Погода зіпсувалась ще позавчора. Сухий гарячий східний вітер змінився спочатку на південний, потім на південно-західний, котрий весь вечір і всю ніч сіяв у шибки дрібним, нудним дощем, а наступного дня той же вітер поволі пхав і пхав по небу із заходу на схід важкі свинцеві хмари. З-за хмар гриміло, інколи зривався дощ з великими, немов горох, краплями, але до зливи справа не дійшла і хоча надвечір низькі хмари поволі перетекли у бік Кролевця, та все ж небесна блакить була затягнута суцільною сірою ватою, яку не могли пробити промені вечірнього низького сонця.
Віднудившись два дні вдома, я налаштувався завтрашній День рибалки за будь-яку ціну провести на Десні, хоча батьки в один голос і вмовляли мене, з огляду на погоду, відмовитися від такої ідеї.
Горох, котрий замість кількох годин марно мокнув у трилітровій банці другу добу поспіль, через що в деяких горошинах навіть проклюнулись малесенькі паростки, надвечір був-таки зварений у скороварці і вийшов напрочуд вдалим; черв'яки заздалегідь накопані ще в обідню пору, а в термосі, залита крутим кип'ятком, вже парилася жменя пшениці.
Це вже четверте літо поспіль ловлю я в Чорненькій, за Сохачами, і вважаю себе досить непоганим деснянським рибалкою, котрий майже ніколи не повертається додому з пустими руками. Я тепер остаточно зробив вибір між озерами та Десною на користь ріки. Раніше, ще до армії, велика риба ставала моєю здобиччю так само рідко, як нині я залишаюсь без неї. Мені вже жаль переводити чарівний літній ранок на те, щоб наловити десяток, два, чи й три озерного дріб'язку, бо хто ж суперечитиме: краще витягти одного півторакілограмового ляща, аніж півтора-два десятки озерних пліток чи окунів.
До того ж гарної риби в озерах меншає з кожним роком: повені, вже котрий рік поспіль, саме повені не вистачає Десні, її лукам та озерам, аби освіжитись, оновитись, забуяти новим життям від благодатного, життєдайного Духу Десни.
"Повені!" – благають озера, задихаючись і влітку, і зимою від гілок та листя, котрі, попадавши у воду, гниють, від чого озерна вода "зацвітає", стає мутною, а дно, піщане чи суглинисте раніше, насичується чорним мулом, який забиває підводні джерела, що живлять озера чистою водою..
"Повені!!" – молять небо лугові трави: тимофіївка, лисохвіст, грястиця, тонконіг, котрі чахнуть від нестачі вологи, без отого поживного, з озер, чорного мулу. Те, що погано для озера – благодать для лугового різнотрав'я, з яким так щедро раніше ділилась мулом матінка-Десна.
"Повені!!!" – беззвучно, як і вся природа, волають риби. Без неї не зайти ним із низин Дніпра на нерест у Десну, не розкошувати в привітній деснянській воді; без неї вони не зможуть розселитися по озерах, занести в них свіжу кров, зайняти вивільнений життєвий простір.
Нема повені... В кращому разі хіба що по лугових видолинках розійдеться навесні деснянська вода. Та вона невзмозі почистити, як раніше, озера, дати справжню силу різнотрав'ю, аби трави знову, як раніше, вкрили у червні всю заплаву багатобарвним килимом, і полуденний східний вітер гнав би по ній високі хвилі, забиваючи рибалкам подих цілющим духмяним ароматом квітучого лугу.
І залишається рибалці, як і всьому живому в царстві Десни лише одна свята надія на наступну весну: "Дай, Боже, повені!".
Чарівні наші озера до середини літа вже помалу заростають ряскою: і не тільки Карпівка, але і Вить біля Шостакового мосту; або що ще гірше – різаком, як Короп та Обижань.
А все ж, які вони красиві, наші озера! Всі до одного. Хоча і дуже рідко я тепер на них рибалю, але проїжджаючи мимо Виті, чи Острова, чи Старої Десни, не припиняю милуватися ними, їх синьою від перевернутого неба, водою, зеленим лататтям із розкиданими по ньому білими лілеями та жовтими глечиками; їх берегами, з ніжною, смарагдового кольору, травичкою на своїх схилах, порослих крислатими старими вербами, стрункими вільхами або білокорими березами. Хіба ж можна забути хвилюючий рух білого пір'яного поплавця у вікні між лататтям, легку вібрацію вудки під вагою здобичі і діамантову розсип бризок, коли із води вилітає смугастий лобуряка з яскраво-червоними плавцями?
Не забудеш ніколи. Та все ж Десна захопила мене у полон своїми дивами: красою своїх суворих круч і безтурботних плесів, таємничістю розкиданих у лузі дупластих верб, хитросплетінням рибальських стежок у її верболозах, чарами її берегів, що виблискують щирим золотом під промінням вранішнього сонця, загадковістю місячної стежки на нічній воді, – захопила і не відпускає. Але ж я й не пручаюсь, я радий бачити її вдень і вночі, за тихої погоди і коли вітер дме проти течії, здіймаючи високу хвилю, що з шумом хлюпає в берег, залишаючи по собі високі урізи. Я готовий сидіти на її берегах і в спеку, і в дощ, коли з кручі пливуть до води жовто-коричневі рівчачки рідкої глини, а ноги біля води в'язнуть у береговому мулі. Та й що мені той дощ, який рано чи пізно, але кінчається, якщо, це ж всім відомо, перед ним гарно клює риба, а коли він тихий та ріденький, то й під час нього. А як гарно на лузі після дощу, особливо, коли крізь хмари тут же проб'ється сонечко! Луг виблискує тоді мільйонами самоцвітних іскор, з листя тихо, мелодійно, спадають останні краплини дощу, повітря таке свіже та чисте, яким воно було, мабуть, лише в первозданнім раю. Словом, якщо і може бути рай на Землі, то він ось тут, на нашій Десні!
