Тож Любодар і забрав шестидесятилітнього діда до свого двору: щоб його синів випестив гідними воями. Ніяких інших турбот, окрім вуєства, Онисим не мав, хіба за кіньми коли дивився – так то з власної охоти лише, бо любив їх над міру. Зате Любодара не гризла совість, що сини без отцевої науки ростуть – йому за княжою службою ніколи було вгору глянути.
Тепер же схотілось синам слово якесь зректи, Христину обійняти, підбадьорити, на доньку глянути, по двору походити... Востаннє. Ніколи раніше подібне в голову не приходило – от кляті татари, до чого вітязя довели!
Хм, "свій двір"... Постарів ти, Любодаре. Чи смерть вже чується. Не вистачало ще розкиснути, сльозу пустити. Станеться те, що має статись. Не тим голову забиваєш. Думай, як більше татар зі світу звести – не лише за себе, а й за рід свій: щоб попереду дітей твоїх шлях туди торували.
Христина й Онисим ще не лягали. Вдень кілька разів залітали в двір татарські стріли, двічі мусили гасити вогонь – ледве клуня не згоріла. Зате сини, натомившись та напереживавшись біля пожеж, поснули не вечерявши. Зайшов, поглянув на русяві, "під макітру" стрижені голови, постояв трохи, ніби бачене в пам'ять складав, і вийшов, щоб не ятрити душу.
Віч-на-віч поговорив трохи з Онисимом, повідав старому, що за стінами коїться, тоді поглянув пильно в очі йому:
– Попросити хощу...
– Речи.
– Будь з моїми. Не допусти, щоб у полон потрапили. Або щоб татарин який Доброславі голову об стіну розбив...
– До останнього коло них буду.
– То й добре, – в Любодара полегшало на душі, – піду до жони.
Христина годувала груддю доньку. Сотник присів поруч, обійняв її за плече. Сидів мовчки, чекав. Доброслава відірвалась від циці, двічі сонно плямкнула і закрила очі. Христина підвелась, поклала дитя до колиски, повернулась до мужа – розуміла, що той хоче щось їй сказати.
– Я от що... – почав Любодар.
– Зачекай, – чи не вперше за вісім літ перебила його жона, – мушу сказати.
І розцінивши, як згоду, його мовчання, набрала в груди повітря...
– Отець з Будиславом підкоп діють, втекти хощуть. Мене з дітьми кличуть.
Зрекла і мало не з переляком дивилась на сотника.
– Та я відчував щось таке... – несподівано спокійно навіть для самого себе проказав Любомир. – Вони од початку порятунку шукали. Я, Христино, перечити не стану. Онисим при тобі буде – обіцяв. А мене не відмовляй. Я тут лишусь.
Підвівся, ступив крок до жони, одними очима усміхнувся:
– Ложе розстели. Перепочити прийшов.
****
Зачувши, що татари припинили обстріл, отець Авдій вирішив скінчити службу: кількадесят вірних розійшлися по домівках, пішов на спочинок і старий парамонарій Кирик, тож у спорожнілій церкві лишився він один. Пресвітер звістку про те, що терем його згорів, як не намагались городяни загасити пожежу, стрів незворушно: "На все Божа воля" – мовив, перехрестившись. А усвідомивши остаточно, навіть втішився: тепер уже не лишилось нічого в цьому світі, за чим зродився б у його душі хоч якийсь жаль – навіть книг улюблених не стало, навіть того зшитка, на пергаменті якого останніх кілька літ гаптував чорнилом власні мислі.
Поза всяким сумнівом, це був йому знак, милість від Бога – аби той останній час, що судилось Авдієві провести на землі, не був сповнений хоч найменшої спокуси відволіктися від головного: привести до ладу всі свої думки та помисли, очистити від найменшої скверни душу й приготуватися без поспіху, несуєтно до неминучої вже смерті. Що лишиться по тобі на землі? Що лишилось в Константинополі? Нічого... Що лишиться тут, де ти провів дві третини відпущених тобі літ? Лише півсотні вірних, котрі спасіння власної душі перед Судним днем поставили вище за земні клопоти?
Чи слід на землі не важить нічого? Та як же не важить? А Спаситель? Апостоли Його? Святі отці Церкви?
Півсотні з тисячі... Багато це чи мало? Сіяв щедро, зійшло рідко. А хіба по кількості Суд буде? І чого страхатися, коли все позаду й нічого не вернеш? І за чим жалкувати, коли воно вже звершене? Суд очікує справедливий: Божий, не людський.
Так схотілося стомленій душі його чогось радісного, світлого – як у далекому безтурботному дитинстві, коли поряд повсякчас були батьки, які захистять, утішать, приголублять: він тоді дивився на світ, наче пташеня із затишного отчого гнізда у безпечнім дуплі. Втім, варто згадати дитинство, як сама собою спливає згадка про смерть близьких і радість зникає...
А Свята Софія, служба в ній? Так, він тоді був щасливим щодня, щомиті. Доки не прийшли латиняни. Лихо, що вони принесли, затуляє своїм мороком все звідане до того світло. То що ж виходить: він життя прожив, а простого людського щастя, того, котре земним зветься, не пізнав?
Благиня. Вона ніби те уквітчане осоння на галявині посеред незмірної, несходимої задесенської пущі. По суті, як розібратись, його єдиний світлий спогад від самого латинського спустошення Константинополя. І його найбільший гріх, і знову нестерпний біль. Хіба таке буває, щоб водночас і світло, й гріх, і біль? Буває...
