– Новиця пальцем прикрила його вуста: не хотілося навіть думати про осоружного Летягу, а тим більше – мріяти про нездійсненне.
– Ну тоді я візьму тебе в жони Летяжиною робою! – зопалу вигукнув Скурат.
– Дурненький... Чи ти забув, що па Кону разам із дітьми станеш яго рабом! – Задесенка Новиця від хвилювання почала "акати". – Памовч, благаю...
Скуратова думка тіпалася, як муха в павутині і не знаходила шляху до волі.
– І нехай! Все одно, без жони я не втну з двома дітьми. Будемо Летяжиними рабами: не ми перші, не ми останні! Що мені та воля, коли вже світ немилий?!
– Не знаєш ти Летяги... Ви станете рабами, а мені все адно праходу від ньога не буде.
– Хай тільки спробує – я вб'ю його!
– А рід уб'є табе. Падумай пра дітей...
– То що ж нам робити?!
– Не знаю.., якась вано буде... Ти знайдеш іншу та й житимеш сабі.
– Ти мені до серця припала!
Новиця сіла.
– І ти мені любий. Спасибі, що не погидував мною. Мені бігти патрібна – там уже світає, – поглянула вона в бік Коропа. – Не йди за мною, бо кали хтось пабачить нас удвох, мені таке буде!
Вона побігла туди, звідки чувся півнячий спів, а Скурат сидів, обхопивши голову руками і задуми, один божевільніший від іншого, родилися в його голові та тут же й помирали...
Сивер не пішов на капище, хоча хто, як не він, мусив бути на тому храмуванні[303]? Не пішов з Вишнею і до Купала, хоча вони не те, що онуків, навіть дітей не мали, – не личить тому, хто вірує в Христа, віддаватися богопротивним бісівським ігрищам, привселюдно блуд творити і тим Лукавого радувати на погибель душі своєї, як казав на проповіді в київській церкві пресвітер Григорій, що знав ще княгиню Ольгу.
Тієї ночі, як було здавна заведено, на сторожу заступало втричі більше мужів – не лише на стіні, але і в полі. Оскільки черга дійшла до Сиверової сотні, то він, радіючи про себе, залюбки всю ніч просторожував з іншими дозорцями, що мали коней, в роз'їздах, а потім цілий день у неділю відсипався, бажаючи одного – швидше б почався понеділок: власне житло чекало.
Курило був з тих купців, котрі за тридев'ять земель не ходять, вважаючи те за нерозумний ризик, а ще – за марну трату часу та сил. Жодного разу не був він далі Києва, торгував на великих полянських торговищах коропським медом і лляним платном, далі від Десни та Славути – в'яленою рибою, часом – усмою, а в Короп віз від полян карпатську сіль, від степовиків з-за Сули інколи приганяв товар – овець чи гов'яду, частенько бувало, що привозив грецькі вина, правда, найдешевші – хіба знайдеш у Коропі такого багатишта, котрий за якусь корчагу[304] вина, хай і найкращого, згодиться викласти п'ять або й сім ногат срібла?
Як тільки підсихали після зими гостинці і аж до осіннього роздоріжжя Курило вдома майже не бував. На місці торгом займався його менший брат – однорукий каліка Харко, а з недавніх пір і старший син долучився – білявий, весь у матір-красуню, Олесь.
В понеділок зранку Величко вже трудився на Куриловому подвір'ї. Допомагав челядникам розвантажувати сіль і коли присів з Олесем відпочити, а вони здавна були друзями, незважаючи, що купців син на три зими молодший, не витримав, похвалився таки:
– Зашлю восени до Волхитки сватів!
Олесь, по дружбі, про давню Величкову мрію знав, він і сам заглядався на Волхитку, збирався вже на Купала з нею й через вогонь стрибати, але нагодився Величко і все зіпсував. Бачив Олесь і те, як обійнявшись, вони удвох подалися до лісу і здогадувався, чим там усе скінчилося.
Він неабияк заздрив тепер Величкові, хотів би бути на його місці, правда, остерігався, що Курило про злюб старшого сина з тією Волхиткою не схоче й чути. "Нічого, – вирішив про себе Олесь, – Ти з отцем поїдеш, а я ж тут залишуся!".
На вози вклали дві сотні мір[305] лляного полотна, півста пудів в'яленого судака, ще один віз завантажили яловою усмою, вкрили все те від непогоди лосячою скурою, ув'язали мотузом – дивись, а день майже й скінчився, завтра ні світ, ні зоря – в дорогу.
Величко подався – куди? Та до Волхитки, звісно. На гавкіт кудлатого пса вийшла Орогостя. Коли спитав, де дочка, взялася в боки, зиркнула скоса:
– Уграв мені дівча, бугаїще, а тепер питає! Допався, немов ведмідь до меду... Йди звідси, бо перетворю на тхора!
– Та я... Та ми... – мимрив Величко.
– Наволока! Тиняється по світу, потім приїде, шкоди наробить і знову гайда. Чи ти й подружжя молоде збираєшся за собою тягати?! Геть, я сказала!
І Величко, котрий у Коропі майже не знав собі рівних по силі, розвернувся, похнюпившись, та й почвалав геть – кому хочеться стати тхором?! Орогостя ж лише посміхалася собі в уста, дивлячись на широчезну спину молодика. Що й казати, перестаралися молоді тієї ночі, – Орогостя бачила вчора, як часом кривилася від болю донька, бо сама знала про те з власного досвіду, а сьогодні у Волхитки ще й нечисті дні почалися – яке там побачення?! А ще вона думала, що не за горами Перунів день, коли її Волхитка матиме право вибрати собі мужа і до того дня мусить бути готовою її нова вишита сорочка, над котрою Орогостя просиділа вже стільки часу і недарма, адже Перунова діва має бути найкращою.
