Час було братися до вечері, тож, ламаючи собі голову над побаченим, вона й подалася розводити багаття.
Вечір вже опустився на землю, братися до іншої печі Сивер не став, бо було пізно, тинявся по житлу, про щось розмірковуючи, раз по раз заглядав до свого первістка: чи не тріскається глина? Тріщинки почали з'являтися, проте невеличкі, такі і замазати недовго, а вже на другу піч доведеться додати трохи піску. Зате його задоволенню самим собою не було меж: вийшло! От нехай хтось тепер скаже, що він невструйло, котрий нічого не вміє робити власними руками!
І без того гарний настрій поліпшився, коли зовучи теслярів до вечері, побачив, що усі стовпи горожі вже стоять: обсмалені і як слід вкопані. За добру роботу і срібло не жаль віддати!
Наступного дня Сивер перш за все взявся обережно прорізати ножем чоло печі. Глина, що за ніч лише затужавіла, але не встигла як слід висохнути, подавалася легко, тож і роботу цю він закінчив швидко та одразу ж взявся до другої печі, уже в житловій кліті.
Коли щось доводиться робити вдруге, не лише діло посувається швидше, але й сама робота виходить куди краще. Сивер відчував, що цю піч не соромно буде й іншим показати. Мала вона бути трохи складнішою, ніж перша, бо в цій потрібно було отвір для горщика передбачити, а ось, як він робиться, Сивер лише здогадувався, бо на власні очі бачив лише готову піч.
Щоб почати замислене, знову слід було почекати, доки підсохне глина, тож решту часу провів біля горожі. Теслярі вимірювали відстань між стовпами та готували потім одразу ж цілі прясла, кріплячи дубовими кілочками ряди прямовисно поставлених плахт з загостреними верхніми кінцями до поземних прогонів, а потім вставляючи таке готове прясло поміж стовпами. До смерку шість прясел стояли, мов грім, а їх же всього тридесять і одне мало бути, а ще й ворота! Швидше хотілося б, та відомо, що той, хто поспішить – тільки людей насмішить.
Повечеряли. Теслярі пішли. А Сиверові тепер до печі кортіло.
– Візьми пустий горщик, ходімо зі мною, – озвався до Вишні.
Глина на печі потроху тужавіла. Сивер збирався, доки вона не надто присохла, зробити отвір, в який жони горшки вставляють. Стояв, мірився, мірився, потім згадав про Вишню:
– Показуй, де тобі краще горщик ставити.
Та за звичкою знизала плечима:
– Де зробиш, муже мій...
– Ну пощо ти така: ні риба, ні м'ясо?! – скипів Сивер. – Показуй!
Принишкла від окрику, Вишня тицьнула пальцем у піч:
– Нехай отут...
– Мені все одно, біля печі – твоє діло. Тут? – уже спокійним голосом перепитав.
– Отут... – Вишня вказала пальцем десь на долоню ближче до устя печі.
– Добре.
І вийнявши ножа, Сивер провів по верху печі невеличке коло, а потім заходився видовбувати круглий отвір, що звужувався донизу.
– Подай горщик.
Приміряв: отвір виявився малуватим, він його трішки розширив. Коли дно горщика пройшло в отвір, Сивер, легенько натискаючи, взявся провертати його туди-сюди, потім вийняв – на боках отвору залишились сліди, по яких він ножем обережно зрізав зайву глину і знову приміряв горщик. Потихеньку-потихеньку горщик опускався все нижче та нижче, а отвір все більше співпадав з його боковою поверхнею, аж поки остаточно не сів так, що між горщиком та отвором у зводі печі вже не було анінайменшої щілини.
– Добре... – майже прошепотіла Вишня.
– Отож! – у голосі Сивера звучало задоволення.
Наступного дня завітав до них... Видута. Сивер саме підмішував до глини піску, коли почув за своєю спиною:
– Гой єси, братаничу!
