Закінчивши все, закидаю на плече важкий рюкзак і по не дуже високій похилій кручі піднімаюсь нагору. І вже прив'язавши вудки до велосипеда, ще раз кидаю оком на Десну. Красуня! Оці хащі верболозу, вервечка войків, що проглядається в прогалині, де я щойно сидів, мальовнича круча: тут заквітчана першими квітами, а там поросла вербами, мінливий колір деснянської води, в котрій відбились літнє небо та вербова зелень – гарно!
А луг: ну до чого ж тільки мальовнича наша деснянська заплава! – нижче по течії, де розпочався плес, берег поріс високими вербами вперемішку з чорнокленом, крушиною та верболозом, проміж яких знайшли своє місце і ожина, і чорна смородина. Тут справжні хащі, спробуй ще продерись крізь них: дерева обвиті плющем та диким виноградом, що деруться таким чином до сонечка, аби мати змогу буяти під його життєдайним промінням, на землі, порослій чагарником та кропивою, повно хмизу – це лежать, рокладаючись, рештки відмерлих кущів та дерев, котрі завершивши свій життєвий шлях, перегнивають, слугуючи поживою для своїх же нащадків.
По краю цих хащів мерехтять, сріблячись на сонці, молоді осички, а онде густа крона дикої груші височіє над ними, ще більше відтіняючи темною зеленню свого листя осикове срібло. Лівіше і далі, скільки видно – розлігся, помережаний різними відтінками зелені, простір лугу, що ген-ген впирається в темну, немовби кинуту якимось велетнем на землю, шапку сохацького соснового лісу.
Жаль, не цвіте нині луг так, як цвів він раніше. Не гонить вітер по різнобарвному морю мінливі всіма кольорами веселки хвилі; лише кінський щавіль виділяється своїми темними купками на більш-менш одноманітній зеленій траві, та поодинокі золотисто-жовті острівці курячої сліпоти урізноманітнюють цю картину.
Ех, де ж ти, повінь?
Скочивши на велосипед, я починаю набирати швидкість – не терпиться похвалитись вдома рибальськими трофеями. По видолинках – вниз-вгору, вниз-вгору, оминаючи зарості верболозу – вправо-вліво, по дорозі в дві колії, одна з яких – вкатана велосипедами та мотоциклами до стану асфальту стежка, а друга – лише прим'ятий в густій траві нечастими автомобілями слід, через пересохлий рівчачок біля Сінопункту, ще трохи лугом і вже з розгону піднімаюсь у сосновий молоднячок там, де на краю села, над самою заплавою стоїть одноповерховий дитсадок, в котрому сільська малеча з перших років свого життя дихає вільним повітрям лугу та лісу, вбирає у свої чисті дитячі душі красу деснянського краю. Виростуть, розвіють їх по білому світу вітри людської долі, але ця пам'ять Десни, її лугу і соснового лісочка залишиться в їхніх споминах на все життя, зігріваючи та тішачи спогадами в бетонних нетрях великих міст.
Дорога додому завжди коротша, тим більше, коли повертаєшся не з пустими руками. Я вже без особливого поспіху їду рідними вулицями з бажанням, аби зустрівся хтось із знайомих та й спитав про мої рибальські справи.
Вже біля школи зустрічна вантажівка приторможує переді мною і водій – Сашко Леоненко, однокласник, з яким ми колись сиділи за однією партою і котрий теж за першої ж нагоди любить посидіти на Десні, гукає:
– Привіт! Є діло?
– Є!, – показуючи два підняті вгору пальці, посміхаюсь я, бо завжди радий бачити доброзичливого та щирого Сашка. З тим ми й розминаємось, бо вулиця – то не місце для балачок водія вантажівки і велосипедиста, але я й так знаю, що засяде тепер в Сашковій голові думка чкурнути найближчим часом на Десну.
