Побачив його здалеку, підійшов і не тямлячи себе, рубонув. А той устиг вила вгору звести: Кришнів зап'ясток вдарився об них і сокира випала з десниці. Овдій кинувся навтьоки, Кришень, вихопивши з ножниці ножа, рвонув за ним, але перечепився об щось і падаючи, з розмаху вдарився чолом об старий трухлявий пень.
Очнувся – лице в крові, дивом скроню не пробив. Йому б тоді й спинитись – вже ж два попередження від Сварги: не чіпай чужинця! Ні... Забрав сокиру й вирішив будь-що вбити Овдія. Та в житлі не було ні його, ні Благині. Нікуди не дінуться, вирішив, прийдуть. Рану промив, голову платном обв'язав, пішов по коня, сіна привіз. Чимало часу спливло, доки помітив, що немає на місці весла. Коли ж і саков чужинця не знайшов, зрозумів, що по воді втекли з онукою і лодійкою їх уже не наздогнати.
Тоді вхопив лука, тул зі стрілами й подався наздоганяти верхи. Мав устигнути раніше, ніж втікачі дістануться Десни. Так гнав, що мало коня не запалив, а коли продрався крізь верболіз устя Бистриці, побачив свою однодеревку вже під лівим берегом. Десна в тім місці була неширокою – удвічі вужчою, ніж зазвичай, хіба з третину перестрілу [467], бо був там великий вир над глибокою ямою. Тремтячими руками супружив лука, наклав стрілу – Овдій вже вийшов на берег, Благиня ще сиділа з веслом на гузці. Змусив себе заспокоїтись, прицілився і вже твердою рукою, знаючи напевне, що поцілить, пустив стрілу. А в ту ж мить онука, побачивши його з луком, з криком "Дідо, ні!!" підхопилась на ноги, аби закрити собою Овдія...
Стріла влучила Благині прямо в груди. Вона якусь мить ще стояла, закинувши голову назад, а потім впала у воду і зникла з поверхні – течія швидко стерла навіть кола від її падіння.
Боги, що він накоїв! Попереджали ж вони: "Прийде неминуче, невідворотне, таке, що змінить долю твого роду; не намагайся стати на його шляху – тільки гірше зробиш." Се Мара[468] на нього ману напустила... Вражений тим, що сталося, Кришень ошелешено дивився, як Овдій, вигукнувши щось до нього, піднявся на кручу і розчинився поміж кущів.
... З тієї години рід його почав танути на очах. Першим пішов з весі Шумило. Наступного літа знялися з місця Осьмак і Мізин зі своїми домочадцями і всим животом своїм.
– Ближче до людей, – сказали, коли спитав куди зібрались, – сини он переростають, а злюб ні з ким взяти.
– Рідних Богів зректися хощете?
– Поживем, побачимо, – насупився на те Мізин.
А Осьмак додав:
– Толку з того, як вимрем тут усі? Пращури не пробачать...
Що він на те міг їм відповісти? Він, котрий власними руками вбив свою онуку. Непразну. Вбив продовження свого роду. Так згодом і лишився один: хто повмирав, а хто подався в світ. Він же, як волхв, не міг покинути старезних, мало вже й на кумирів схожих, а більше на трухляві пеньки, рідних Богів.
Тільки тепер ось думка: може ту стрілу тоді спустила його рука з присуду Долі? Те ненароджене дитя – покруч коропського роду з ворожим жерцем – як би воно жило?! Як не силуйся уявити, все одно не вдається. Не могло воно жити, як не можуть примиритись рідні Боги з тим грецьким богом, як вода з вогнем не миряться, не живуть. Тому й приречене Судом[469] було на смерть.
Але пощо Боги жодної шкоди не заподіяли Овдієві? Як допустили вони, щоб ширилось Руськими землями оте, що звуть тепер вірою в Христа? Чи від чужих князів се пішло, чи князі від нього? В одному сумніву немає: грецькому богові князі потрібні, а князям Христос. У роздумах своїх часто з гіркотою згадував слова Овдія про неминучість приходу тієї грецької дивної віри в Христа.
Неминучість... Ось вона, за стінами. Всих примирить. Що лишається родові? Стріти її без страху, в очі подивитись – ану ж бо, хто кого передивиться?! Йому самому легко, бо вже й так зажився на світі. А решті? Молодим, юним? Аби ж тільки честь роду не зганьбили...
Все, що є на землі, все рождається колись, квітне, стигне й відходить, помирає. То може й старому світові така доля вготована? Ось-ось покотиться з гори палаючий Бадняк[470], аби колись усе почалося спочатку. Смерть – отам, за порогом. Добре тут місце. Стодолу не розметали, од стріл татарських вона поки що не загорілась і соломи в ній достатньо, аби в означений Богами час душа його не в прах земний пішла – полинула з димом до Вирію.
А сила витікає, витікає: руки несила піднять. Вишептавсь ти, Кришне, як рак у торбі.
– Свароже... Велесе... Йду вже...
– Ну що там, Будиславе?
– У городню[471] вже вперлись, отче. Будемо попід низом проходити. Мислю, до ночі маємо дна рову сягнути.
– Там у рові косий острог[472] із дуба...
– Хіба ж не відаю, отче? Ще на півсажня чи сажень углиб візьмемо, під ровом пройдемо, тоді вже нагору. А що вдієш?
– Чи ж вона хоч поможе, сину, отся затія наша?
– Все одно ліпше, ніж склавши руки сидіти. Тут усе готове?
– Срібло-золото в скрині, а рухлядь м'яку хоч у мішки і склали, та, боюся, кинути доведеться – одна морока з нею.