– Гой єси і ти, стрию! – не надто весело відповів Сивер, бо настрій у нього враз погіршився, і недарма.
– Що ж се ти звів... Ой-ой-ой! – хитав головою старійшина.
Сивер, змушений відірватися від роботи, насуплено мовчав.
– Пудсіку переводиш... Сам рідної віри одцурався і люд пудбурюєш не по Кону жити.
– Нікого я не підбурюю, стрию! І чим?!
– Одороблом отсим своїм! Де це видано таке, щоб у житло не вниз сходити, а нагору підійматися?! Набрався від греків коромоли...
– Стрию, це моя дідизна і отчина?
– Твоя... – з гіркотою в голосі визнав Видута і навіть рукою махнув, мовляв, з ким це я розмовляю – пропащий же чоловік!
– От я на ній, що хочу те й роблю! Я тебе послухався і не став у стінах на отчому житлі горницю ставити. Та тут моя земля і моя господа, – що хочу, те й зижду.
– По Кону всі маємо жити, по Ко-ну! – ледь не з плачем простогнав Видута. – Рід наш, немов старе рядно, – на очах розлазиться.
– А хто дозволяв племенщину розтягувати? – у Сиверовому голосі відчувалося злорадство.
– Не карай мене за те, Сиверко, – раптом зовсім по-іншому, жалісно якось, заговорив старійшина. – Більше, ніж я себе сам, ніхто тут, у Яві, мене за те не покарає... А пращури, прийде час, – вони своє слово скажуть. Отоді й буде мені кара...
Він замовк і в очах старого Сивер побачив сльози. Видута дивився невидячими очима кудись за житло, у бік Десни, губи його дрібно тремтіли і Сиверові стало жаль старійшину.
– Не дуже себе й карай, стрию. То я так, зі злості, що мрію мою перебив. Що ти поробиш, коли те ж саме по всьому світові... А невже ото й на оболоні наші родаки племенщину ділять?
– Не ділять там. І в Сохачевому не ділять... Лише тут...
– Бо малий там рід, людей ще мало. Лише вкупі і зможуть вижити. Я, стрию, увесь час над цим думаю. З Рикушем говорив. Нема твоєї вини в цьому, не карай себе марно.
Вони ще помовчали. Сивер вимішав уже заступом розчин, набрав повне цеберко і зібрався нести в житло.
– То, може, хоч покажеш мені, що ти тут нагородив?
Певно, до цієї розмови Сивер ще й запротивився б такому бажанню Видути, але тепер, вихлюпнувши старійшині наболіле та швидко, як з ним завжди було, охолонувши, приязно мовив:
– А чого ж, стрию, ходімо – покажу.
Видута потоптався трохи на ґанку, погладив набране з соснового тесу товсте дверне полотно, навіть поплескав його: мовляв, добра робота, нічого не скажеш, потім ступив у сіни, глянувши на сходи, що вели нагору, зібрався за звичкою хитнути головою, та передумав і звернув одесну, до відчинених дверей. У кліті Вишня, сидячи навпочіпки біля печі, обережно вигортала з неї пісок. Почувши, що хтось іде, зиркнула, підвелася і мовчки вклонилася колишньому своєму свекрові. Той привітався, якийсь час теж мовчки дивився на піч, на пісок, помітив біля печі кілька зів'ялих лопухів і з подивом проказав:
– Світла в когось голова! А ми лозу плетемо... По правді кажучи, не вірилося мені, коли почув про таке. А воно, бачиш як виходить! Мудро, мудро!
Ще більше, ніж Видута від печі, здивувався від почутого Сивер: виходило, що тут ще й глина не висохла, а в Коропі вже знають новину – теслярі, певно, рознесли.
Видута все ж не втримався; підвівши голову, та подивившись на стелю, зауважив:
– Стіни в тебе добрі, видно, що не жалів пудсіки, – вколов-таки небожа, – а стеля ся... Низько дуже, мало диму буде; тульки те й робитимеш, що по дрова бігатимеш.
