А хтось натужно так виводив пісню:
Щоби я не сто-я-ла!...
З мо-ло-дим ре-кру-том,
…Щоби я не сто-я-ла!..
— Тобі, певне, кортить танцювати? – запитав Горілик, і з надією подивився на сина.
— Ні, мені добре з вами.
— На фронті мене тільки тому й не вбило, що-м не вірив, що поляжу десь на чужині. А на своїй землі не боявся, бо то ж своя. У мене німець стріляв на ній отак, ніби від тебе. Два рази гачок тис, а стрілити так і не зміг. Щось у нього там заїло.
— Ба, чого ти, старий, тримаєш його тут? – лагідно допитується мати, і кладе руку на сиву голову чоловіка, мов дитинчаті. – Нехай би йшов собі поміж молодих.
— Воно так, — погоджується Горілик, — нехай іде. Думав, що виросте, та й тоді вже йому все розповім. Бо про що можна було розповідати малому, коли воно нічого не розуміє? Але відколи підріс – усе в світи та в світи. То вчитися, то в армію.
Змоклим кінцем хустини витерла сльозу.
— Котрий сам те все пережив – то змучений власним болем, — сказала. — А комусь із молодих вона навіщо – чужа біда?
Мати пішла до гостей. Батько й собі підвівся. Але велика чорна зморшка вирізьбилась йому на чолі й застигла на нім. Старий розгладив ту зморшку тремтячими пальцями і знову сів на лаву.
— Геть забув: Іринка Семененкова до двору приходила.
Поглянув на сина та й опустив очі.
— І що ж? – спроквола, збайдужіло запитав той.
— Я запрошував її зайти до хати, але не зайшла. Раніше все про тебе допитувалася, коли приїдеш, а тепер не йде. Гадав, що мене соромиться, то посилав стару. Зі старою вони знаються краще.
Батько трохи поміркував, проте нічого не надумав собі, мусив продовжувати далі:
— Може б, ти вийшов до неї, поговорив?
— Можна вийти. Проте ця зустріч уже нічого не змінить.
— Та хтозна, раптом… Воно, бідне, очі за тобою виплаче, а ти й не знатимеш про це.
Дмитро почервонів і хотів звести розмову на інше. Але батько стояв на своєму: казав по-чоловічому, одверто:
— Ти собі у місті все якусь розвагу знаходив. А дівча взяло тебе до серця, тай мучиться. Не ставай аж таким уже кам'яним. Єдине, що здатен порадити – у поводженні з жінками мусиш бути терплячішим, а головне, серце зроби поступливішим.
Повернулися до гостей. За давнім звичаєм, Дмитра пов'язали рушниками і наказували так служити, аби батькові не соромно було з'являтися на люди. Досі з їхнього села всі служили справно; жоден фронтовик без медалі до села не повернувся. Ото біда – повернулося їх дуже мало.
Гості пили за здоров'я новобранця; за мудрість його батьків, і за добуту предками землю, яку мусять боронити.
Опівночі гості ще були в хаті. Ще затягли пісню, одну й другу. Дівчата, що теж, за прадідівським звичаєм, сиділи біля новобранця, забули про свої ролі та й перешіптувалися у нього за плечима.
Дмитро встав з-за столу і вийшов у двір. Далі спустився стежкою до річки, бо ніде інде чекати на нього Ірина не могла.
Сиділа, охопивши руками ноги, ніби вслухалася у весняний шепіт хвилі.
— Чому ти не зайшла? – запитав.
— Не наважилася. Лячно стало – раптом не захочеш бачити поруч себе, тай взагалі за столом.
Із високості спадав тривожний крик зляканої кимось птахи.
І вони довго слухали той крик.
* * *
Ішли роззуті. Світанкова роса чисто мила їм ноги.
На порозі стояв його батько.
Не наважився гукнути, лиш – доки міг – проводив поглядом.