Вдома батько, що не так давно прийшов із чергування, з задоволенням розглядаючи мій улов, у відповідь на моє жалкування про вранішню невдачу, заспокійливо мовить:
– Не жалкуй. То так треба було. Більше в Десні риби залишиться. Якби рибалки ловили всю рибу, що в них клює – давно б уже всю виловили. У кожного рибалки завжди сходить яка риба? Найбільша. Бо про що інакше він все життя згадував би і про що друзям розповідав?
" І дійсно, – подумалось мені, – батько мудра людина. Таки ж колись згадаю, як підвели мене повідець з гачком, та як тремтіли потім від цього мої руки."
Потім, сівши за стіл, ум'яв літрову банку полуниць з молоком та цукром, роздягнувся, і вже в ліжку, лежачи з закритими очима на м'якій, маминої роботи, подушці, за якусь хвилину ще раз пережив і свої вранішні невдачі, і свої перемоги, згадав і про барана з бугаєм, а потім враз провалився у міцний та солодкий молодий сон.
Ми крокуємо по життю, ми змінюємося під час цієї ходи і ти раптом усвідомлюєш, що через ці зміни ти дивишся на світ уже зовсім іншими очима, більше того, тобі вже стає підвладним те, що раніше ніяк не вдавалося.
Виявляється, що робити просто висновки із просто спостережень – цього також замало. Шукати, досліджувати, прогнозувати – ось що потрібно тобі, аби освоїти незнане. Вудка – твоє єдине знаряддя, котре дозволяє тобі обстежувати підводний світ, деснянське дно. По суті, це твої очі і твої пальці, тож, коли твої припущення стосовно того, що саме відбувається під водою, справджуються і виявляється, що очікуване дійсно має місце, ти проходиш часточку того шляху, котрий колись проходили твої пращури у своєму дослідженні світу.
Цілющі властивості рослин, особливості деревини тієї чи іншої породи, властивості металів, шкіри, каменю – пращури зуміли без жодних сучасних інтрументів проникнути у їх сутність; ми тільки втрачаємо не лише те, що вони збирали для нас тисячоліттями, але у першу чергу – те, як вони це робили..
Самостійно отримати відповідь на запитання, розкрити, хай і маленьку, але таємницю – тепер ледь не щодня твій рух по колу виглядає як виток: ти у пізнанні Десни піднімаєшся все вище і вище. Віднині для тебе кожна зустріч з рікою – як свято.
День рибалки.
Безпросвітним, нужденним та похмурим, неначе небо в листопаді, було життя наших пращурів, що понад двадцять тисячоліть назад жили на берегах Десни, полюючи на мамонтів та б'ючи острогою рибу під час зимової придухи, аж доки не вигадали вони таке прекрасне диво, як свято. Із ситим шлунком, після успішного полювання, під акомпанемент виготовлених із мамонтових кісток дудок, пищиків, сопілок та стукачок, співати і танцювати було напрочуд весело. Навряд чи вони свято називали святом, але все ж таки, з часом, зрозумівши, що не можна таку гарну річ ставити в залежність від примх мисливської удачі, мудрі та далекоглядні наші предки вирішили: нехай на протязі року будуть такі особливі дні, коли не те, що можна, а вкрай необхідно веселитись та розважатись. І ото так почались уже справжні свята. Змінювались покоління, вірування, релігії, а свята залишались.
Подумати тільки: яке то слово – свято! Святий день, особливий, освячений, він навіть не людям належить, а Тому, хто все створив – Богові святому.
Спочатку свята були одні на всіх, так би мовити, загальні. Але людям хотілось святкувати і святкувати, бо це ж, ясна річ, краще ніж працювати, і тому вони почали вигадувати всілякі додаткові, не такі вже й значимі, свята, як-от: Міжнародний жіночий день, або День армії, чи там День бухгалтера. Щоб ніхто не ображався, бо коли одні святкують, а інші в цей час натирають мозолі, то, ясна річ, з точки зору останніх це просто неподобство якесь. Отак дійшла черга і до рибалок. Як воно так сталося, що згадали і про рибалок – один Бог святий знає. Можливо, хтось із начальства у вільний час тішився рибальством, але на мою думку, тут не обійшлось без святого Петра.