– Твоя правда, отче. Без коней з тими мішками намучимось. Рухлядь діло наживне, голова б на плечах лишилась.
Яке то щастя для отця, коли з сином один одного з пів слова розуміють! Ще би Михайло передурів. Воно, як помислити, – уноша, що ти з нього візьмеш? Хіба сам не таким був? Може й не таким... Бо з Калки навряд чи вернувся би.
В порубі сиро і темно, хоч в око стрель. Коли Стоян із Жилою, отроки отцеві, за боярськім наказом запроторили Михайла в підземелля, здалося йому, що втрапив на той світ, у Нав[473] провалився.
– Чи ж не ти се, Михайле? – почув він голос Лавра.
– Я...
– Отакої! Тебе ж хоч за що?!
Михайло іншим разом ще помислив би, чи варто відповідати ізгоєві, хай і купецького роду, а тут відчув себе скиненим з неба янголом і образа прорвалась відвертістю.
– За те, що кров боярська. Боїться, аби й краплини не пролив, рід боронячи.
– Від кого ж?
– Та від татар, від кого ще... Не чув хіба?
– Ні.
– Татари окаянні до города підступились.
– Коли?!
– Сього дня.
– А я тут гадаю, що то за клопіт у вас. Осьде за стіною отроки днями снують туди-сюди. Копають, чи що?
– Хід підземний, – не одразу відповів боярчук, – втекти хощуть.
– А-а-а... – протягнув Лавро, – втекти... І куди ж? – хмикнув, а тоді аж засміявся.
Михайло мовчав.
– Ех, був би в мене ніж... – зітхнув ізгой.
– Нащо тобі?
– І я би втік. А то боюся, забудуть про мене і здохну тут з голоду. Щури вуха й носа в живого ще обгризуть... Не хощу!
– Зарізав би когось?
– Тю! Хіба я головник який? Тать? Вирізався би звідси отуди, де хід копають.
– Тут у вінці дуби по сім вершків[474] покладені. Швидше з голоду помреш.
– Коли жити хочеш, що ті сім вершків?
Михайлові очі трохи звикли до мороку. Йому здалося, що навіть у суцільній темряві вгледів, як спалахнули очі Лавра. Сягнув рукою до чобота:
– На.
– Що?
– Захалявник мій. Булатний.
Лавро навпомацки налапав руку боярчука, вхопив ножа, ніби то дар Божий був і скоро вже Михайло слухав, як шерхотів під його гострим лезом вистояний літами дуб. Нехай хоч щось на світі буде не по волі отця його, Жирослава Мироніжича.
Дощ припинився перед світанням. Коли Бурі вийшов зі своєї юрти, вкритої синім, як Вічне Небо, китайським шовком, вранішній небосхил був уже чистим від хмар і на сході, десь за лісом, вставало сонце. Все навколо вилискувало чистим льодом: і шовк на юрті, і тууг[475] біля неї з жовтим обмерзлим полотнищем роду Чаґатая на лискучому дерев'яному ратовищі з чорним хвостом яка та сульде[476] нагорі та й навіть чергова жертва, що мала ще цієї ночі впасти під копита монгольського коня – орусутське місто Хоробор здалеку виглядало ніби заплавленим якимось велетнем-чарівником у прозоре скло. Лише два кешиктени[477], що завмерли обабіч входу до юрти, тільки недавно змінивши своїх попередників, дивним чином вибивались з усього цього зачарованого льодяного світу, бо були в сухому, не обледенілому одязі – ніби живі люди в казку потрапили.
Дві ночі, проведені під цим містом орусутів – то вже занадто. Несподіваний дощ морозного вечора звів нанівець усі розрахунки Бурі. О цій вранішній порі його мінгани мали би вже рушити далі, полишивши від Хоробора одну лиш купу тліючих головешок. Чи й Ґуюг-хан потрапив під цей льодяний дощ? Бо інакше хіба повірить він, що Бурі застряг тут неспроста? Ще й досі по вкритій льодом землі неможливо навіть кроку ступити, а не те, що йти на приступ укріпленого міста з високими стінами й глибоким ровом. Буюрук добре справлявся з обов'язками юртчі: весь простір навколо синьої юрти Бурі був щедро посипаний піском, але вчинити так само з дорогою для гінця до Ґуюк-хана не під силу нікому в світі. Не прискаче вчасно до хана посланець – чекай неприємностей: хто ж повірить, не бачивши оце скло на власні очі, що таке взагалі може бути?!
За весь час, проведений Бурі у військових походах, оце вперше сталось таке, що спинило переможний поступ монголів: ні дощ, ні сніг, ні навіть зимовий холод перепоною їм ніколи не були. Найстрашніше, коли це знак від Вічного Неба йому і всим навколо: Бурі, син Байдара, онук Чаґатая, правнук самого Чингісхана не спроможний забезпечити перемогу довіреного йому війська. Навіть якщо це й не так, і знака ніякого немає, то хто поручиться, що думка така не виникне в його мінганбеків? Та що там мінганбеки – у сотників і десятників, у останнього воїна. А без віри в того, хто стоїть на чолі, ще жодне військо не стало переможним.
Чого не терплять монголи? Нерішучості того, хто їх веде. Незнання, що потрібно робити кожному. Чим довше воїн знаходиться без діла, тим гіршим він стає.
– Нехай зберуться в моїй юрті всі мінганбеки, юртчі Буюрук та даругачі Цзя Є!
Кров предків, що тече в твоїх жилах, якщо вона не отруєна поразками і не розбавлена невдачами, важить куди більше, ніж обставини, в котрі ти потрапляєш.