...Ще по-темному вийшов Величко зі свого пустого, занехаяного житла, а вже з другими півнями і в дорогу рушили. Лише там почув від Курила новину: об'явився раптово в Коропі стрий його – Сивер, наймолодший брат отця по дідові, Жадану. Та Величкові зовсім інше не йшло з голови – як же тепер у них з Волхиткою буде?
Наступної вже середи, перед полуднем, закінчила толока Сиверове житло: все зробили, як господар замислив. Хоча і не вдалося йому конем перевірити місце під житло, та все ж звели його, як годиться. У землю заглибилися лише на півтора аршини. Можна було і зовсім цього не робити, ставити кліті, як у заможних киян, та Сивер побоявся, вирішив, що так все ж таки буде тепліше. Зате під поріг сіней, на загальне схвалення толоки, поклав кобилячу голову – найсильніший оберіг від нечистої сили, невидимих нав'їх і просто лихого люду – ось чому так прагнув він добути коня!
Напуски в кутах перших чотирьох вінців, хоча й були вони обсмалені, додатково ще й берестою вкрили – від земної вологи. Кліті мали по девять вінців; дерево, – недарма перебрали всю підсіку, – взяли на совість: по дві п'яді[306] у відрубі. Просторі довгі сіни мали нехай і низенький, та все ж ґанок, що дивився на полудень. "Ну чисто тобі, як у ратичевого тивуна!" – твердив Новак: не розбереш, насміхався чи дійсно захоплювався. Двоє дверей у сінях вели в кліті – житлову та господарську; покладеними на косоури сходами можна було піднятися в горницю, що мала правити господарям за ложницю[307].
Стелю, що була для родовичів дивиною, поверху змастили товстим шаром глини, замішаної на солом'яній січці – для тепла. Вкрили житло товстим тесом, у два шари, з жолобками для води. Вершив покрівлю важкий охлупень.
Твоє житло – то твій власний маленький світ. Усе в ньому має бути подібним до світу великого, того, котрий створив колись Сокіл-Род. Земля кругла та опукла, як хліб-дивень і з усіх боків оточена морем. Над Землею три неба – нижнє, з повітрям, де є місце птахам, середнє, що відділене від нижнього прозорою твердю небесною, по котрій щодня мандрує в колісниці Дажбог-Сонце та пливе у лодії Хорс-Місяць, і верхнє, на котрому сидить Прабог Сокіл-Род. За твердю він тримає запаси небесної води, без котрої немає життя на Землі і яку дарує людям, розкриваючи хляби[308] Сварги. Аби захиститися від Зла та Темряви, відчути підтримку рідних Богів, сіверяни житло своє прикрашають так, як вчить покон пращурів.
Тож у новому Сиверовому житлі на двох лобових дошках, що перехрещувалися між собою на рівні охлупня, у їх верхніх кінцях Новак вирізьбив кінські голови-обереги. До самого перехрестя прикріпили коротку дошку у вигляді Макоші з піднятими вгору, до Сокола-Роду, руками. На лобових Будай, як ознаку денного ходу сонця-Дажбога, зобразив ножем-косяком три кола, кожне – з шістьма загнутими посолонь[309] променями: на лівій внизу – що сходить, під Макошею – полуденне, на правій внизу – те, що сідає. Поміж зображеннями сонця тяглися короткі хвилясті риси – ознаки небесних хлябів, котрі, на прохання Макоші, розверзшися з милості Рода, мають дарувати Матері-землі благодатну вологу. Були ще й інші священні знаки: в чотири ряди перехрещені між собою риси з точками всередині дев'яти клітинок, що знаменують засіяне поле та свасті[310] – чотиричасні кола-громовики, що уособлюють собою побажання щастя.
Встигли і стіл господареві скласти, і дві лави в кліті, а нагорі, як Сивер замислив, ще й одр – непохитне ложе з товстих соснових плахт. "Оце щоб не менше півдесятка малечі настругали!" – жартував Будай. Сивер, знітившись, лише рукою махнув: "Скажеш таке...", а про себе помислив: "Насміхається Будай, усі ж знають, що жона моя безчадна... Мститься мені старий за те, що вісміяв перед родовичами".
Дажбожа колісниця ще й гори не досягла, як змовкли останні топори і скоро вже вся толока стояла перед ґанком, очікуючи тієї миті, коли відбудуться вхідчини – господарі переступлять поріг нового житла. Ще вдосвіта Сивер забрав із отчого житла кутніх божків – вирізьблених з дерева невеличких ідолів Щура-Домового та Лісовика, промовляючи до них так, як навчав його напередодні Рикуш: "Щур, зі мною! Домовику та Лісовику, ходімо на нове житло з нами жити!".
Вони стояли удвох перед ґанком своєї нової оселі: Сивер тримав у руках божків і спечений на житло круглий хліб, Вишня – сірого мордастого кота, схоже, того самого, що терся біля Десені, коли Сивер уперше після довгої розлуки побачив свою прабабу. Хтозна де той кіт, остерігаючись Бримо, ошивався увесь цей час і де уцупила його Вишня, проте нині саме він мусив першим увійти до житла.
Сивер прочинив двері, Вишня опустила кота на поріг і той, зиркнувши скоса на пса, шмигнув у сіни, вжарив по сходах і вмить зник у горниці.