Помізкуйте самі: апостол Петро у житті ким був? Рибалкою. Святкуємо Петра та Павла коли? Дванадцятого липня. От і виходить, що саме Петро надоумив кого треба, аби призначили День рибалки на другу неділю липня, тобто, десь із восьмого по чотирнадцяте. І так гарно придумав, що рибалки тепер мають повне право святкувати на Десні з вудкою і на Петра і, звісно ж, на свій День рибалки. Щоб деснянський справжній рибалка та й не поїхав у ці дні на Десну, та не відвів свою спраглу душу коло води, та юшки не зварив?
Нехай хоч каміння з неба сиплеться – поїде, душу відведе і юшку обов'язково скуштує, а тоді – хай буде, що буде.
Хтось любить святкувати з компанією, бо юшка краще смакує саме в дружньому колі, коли всі сьорбають її з одного казанка; до того ж, у приємному товаристві і чарок ніхто не лічить, а всім же відомо, що заради свята душа готова прийняти оковитої трохи більше від усталеної норми. Найвідданіші ж своєму захопленню святкують наодинці з вірними вудками та надійною підсакою, остерігаючись, аби ніхто часом не зіпсував їм цей чарівний день.
Справжній рибалка – він одинак, вільний, як вітер у своєму виборі часу та місця і необтяжений якою б то не було залежністю від інших.
На що вже велика наша Десна, але на День рибалки знайти вільне місце завжди нелегко: скрізь по кручах, як порослих лозою, так і на чистій воді, з удосвіта сидять нерухомо, не ворушачись, а часом – і не дихаючи, самовіддані, закохані в оце, незбагненне для інших, чаклування над вудкою, любителі і професіонали рибного лову. Душі їхні цього дня як ніколи чисті у своїх помислах і розчинені настіж, аби якомога більше зайшло до них деснянської свіжості та мальовничості, аби назавжди залишились там усі ті відчуття та враження, що змушують серце завмерти, або шалено забитися: миті удачі і рибальського везіння, та й невезінню теж знайдеться місце, бо, як не дивно, з часом воно також змінює свій смак з гіркого на приємний кислувато-солодкий, хоча й терпкий, як добре виноградне вино.
Один лише власний день народження є святом, рівноцінним Дню рибалки, бо саме в ці два дні на рік ви належите лише собі, ніхто навіть помислити не може зірвати ваші плани на риболовлю: це вже було б просто святотатство якесь!
Якщо деснянський рибалка всім серцем відданий своєму захопленню, любить матінку-Десну та щиро її шанує, то вона неодмінно винагороджує його в ці дні незабутніми подарунками та яскравими враженнями.
У моїй пам'яті на окремих, святково прикрашених поличках, дбайливо захищені від забуття, зберігаються спомини про ці дні: як у Журавльовому, в лозі біля Забоки, півдня жадібно брала на парену пшеницю плітка, а в Бирині, на Шпилю, півкілограмового підлящика, котрого я вже готувався прийняти у підсаку, раптом ухопила здоровенна щука і ми змагалися з нею мало не чверть години і хоча витягти розбійницю я не зміг, зате підлящик все ж таки цілком законно дістався мені; як знову ж таки у Бирині, коли на моєму гачку була одна-єдина пшеничинка, щось клюнуло, але замість очікуваної мною плітки чи густірки, я, здивований без меж, витягнув кілограмового судака, до цього дня не розуміючи, як таке могло статися, щоб хижак клюнув на зернятко...
З-поміж багатьох таких спогадів є іще один, тридцятирічної давнини, що до цього часу залишається свіжим та яскравим, неначе тільки вчора пережитим.
...