З дивним чином неушкодженої церкви лунав ангельський спів, а кощава бліда Смерть добивалась ввійти в Хоробор: під її ударами здригалась і тріщала городська стіна; з-за неї, як і раніше, безупинно летіли й летіли у город палаючі стріли. Можна було лише здогадуватись, яких зусиль вартувало жителям гасити пожежі, що ось-ось мали захопити у вогняний полон вразливий до нього дерев'яний Хоробор. І серед усієї цієї пекельної круговерті кількасот людей, попри все, стояли колом по краях площі, бо їм сказав цей старий волхв, що розбудити Перуна від зимового сну можна тільки гуртовою молитвою роду.
– Велій Перуне, наш Громовержцю,
Вою Сварожий могутній!
Прокинься, на землю поглянь –
Сила ворожа гору над нами бере.
Кришень напружував усю свою старечу силу, аби чули його скрізь на площі.
– Ти Змія здолав з Чорнобогом,
Гониш щоліта чортів
І нечисть ускрізь проганяєш!
Вступися Перуне за нас.
Доблій наш Боже, силою славний!
Відвагу всели в наші душі,
Силу нам дай нездоланну,
Аби супостата спинити.
Широким колом стояли мужі, що вперше в житті присутні були при справжньому волшебстві, чули зовсім не таку, як у церкві, молитву, та здавалось усим, що знана вона змалечку, бачена ними в снах чи видіннях: від неї напружувались м'язи, наливалися силою і в погорді сама собою вище піднімалась голова.
Сили нам дай, Громовержцю!
За рід свій по Кону ми станем.
По Праві, що Родом дана,
З нами будь, Боже!
Гой![453]
Ніхто не озвався. Кришень, звертаючись уже до кола, ще раз гукнув:
– Гой!
Мовчали...
– Ну ж бо, роде мій! – волхв хитнув догори витягненими вперед руками: – Гой!!
Здогадались.
– Гой! Гой!! Гой!!! – понеслось нарешті звідусіль.
Кришень лишився вдоволеним.
– Родовичі! Буду зброю вашу кров'ю заклинати. Кладіть отут!
Лягали на землю саморобні списи городян і шаблі воїв залоги, їхні бойові топори і цілі пучки стріл городських ловців. Скоро всю землю навколо догоряючого жертовного багаття вкрила зброя оборонців. Нашвидкоруч зроблене з конопляної куделі кропило волхв мочив у крові зарізаних бугаїв і від його широкого помаху падали на уклад[454] густі червоні краплі, давали зброї непереможну силу самого древнього Перуна – як з таким закляттям та й не відбити сих татар?!
– Гей, Перуне, ти Праву борониш
І нас навчи жити по ній!
Аби пращурів гідними бути,
Дай нам силу татарів разити!
Постанем на прю з Чорнобогом
І смерть нам не буде страшна!
Піднімуться душі сміливих
У Вирій, на луки Сварожі!
****
Любодар стояв на стіні та безпорадно дивився, як чотири татарські пороки луплять по воротях і кількох сусідніх з ними пряслах[455], поволі руйнуючи одразу мало не два десятки сажнів городської стіни, а велетенські самостріли шлють в город одна за одною палаючі стріли. Пороки ж Хоробора навіть з помосту заледве докидали дубові кругляки до зведеного татарами частоколу. Толку з того жодного не було, тож сотник велів припинити марне те діло. Татар он до біса, коли посунуть на приступ, то хоч-не-хоч, а скупчаться перед стіною. Отоді нехай пороки і роблять своє діло, закидаючи їхній натовп дубцями; нині ж головне – встигнути звести нову стіну всередині города, дугою охопивши ушкоджену ділянку стіни: тоді татари через пролом втраплять у справжній мішок.
Обійшовши по колу всю стіну, роздивившись що й до чого, Любодар дві сотні її оборонців зняв на зведення внутрішньої стіни, а ще дві – гасити пожежі, бо жони з дітьми вже не справлялись. Вогонь для дерев'яного города ще страшніший, ніж пороки: стоятимуть сотні без діла на стіні, то, дивись, прийде година, що й обороняти буде нічого. Пощо марно стояти, коли приступу немає? Головне – не пропустити ту мить, коли татари вирішать рушити до стін: тоді вже треба бути готовим стріти їх як слід. Мають ці зайди кров'ю вмитися.