...Вставши з ліжка ще задовго до того, як надворі почне розвиднятися, я виходжу з хати. Хоча з даху та яблуні, котра росте біля порога, ще спадають краплини дощу, але біля хвіртки, під відкритим небом, на мене не впало жодної краплі. Мабуть, тільки-но скінчився тихий нічний дощик. Надворі ще темна глупа ніч, бо крізь суцільні хмари не видно ані місяця, ані зірок.
У цій пітьмі я сідаю на велосипед і рушаю; з часом очі вже призвичаюються до темряви і їхати стає легше, а вже на асфальтованих центральних вулицях, де світять ліхтарі, там я і зовсім перестаю відчувати будь-які незручності.
Мабуть через негоду собацюри з автопарку не вискакують до мене і чи не вперше за чотири роки я спокійно проїжджаю мимо. Світати починає лише коли я перетинаю Сохачі. Діставшись до місця, не поспішаю братись за вудки – темно ще настільки, що налаштувати їх все одно не вдасться.
За ці роки я змінив місце. Обзвичаївшись під кущем верболозу, я ще в перше літо почав шукати для себе "запасний аеродром" – ще одне місце, де можна було б ловити у разі, коли перше чимось не влаштовуватиме. Метрів за сімдесят чи сто нижче по течії круча особливо крута, бо тут, вдаряючись об берег, Десна вирила в глинистому дні чималу яму. Круча тут гола, на ній не росте ані деревце, ані кущик, оскільки ріка щороку ріже тут берег, вгинаючи берегову лінію та забираючи щоразу все, що на ній встигає вирости за попереднє літо. Якраз вище ями утворився невеликий шпилик – трикутний береговий виступ, від якого відбиває течія, закручуючи спочатку дрібні войки, котрі за кілька метрів зливаються в один великий, немов добра тарілка, вир. Ще далі течія круто повертає до берега, мандрує попід ним у протилежну сторону, утворюючи суводь – зворотну течію, аби потім, біля шпилика, знову злитися з дрібними войками.
Сидіти тут доводиться високо, щонайменше, сантиметрів на сімдесят вище води. Непросто було мені облаштувати собі місце на цій, майже прямовисній, кручі: видовбати східці, потім такий собі, досить просторий, припічок для сидіння, де окрім мене мали б вміститися ще й рюкзак, торбина з горохом та інший необхідний дріб'язок. Добряче довелось мені помучитись, аби на початку літа ввіткнути в тверду кручу біля урізу води дві довгі сошки для вудок: вчепившись за вбитий біля причілка кілочок та висячи над самою водою, я терпляче вштовхував-вкручував у неподатливе глеїсте дно сошки із жорсткої, негнучкої крушини.
Майже у кожній деснянській кручі є такі місця – якраз посередині вигнутого луком берега, там, де зосереджена головна сила ріки. Покласти на такому місці гатку неможливо, тому такі місця – нічиї. Оте моє дитяче переконання, що кожен справжній деснянський рибалка повинен мати свою гатку, відійшло, змінилось іншим: гатка – це добре, це серйозно, але вона прив'язує до себе, а справжній рибалка повинен вміти ловити рибу будь-де і за будь-яких умов. Виявляється, є й такі рибалки, котрі все життя ловлять лише на войках та обмутах, не облаштовуючи собі гаток.
Особисто мене це зараз цілком влаштовує: отут, на цьому обмуті, я щоліта ловлю десятки в'язів. Трапляються й лящі, але чомусь останні роки їх ловиться мало. Всім відомо, що лящ і в'язь не вживаються між собою і якщо перевага на боці одного, то іншого в цих місцях вже рідко вдається зустріти.
Років з десять-п'ятнадцять назад лящі панували у нас скрізь, але вже кілька літ поспіль навпаки, в'язі захопили життєвий простір, витіснивши лящів кудись вниз, або вгору по течії; співвідношення між ними встановилось десять до одного, або навіть і більше.
Як на мене, то жовте і до того ж, кістляве м'ясо в'язя програє за смаком лящевому, але на вудці в'язь дає рибалці більше задоволення своїм опором із сильними потяжками та невтомністю. Хоча і нині відчуття, що на іншому кінці волосіні твоєї вудки знаходиться сильний суперник, хвилює мене, проте руки мої вже не тремтять і серце не вискакує з грудей, навіть коли, – от невдача! – сходить дійсно велика риба. Та й прикрих таких моментів стає дедалі менше – що то значить досвід!
Намилувавшись у вранішніх сутінках улюбленим місцем, бо відомо ж, що чим більше рибалка впіймає риби на певному місці, тим красивішим воно йому видається, хоча до цього часу він міг навіть уваги на нього не звертати, я починаю, взявши до рук снасті, обережно спускатися розмоклою кручею до свого припічка. Раз-по-раз нога ковзаєтся на глині, тому, хоч трохи поспішивши, можна враз опинитися у воді разом із снастями та рюкзаком за плечима. Сіно, на якому я розкошував за сухої погоди, геть мокре, тому доводиться застелити його шматком старого домотканого половичка, завбачливо прихопленого (що то значить досвід) з дому.
Ну, а тепер, вмостившись, – по давно заведеному сценарію: перш за все привадити рибу, як кажуть у нас, "закришити місце", потім підготувати підсаку, а вже в останню чергу – вудки.
Ранок видався похмурим та набурмосеним, немов ображена на щось дівчина; непривітним навіть без дощу, якимось сирим та ще і з легеньким вітерцем, що змушує мене час од часу ловити дрижака.
До шостої ранку ніхто не спромігся потурбувати моїх поплавців.