Напруга очікування послабла і увага, що до цього була повністю зосереджена на вудках, потроху перекидається на навколишній світ. Похмурого, неначе восени, дня і ріка видається похмурою: зелень на її берегах, не виграючи на сонці всіма відтінками зеленого, хоч і посвіжішала від дощів, але виглядає досить одноманітною. Лише трава на плесі протилежного берега, вмита дощем, здається, ще більше підросла і стала ніжно-зеленого, неначе навесні, кольору. Лугове птаство, не звертаючи уваги на прохолоду та дощ, котрий неначе висить-висить у повітрі та ніяк не зірветься, немов йому забракло з якоїсь причини рішучості, на всі голоси виспівує, щебече, дзвенить дзвоником, жебонить струмочком, виграє сопілочкою, заходиться флейтою і ще бозна-якими, природою щедро обдарованими, голосами; стрижі несамовито носяться в повітрі понад самою водою, без розбору хапаючи мошок та комарів, притиснутих негодою до самої води – життя буяє у всій своїй красі, радіючи дощу та короткому перепочинку від літньої спеки.
Я, відкинувшись трохи назад та зіпершись лівим ліктем на кручу, завчено, для годиться, підкидаю у воду ще трохи гороху і вирішую перевірити вудки аби, з такої нагоди, замінити на них горох на більш свіжий. І, ледве тільки змінивши положення тіла, я нахиляюсь до вудок, як раптом поплавець на все тій же, улюбленій моїй, правій вудці, що переловила мені найбільше риби, від того ставши назавжди трохи зігнутою, поплавець цей без будь-якого попередження пірнає на кілька сантиметрів вглиб і там завмирає, і цю його зупинку під водою мені згори добре видно.
Я підсікаю і ясно відчуваю, як гачок впирається у щось тверде та непорушне, котре від моєї підсічки не зрушило з місця ані на сантиметр. Перша думка, що промайнула в голові, була: "Корч! Де він тут взявся?!" Важке і нерухоме тримає мою вудку при самому дні, бо гінчик, як був у кількох сантиметрах від поверхні води, коли вудка ще лежала на сошках, так у тому ж положенні і залишається, лише бамбукове вудлище зігнулось майже півколом. Ого! Це так! Швидше ліву вудку на берег, аби не заважала!
Не розуміючи ще що до чого, я не наважуюсь ані послабити натяжку, ані потягнути сильніше, бо вудлище і так вже тихенько потріскує, волосінь у мене хоча й блакитний чехословацький "Silon", але лише нуль дві десятих міліметра – так і дивись, що от-от лусне від непомірної напруги!
Раптом там, внизу, під водою, щось рушило з місця. Рушило не вниз по течії, як мав би рушити мандрівний корч; не від берега, як зазвичай рушають лящі, а вправо, – проти течії. Воно суне при самому дні і я ніяк не можу його спинити, лише подаю і подаю потроху вудку слідом за цим рухом, не зменшуючи сили натягнення волосіні. Коли я помічаю, що до крайньої межі, за якою вудку вже доведеться просто розпрямляти, зменшуючи тим самим силу її пружності, залишається зовсім небагато, то рішуче, різко, кладу вудлище до самої води, а потім ще й ледь не до половини занурюю його у воду, намагаючись тим самим зробити кут нахилу волосіні відносно свого суперника якомога гострішим, аби збільшити зусилля свого опору, бо наразі невідомо ще хто кому опирається. На мою радість це мені вдається. "Воно" зупинилось, а потім пішло по колу наліво, тобто, спочатку все далі від берега, і я змушений знову, скільки лише можна, піднімати вудку догори, ледь-ледь відриваючи при цьому гінчик від поверхні. Тим часом суперник суне собі, забираючи все лівіше та лівіше, вже вниз по течії і я повертаю вудлище вслід за ним, намагаючись тримати волосінь під якомога гострішим кутом до напрямку його руху, потім знову різко кладу вудлище на воду, тепер вже вправо від себе, знову занурюючи його, аби зупинити цю нестримну силу і на самій межі можливостей вудки це мені вдається. А "воно", зупинившись, розвертається і знову, окреслюючи при самому дні широку дугу, пре тепер уже в зворотньому напрямку, вгору по течії.
"Що ж це втрапило на мій гачок, таке велике та сильне?! Лящ, який би великий не був, отакими широкими колами, при самому дні, не ходить; в'язь смикав би на всі боки, неначе пес, котрий хоче зірватись зі свого ланцюга. Чимось схоже на щуку, але вона давно вже перекусила б волосінь, до того ж, мала піднятися із дна хоча б у пів-води. Судак? З якого це дива він, до речі, як і щука, спокусився б на горох? Про сома я й думати не хочу..." – перебираю в голові, виходячи зі свого досвіду, всі можливі варіанти і продовжую губитися в здогадках.
А "воно", між іншим, заходить вже на четверте коло. Одне радує: хоча міцності моєї вудки і не вистачає, аби підняти суперника догори та тут і роздивитися його, але й у нього забракло сил, щоб одразу ж порвати мої снасті. І ми продовжуємо на рівних змагатися: вже й п'яте, і шосте коло позаду, але "воно" як ходило по дну, так і продовжує ходити і я згадую дідове: "...я сюди, а воно туди.., я сю-ди, а во-но т-ту-ди-и!"
"Та що ж це таке? – мало не з розпачем думаю я: – Чи водяний, чи водолаз? Яка нечиста сила вчепилась на мою вудку?"
Вже щонайменше хвилин з десять триває наша боротьба без жодних видимих змін: я так само поводжу вудкою то справа наліво, то зліва направо і знову в протилежну сторону.
"Хоч би вже воно зірвалось, чи що... – промайнула несподівана думка. – Несила вже отак боротись, невідомо з ким..."
Аж ось я помічаю, що кола трохи поменшали, мені вже не потрібно опускати вудку у воду і гінчик піднявся над поверхнею майже на цілий метр. Як добре, що я сиджу так високо над водою і берег чистий, немає поряд ані гатки, ані дерев та кущів, інакше мені просто неможливо було б впоратися з таким супротивником. І рука вже стомилась від цієї боротьби в безперервній напрузі, а "воно" все ще не показало себе.
...Таки подається рибина і ходить вона вже десь у пів-води, а, можливо, і вище. Жоден лящ, чи в'язь, якого розміру та ваги вони не були б, не витримали і давно лягли б на бока, а тут...