"Побачиш світа – сам попросиш, щоб я тобі розповів, як мені жилося, — гадав собі старий Горілик. – Хоч соту долю скуштуєш життя, і вже попросиш", — подумки звертався до сина. Відтак тамував у собі всі ті прикрі думки, які виносив за цю ніч. Єдину ніч, котрої готовий, котрої здатен був розповісти синові про все: і як йому воювалося, і як, уже полоненого, вели його на розстріл; про все-все…
Здалося йому, що пережив за ті кілька хвилин прощання чи не половину свого життя. Вимучив у собі, та й так і спалив – теж у собі…
1971 рік.
У ЧЕРВОНІ СНІГИ
Чи правда,чи ні, а кажуть старі люди,
що були такі зими, коли світ спливав кров'ю, і тоді на землю випадали червоні сніги, які мали принести з собою страх. Але знаку того люди не боялися бо, щойно сніги сходили, як про них одразу ж забували.
З легенди.
1
Отут його й стріляли. Біля самого потічка…Еге ж! Біля потічка, та саме навпроти Довганишиної хати. Василино, а чи то навпроти Довганихи його стріляли?
— Що-о?
— Де стріляли, питаю.
— Кого?
— Та кого ж? Федунця. Того, що вірші писав.
— Над потічком. А де ж?! Отам, над потічком, усіх їх і стріляли…
— Ет, ти зі своїм потічком потічком. Сам знаю, що там. А от напроти Довганихи, чи трохи далі?
— Та ж сто разів казала, що далі. Он та-а-ам, де оті корчі. Це вже було після того, як її хату спалили.
Старий довго мовчить. Запалює.
— Таки стара правду каже: біля корчів. Приходили з сільради дивитися на те місце. Хочуть пам'ятник поставити.
2
Добре гуляли поліцаї, весело. Аж ліси плакали від тих веселощів.
Третю кулю садив у димар та аж заходився:
— Вилізай із своїми байстрюками!
Вскочив у хату, а діти, мов щурята, — до дверей, та хто куди.
— Що ж тобі дітки злого зробили, Миронцю?
— Що зробили – те вже й зробили!
— Та й що-о-о?!
— Стули, бо межи самі баньки всаджу! Де той кривак, син твій?
— Або я знаю! Лишив нас та й подався кудись.
— Брешеш! Про сина мусиш знати. Та ти не бійся, а йому кості ламати не буду. Я лиш віршики його послухаю і відпущу з миром. Я їх у листівках начитався, але з вуст воно краще.
Ухопив за косу та бив головою об стіну; так бив, що вся хата двигтіла. Далі витяг на сніг і поволік двором.
— Ото маєш віршики!
— Вуйцю Мироне, не бийте нам маму! Ву-у-йцю!
— Н-на, маєш! Н-на, маєш! – бив при самім потічку.
Сполохані гомоном, із хат вичовгували люди. Сміливіших Миронові спільники гатили у груди, аби часом не підступився занадто близько. Але котрийсь таки підскочив до Мирона, вхопив його за руки.
— Схаменися, чоловіче! Подивися, скільки дітей коло неї!
— Е-е, а то що за месія такий вишукався?! І ти хочеш? То н-на й тобі, маєш!
Ударив прикладом у лице, то нараз цвіркнула кров і залила Федунисі груди.
Над світом смеркалося…
Спадав у прірву розпачливий жіночий зойк. І лише — наче грім із ясного неба, — довго ще било у людський мозок оте страшне Миронове "н-на, маєш!"
По тому всьому лишили її на снігу, та й холонула в чужій крові, бо своєї вже не мала.
3
Лежать під підлогою у невеличкому виямку. Туляться один до одного тремтячими тілами, але то вже не допомагає.
— Холодно, Дмитрику. Як же ж холодно!..
— А ти гадав, що тут тобі буде, як на печі? Заліз, то мусиш терпіти.
— До тебе хотів. Нашу маму вуйко Мирон забили. Тягли її по снігу через увесь двір. І так били нею о стіну – аж поки мама не збіліли.
— І ніхто не боронив?
— Боронили, але що вдієш без зброї? Коли маму тягли до потічка, все чисто на ній пообшарпували. Самим лишень голим тілом — по снігу…
— Тихше говори – дядька Йосипа збудимо. Обох на мороз вимете. Злий він, боїться, мабуть. Ще й ти пришвендяв якогось дітька.