Сивер підняв долоню:
– Поживемо – побачимо.
Піднялися-таки в горницю. Там з печі попід стіною піднімався аж до самого димника якийсь неоковирно сплетений з лози вузький кошіль, до половини вже обмазаний глиною.
Від подиву старійшина навіть рота розкрив:
– А се ж що таке?!
– Кияни димарем звуть – дим туди виходить.
– Дим? Нащо?! А чим же ти грітимешся, га?! – і об поли руками вдарив.
– Стрию, ти ж бачиш, які в цієї печі стіни товсті? Ото вони й дадуть тепло.
Сивер зібрався було розповісти, що такі димарі ставлять собі в теремах київські воєводи та вельми багаті купці, але передумав: такого про покон наслухаєшся.
– Як буде холодно, отоді й переберуся в кліть. Якийсь місяць чи два вже ж перетерплю той дим...
– Розумнішим від пращурів себе вважаєш, поконом нехтуєш... – скрушно кивав головою Видута. – Вигадуєш казна-що, людям на сміх. Скажуть старі люде: перевівся Жаданів рід, останній син і той ...
Сивер нічого не відповів. Вони ще походили трохи по житлу, а вийшовши з нього, постояли біля теслярів, що зводили горожу. Видута і тут не втримався, зауважив єхидно, що Сиверові тепер як не з водимою, то самому доведеться щоночі сторожувати і, попрощавшись, неспішно рушив до города.
Він ішов берегом Коропа у холодку попід вербами і був невеселим, навіть зажуреним. Дедалі частіше і з кожним разом все гостріше відчував старійшина, як звичний для нього світ невблаганно змінювався, ставав мало не чужим, здавалося, що насувається звідкілясь, з-за високих гір, із-за темних лісів погибель, врятуватися від якої годі й думати. Отак на зміну теплому літечкові приходить холодна, з дощами та вітрами, осінь, приходить повільно, без поспіху, але невідворотньо.
Чи ж міг хтось за отця його, Рождена, хоча б помислити про те, щоб вдіяти ось так, як небіж Сивер? Слово Рождена завжди було останнім і непохитним: Видута як не силувався пригадати хоча б один випадок непослуху, але так і не зміг вишкребти зі своєї пам'яті хоч чогось подібного. Авжеж, при Рожденові нікому і в голову не могло прийти розділити племенщину. Видута добре розумів: як старійшина, він має слабку волю, але розумів і те, що родові хотілося мати саме його за поводиря, а не такого, як Жадан, котрий весь час прагнув стати над своїми родовичами волостелином.
От тільки чи стало родові від Видутиного старійшинства краще? Адже племенщини, як такої, вже немає, рід уже не хоче тих обручів, що тримали всіх у купі... Ну, а став би Жадан боярином? А він таки став би ним, рано чи пізно, – то невже ж боярство одного родовича було б кращим, аніж розпорошена племенщина? Як можна примиритися, що один з твоїх родовичів, чийсь брат навіть, вивершився раптом над іншими, племенщину собі загарбав та ще й волю свою усім нав'язує?! Он, у Мені, верв котрої димів від Коропа має не більше, Острята, син старійшини Будути, підім'яв-таки під себе рід, втершись у довіру до чернігівського світлого князя, молодого Жирослава, шість літ назад став боярином. Жаліються менці – утиски чинить, підкупивши ліпших мужів, з родовим вічем не надто рахується... Де ж той покон?!
Куди світ котиться? Що буде з родом, коли перекладе він оцей немислимий тягар старійшинства на інші плечі, нехай і на широкі та міцні Любимові? Його Любим, єдина надія та опора в немічній старості, теж марить боярством; покійна Десеня права була, коли дорікала Видуті сином...
А ніхто ж навіть не здогадується, яких сил коштувала йому оця покора сина.