За осінь та зиму Авдій по-справжньому здружився з Благинею. Вона завжди була така усміхнена, доброзичлива й турботлива, терпляча до його непристосованості, невміння робити необхідну в пущі роботу, що не полюбити її було просто неможливо. Він і полюбив: любов'ю не плотською, а серцем, як люблять найріднішу сестру – без жодної гріховної мислі. Та боронь, Боже, – в нього тоді навіть насподі думки такої не виникало! Коли ж запропонував він Благині грамоті навчитися, вона хтозна, як загорілась тим бажанням і за одну лиш зиму не тільки всі буки вивчила а й навіть змогла стилем[458] вперше надряпати на бересті своє ім'я. Вона так пожадливо вбирала в себе всі його розповіді про Константинополь, про Христову віру, про читане й бачене ним – скільки не пройшло перед Авдієвою пам'яттю людей опісля того, скількох не довелось йому навчати, але більш здібного учня, ніж Благиня, навряд чи пригадав би!
Та це було до весни. Ті давні, вперше в житті почуті ним веснянки незбагненним чином, язичницькими своїми чарами розбурхали сплячу плоть Авдія й породили гріх бажання хіті. Він боровся з ним, як міг, проте без жодного успіху: то було все одно, що прагнути втопити обрубок дерева в воді – доки прикладаєш зусилля, хіть насподі твого нутра, та варто припинити стомливу боротьбу, як вона в мить одну знову нагорі у всій своїй нещадній безсоромності. Благиня за осінь та зиму з набубнявілої брунечки перетворилась раптом на принадну диво-квітку. Для Авдія ідеєю[459]жіночої краси завжди була, звісно ж, Богоматір з її витонченими, суто грецькими рисами аскетичного обличчя і скорботним поглядом великих очей – чого на Русі він жодного разу не бачив, а жива, завжди жвава Благиня взагалі найменше з усих походила на ту ідею Авдія.
Він навіть второпати не міг, що ж саме сталося з дівчиною, поряд із котрою прожив він понад шість місяців свого календаря. Коли на початку осені ще й помічалась в ній якась незграбність молодесенької унотьки, то на весну все те щезло без жодного сліду. Натомість невідомо звідки взялася округлість личка з рум'янцем і ямками на ланітах, округлість колінець, округлість сідниць під лляною сорочкою та чи не найбільше – гріховна у своїй знадливості округлість дівочих, цілком уже дозрілих персів з пуп'янками сосків, що стовбурчились горбочками з-під тонкого полотна.
І він тоді, уперше в своєму житті, забувши навіть про Світле Христове Воскресіння, глянув на дівчину хтивим поглядом дорослого мужа. Хоча одразу й задавив у собі гріх, та хіть в подальшому все ж час від часу брала над ним гору, як не намагався Авдій її подолати. Він би справився з тим гріхом, коли б лишився з ним сам на сам. Та на боці гріха постала Благиня... Може він раніше просто не помічав, уваги не звертав, але від того дня дівчина ніби за мету собі поставила звести Авдія з розуму.
Вже пішло справжнє тепло, все навкруг стало ніжно-зеленим, буяло, квітло, духм'яно пахтіло; спів лунав звідусіль – пташиний і людський: коли не так Едем виглядає, то як іще?! Коли чого й не вистачало в тім раю, так це пісень на славу Господа. Бо стрінуться Авдій з Благинею очима і тьохне в нього серце, незвіданим щастям переповниться душа: так би й дивився в ті сині очі, забувши про все на світі – до самого скону свого. А ще коли через чиюсь роботу на півдня затягнеться їхня розлука, то при зустрічі дівочі очі блищать, усміхаються до нього, аж променяться, й обидвоє намагаються опинитись поряд, щоб начебто ненароком легенько торкнутись іншого: хоча би краєчку його рукава. Вона вміла так глянути, з таким жартівливим бісиком, що впіймавши часом той погляд, хотілось Авдієві покинути всяку роботу, вхопити дівчину й піднявши на руки, нести кудись... хоч і все життя!
... Була найкоротша ніч у році, паганська Купала. В яру, біля Бистриці збиралися молоді та юні – десятків зо три: й тих, що в злюбі[460] вже жили, і тих, котрі без пари. Хоча Благиня й кликала його туди, та він іти не хотів. Але... піддався згодом дівочим чарам і досить скоро, забувши про все на світі, вже стрибав із Благинею через вогонь, ходив зо всіма у колі, навіть забувши про сан свій, намагався співати з ними язичницьких пісень, аж доки його не охопив якийсь жар і збуджений трепет від присутності поряд із собою дівчини – найкрасивішої з усих, що будь-коли бачив.
Поміж ними виник якийсь невидимий, проте відчутний обома зв'язок, коли для розуміння не потрібні вже жодні слова, і в якусь мить пара, не змовляючись, рушила уздовж берега далі від багаття; в Авдія тоді від хвилювання тремтіло все тіло, аж зуби цокотіли, певно, що й з Благинею відбувалося щось дуже схоже, бо коли темрява надійно сховала їх від чужих очей, вони сплелися в палких обіймах, невміло цілуючись та пестячи одне одного і вже скоро сталось те... той гріх.
Якась неземна, неуявима ним раніше насолода, плотська утіха, котра, виявляється, здатна перетворити людину, навіть служителя церкви, на подобу охопленої дикою хіттю тварини, поглинула обох і не відпустила до самого світання.