Туляться один до одного ще ближче. Даник відчуває, як холонуть його пальці й обпалює холодом бік, на якому він лежить.
— Я вже знаю, що це ти пишеш віршики і приклеюєш папірці на стовпах. Тільки, чому сам, чому мене з собою не береш? Хоча трішки, а допомагав би.
— Замовкни! Я нічого не пишу і нічого не приклеював. Забудь про це.
Якась хвилька часу спливає в глибокому, тривожному мовчанні.
— Де ти був стільки днів? Невже так і лежав у цій ямі?
— Якби весь цей час пролежав у ній, так і зігнив би. До лісу ходив, гадав, партизанів стріну.
Даник зводиться на лікті, аби краще розгледіти обличчя брата, проте погляд його натикається на той самий морок.
— У партизани ж тебе не візьмуть, — каже Дмитрові. – Вони здорові хлопи, такі, як Гаврилюк. А ти — кульгавий. Навіщо їм такий?..
— Там усілякі потрібні, — невдоволено відказав Дмитро, даючи зрозуміти, що йому ця розмова неприємна.
4
Дядько Йосип вертівся до півночі. Так крутив тілом, немовби влігся ним на пательню.
"Німців, казав Мирон, навезуть ще вдосвіта. Вже вони тут все перевернуть, від них не сховаєшся…" — мислив собі.
— Чуєш, стара: поліцаї, коли без німців, то вони з тебе ані волосини.
— Виведуть завтра на мороз та по снігу, наче Федуниху. Тоді й спізнаєш їхню доброту.
— Якщо не завинив, — не виведуть, — переконував Йосип. І не так жінку, як самого себе. – Але ж знайдуть у нас Дмитра – то вже разом із хатою спалять. Одним вітром розвіє: і нас, і тоті стіни.
— Уже, що бог дасть...
Схопився, сів на ліжку.
— Е-е, стара, не кажи. Бог – богом, люди – людьми. Може, нехай пошукає собі притулку деінде? Пожив у нас кілька днів – тай годі.
— Хто ж його ниньки у хату пустить? А виткни свого носа, яке мороззя надворі. Тай усі ж знають, що поліція його розшукує. Налякані люди, тіні своєї бояться. Ні, вже що буде, те буде…
Але Йосипу хата здається пасткою.
Темрява спадає йому на очі, застеляє їх страхом, стискає груди й мозок. І вже до самісінького світанку тишу порушує часте, важке його дихання.
* * *
Як сходило сонце, то бачило Йосипа на ногах.
Одягся тепло і встромив за халяву ножа. Колись, ще до війни, він був першим різником на всеньку округу — колов свиней та дорізав те, що мало впасти від якоїсь хворості. Тепер же село зубожіло. А тут ще час од часу наїздили німці та й відбирали останнє. Проте ходив із тим ножем, аж поки не вкладався спати. Все гадав: раптом знадобиться!..
Старій – ані слова. Скрипнув дверима. Доокіль – білі, мов святкова сорочка, сніги. А на них — жодного сліду.
"Чи я маю за чийсь карк та пхати у зашморг свій? Де в мене та сила, щоби отак, щоденно, трястися за свою душу?.. Страшно як на цьому світі. Ні поля людям не треба, ні дітей – тільки смерті жадають; крові і смерті. Хоча, здавалося б, навіщо вона їм? Ще хрести з тамтої війни не вигнили. А тепер ще й ти, Йосипе, бери гріх на душу — веди німців до хати, віддавай Дмитра. Нехай розстрілюють, аби тільки тобі спокійно велося у твоїм курнику".
Йосипові лячно полишатися зі своїми думками.
Не витримує, починає виказувати їх уголос. Щоб виплеснути на світ, і забути.
— А чи ж то мені смерті його треба? Чи він мені світа заступив? Повернеться Степан Федунець із фронту, де подіну зганьблені очі свої? Половина людей перетворилися на звірів, а я в тому винен?!
Дійшов до майдану.
За звичкою, хотів перехреститися, бо поблизу церква.