А згодиться нам тільки та половина стовбурця, що до півночі звернена – вона й найтвердіша, і найміцніша, та ще й без жодного сучка – якраз те, що нам треба!
Сивер нічого не сказав отцеві, але додому повернувшись, все не міг зрозуміти: навіщо було їм так далеко їхати, аж за Десну, подолати, мабуть, добрих три десятки верст і все заради цих трьох нещасних дрючків?
Жадан, певно, недарма брав його з собою, бо коли взявся робити лука, покликав у робітню кліть і Сивера.
– Дивися, сину, як робитиму лука: в житті все знадобиться.
Сиверові тоді й цікаво часом було, та все ж більше нудно. Бо який це отрок витримає цілих півдня уважно спостерігати, як отець стружком неспішно припасовує одна до одної дві деревинки, або вирізає ножем з твердого, мов камінь, оленячого рога кістяні кінці для кибиті лука? Жаль, не може людина наперед відати, що знадобиться їй в житті, а що ні: то на дріб'язкове золоту годину марнує, то мимо важливого з нудьгою проходить.
– Небагато знайдеться серед сувирів таких мужів, Сивере, – за роботою оповідав синові-отроку Жадан, – що не здатні собі лука зробити. Світлому князеві, посаднику, боярину чи дружиннику, або й купцю те ні до чого. Лук знадобиться – вийме з череса срібло та й купить у лучника[295], або купця заморського. А коли муж у городищі чи весі живе, йому без лука ніяк. Сокиру або накінечник до стріли, чи рожна йому коваль зробить, а лук мусить сам, бо засміють же. Звісно, на верв хоч один лучник та й знайдеться, як я от, і луки мої ліпшими від інших є – аякже! – недарма ж я на них за стільки зим руку набив, хитрощі різні умом своїм звідав! Та все ж, сину, що б там Судьба тобі не вготовила, а ліпше буде, як ти сам собі зможеш лука утнути, бо примічено давно: своїми руками роблений, він на ловах завжди удатніший од купленого.
Тепер Сивер був удома, гріючись біля печі, тримав у руках дві напівкруглі, коричневатого кольору деревинки в аршин завдовжки кожна: ще позаминулого літа купив у заїжджого гостя чотири патики[296] ялівця – не росте таке диво понад Десною, скільки не шукай, а для лука ліпшого дерева й не треба. Так сказав купець, додавши, що аж із Карпатських гір привезені ті деревинки і злупив за них із Сивера аж дві ногати! Іншим разом пройшов би мимо, а тоді, на торговищі, постав раптом Жадан і мандрівка за Десну згадалась. Отак і рождаються в душі людській мрії – з нічого, здавалось би: схотілося лука власними руками зробити. Барвисто розхвалені речистим купцем ялівцеві патики підштовхнули взятися за лука найближчим часом: не знадобиться ані бозна де шукати потрібне дерево, ані сушити його. Те, що були вони короткими, його не засмутило: два їх легко вдасться з'єднати в руків'ї. От тільки купивши зопалу, пізніше зметикував, що до них же ще й береза потрібна, а сікти її слід восени та ще й висушити потім. І ріг лосиний для кінців[297], і жили, і клей з чечуги... Хто не знає, що таке ремесло, хіба зрозуміє, яким трудом дається ремісникові виріб його – хоч лук, хоч горщик чи той же ніж? Наскоком нове ремество не подужаєш осилити: задавив у собі бажання, що на торговищі спалахнуло, але й відступатись не збирався. Вирішив зібрати все необхідне, обмислити, як слід, а тоді вже наступної зими і братися. Жаль, не спитаєш ні в кого – соромно, родовичі тебе ледь не за хитреця мають. В одного лише отця й повчився би, в нього і спитав би.
Тепер отець був перед Сиверовими очима, сидів, як живий, на улюбленій своїй лаві в робітній кліті, тонесенька стружка закручувалась з-під леза його скобельця, голос був тихий, умиротворений – подобалось Жаданові над деревом трудитися.
– Над луком, сину, самої роботи для умільця не так вже й багато, та доки зробиш його, то й зима мине. Бо лук не з одного патика роблять, у ньому, як полічити, шість частин треба припасувати й між собою склеїти. І не один раз. А ще сухожиллями викласти. Та й клей той кожного разу має добре висохнути. Через те й кажуть: "Не стільки роботи, як того клопоту." Хто не відає, той на лук подивиться і скаже: "Та що ж у сій дерев'яній кривульці складного?!" Е-е-е... Не таке воно просте діло – лук зробити. От пощо на нього дві породи дерева треба? Або чому його зовнішню сторону спинкою звуть, а ту, що до стрільця – животом? Не знаєш? Нічого, на те й отець, аби сина навчати. Слухай, на вуса мотай...
Стільки літ пройшло, стільки зим, а Сиверова пам'ять нічого, виявляється, не забула. Дарма, що аж занадто багато чого в житті сталося – здавалося, затулило воно назавжди усе, що раніше було. Та прийшла потреба, чи година така – хто те відає? – і спливло все з якихось глибин, замулених, здавалося, далі нікуди: як ото відкривається під дбайливими людськими руками затягнуте глеєм джерело у березі пересохлого ручая. Нічого не забулося.
... – Коли ти з лука стріляєш, спинка його розтягується – горбом вигинається, як і в людини, що від землі важке відриває. На спинку дерево потрібне гнучке, не ламке. Найліпше – молода берізка, минулої зими, до сокоруху ще зрубана, але не пересушена, щоб не тріснула, бува. Внутрішній бік лука, живіт його, має бути дуже міцним, проте й пружним – це він лукові силу дає, стрілу далеко кидає. На живіт в'яз годиться, або ясен, головне, аби дерево було пружним та щільним: недарма їздили ми за берестками аж в яри, за Десну. Там дерево росте дуже повільно, а тому й щільне таке, втямив?
Сивер мовчки кивнув; слухав у два вуха: стільки отець знає всього!
– Ну ж бо, скажи мені, що там висить? – отець кивнув головою на стіну.
– Жили з лося, – Сивер не забарився того разу відповісти: сам минулої зими допомагав отцеві вирізати їх зі спини та задніх гомілок вбитого Жаданом бика.
– Буду ними підсилювати кибить[298]. Вони вкупі з клеєм ще сили лукові додадуть. Дерево саме по собі, яким би пружним спочатку не було, з часом звикається, силу втрачає, а з жилами довго служитиме: я помру, а з луком сим ще й Громикові онуки на лови ходитимуть, не те, що він сам.
Он що згадалось. А спитати б у Кошулі Громиковича: де той лук, що мій отець твоєму колись робив? Не забутися б тільки...
Коли берешся за щось нове – найважче почати. Не хочеться на першому ж кроці непоправну помилку вчинити. Сивер брався за лук, немов на тонкий лід ступав. Та чим далі, тим впевненіше почувався: літа, з топором проведені й літа, в далеких землях прожиті, щось та й давали йому в теперішньому пізнанні свого нового ремества. А ще догідлива пам'ять, мов штукар з рукава, у мить запинки або й розпачу послужливо відкривала минуле, де мало не завжди сама собою знаходилась відповідь або готове рішення.
Сіверяни за довгі-довгі літа давно вже визначили, яким має бути лук: і по довжині своїй, і по товщині та ширині кибиті. Пощо так? Та просто все: зробиш кибить занадто тонкою – не буде в лукові необхідної сили. Зробиш занадто товстою чи широкою і лук важким стане, пружності не матиме. Якщо дуже легкий лук стрілу далеко не пошле через свою слабкість, то занадто важкий – через надмір сили, котру на себе ж і витрачатиме. Усе в лукові має бути співмірним: довжина з пружністю, а сила з вагою. І вже все це, разом узяте, ще й з вагою стріли. Бо хоча легку стрілу лук посулить набагато далі, але й разюча сила її буде невелика; важка стріла здатна завдати куди більшої шкоди, зате лук не зможе далеко її послати. Тож головне для лучника, як Сивер це собі виміркував, все ж таки співмірність в лукові зберегти.
Хоч і поволі, та діло просувалося. Вистачило розуму Жаданів стружок і скобельця його на простих патичках випробувати, аби уяснити, як з ними слід поводитись. Випробував – зрозумів: дерево для лука має бути не лише без сучків, але й з прямими волокнами, бо там, де сучок є, глиця[299] в кибиті гнутиметься нерівномірно, навіть зламатись може, а коли волокна у дереві викривлені, стружок їх переріже, або й вирве і це теж послабить лук, чи зробить плечі його різними по силі.
На третій день Сивер вже добре розмислив, що та як слід робити. Здогадався навіщо Жаданові потрібні були дві тесини[300] з набитими на них через проміжок у два пальці завширшки пласкими, добре виструганими бильцями[301]: отець спочатку підстругував патик по ширині так, аби він тугенько входив поміж ними, а за тим стругав один бік його доти, доки він не ставав врівень з бильцями – от і виходило, що всі вони мали однакову на два боки як ширину, так і товщину: значить і роги, що верхній, що нижній, силу матимуть однакову. Сивер крутив ті глиці на всі боки, милувався власним трудом – ялівцеві щільно прилягали до березової, навіть найменшого просвітку не було між ними. Він ще обережно прорізав ножем по березі вузесенькі поздовжні канавки: шість по опуклій стороні та три по пласкій – під лосині сухожилля і лишився вкрай собою задоволеним.
Та вистругати три глиці – то лише початок. Їх ще належало вигнути, як слід. Кибить сіверянського лука, навіть коли він розв'язаний, варто лиш поглянути на нього збоку, нагадує хвилясту черту[302]: два роги відхилені назад, а руків'я прогнулося вперед. Знайшлася від отця іще одна тесина, на котрій була прикріплена інша – з вигинами та сторчма встромленими поряд із нею дев'ятьма міцними дубовими кілочками. Саме час було глиці гнути, бо коли їх склеїти прямими, вигнути опісля того кибить так, як треба, нізащо не вдасться.
Розпаривши простругані глиці в залитому окропом сажневої довжини кориті, Сивер поклав їх ребром на тесину, звів докупи, як слід, і наготовленими клинками, заганяючи їх між глицями та дубовими кілочками, почав вигинати майбутню кибить. Упоравшись досить швидко, полишив глиці висихати – тижнів на три або й на чотири. Вирішив, що до лука повернеться хіба що після Святок, а нині настала година за тятиву братися.