Десь іще перед полуднем потягнуло холодом, а згодом все більше й більше – навіть через повстяний підклад кольчуги відчувалося: його поранене колись половцями ліве плече завжди віщувало негоду. "Явно підморожує..." – відмітив про себе. А тут ще й потемніло навкруг. Зиркнув з-під дашка стіни на захід, а там од краю неба сунула темна, мов ніч хмара і рухалась вона прямо сюди, на Хоробор. "Чи не сніг буде? – подумав, а тоді згадав, що повідав йому десятник Одинець про жертвопринесення і занімів: – Невже ж таки дід?! Наворожив старий волшебник! А тільки ж толку: хіба сніг татар спинить?"
Та замість снігу пішов холодний рясний дощ. Падав на землю і тут же замерзав – скоро все навкруги заблищало льодом, такою слизотою взялося, що й кроку не ступиш: кому треба було йти, дріботіли малесенькими крочками, мовби ноги їм хто сплутав – як ширше тільки ступиш, враз на землі опинишся! І вже не били татарські пороки, і вогняні стріли не летіли в город: якось сам собою припинився наступ зла. Тиша запала навкруг, тільки дощ плескав по прозорій кірці льоду, що вкрила все довкола, та де-не-де ще здіймався димок минулої пожежі. Хоробор з полегкістю видихнув: чи ж не сон це був? Чи не примарилось часом?
От тільки ж скрізь повно було здоровенних татарських стріл із рештками обгорілого клоччя на них; ще вився димок над головешками пресвітерового житла і згарище на місці жертовного вогнища свідчило: ні, не сон, не примарилось, на жаль...
– Бач, забули старих богів, – у пів голоса бубонів хтось на стіні, – нам рекли, що неживі вони, що суть із дерева кумири й не більше, а воно он що! Почув нас Перун, дощу наслав, дарма, що піп наш хулив його стільки літ.
– Еге, еге... Скільки літ живу, а дощу по морозу не видів, – долучився ще один, – як же се, га?
– Хіба ж ти волхва не слухав? – переконано відповів перший: – Татарів на нас Чорнобог наслав, тому й мороз із ними прийшов. А Перун за нас, за Русь.
– По правді речеш, Гудимо, – почувся третій голос, – се Перун з Чорнобогом змагаються: один мороз наслав, інший дощ. А на користь нам, бач, вийшло. Що не кажи, а старі боги вони наче добре ношена сорочка – до тіла ближча. Від отця Овдія, – перейшов на шепіт голос, – одні слова, а волхв, той діло, бач, робить.
"Ох і дід! – Любодар, теж дивуючись про себе з Кришня, крутнув головою: – Дав таки нам золоту годину."
– Сотників до мене!
І коли зібрались усі, мовив, як відрубав:
– Не знаю, хто вже там, котрий з богів, та передихнути нам усе ж дав. Татари, щойно дощ припиниться, знову почнуть. Мусимо, кров з носу, підправити побиті прясла, а круг пролому звести всередині нову стіну. Часу в нас негусто – доки дощ лупитиме.
– Та як же його, – зітхнув у темряві котрийсь із городських, – коли темінь така, та ще моква, та слизота, що й на ногах не встоїш?
Решта зашикали, затюкали на недоумка:
– Цить, Хомо! Як дощу злякаємось, то завтра татари нам голови позносять – тоді й схаменешся, так пізно буде. Тисяча в цих стінах: буде і кому підмінити, і де посохнути. Не в полі, своє житло рядом.
– Слизько тільки... – осмілів іще один.
"Холопи! – скипів у душі сотник: – Каліч безпорадна."
– Попелом потрусимо! – відповів усе той же затятий. – Заступи несіть: піску он під ногами повно.
Дощ ішов, як і раніше: густий, холодний. Щоб зруби стіни ставити, треба колоди тесати, а навколо темінь, а дерево мокре, слизьке. Та й куди не ступиш – всім ковзанкам ковзанка. Проте три сотні це не три душі. Розметали з десяток жител, що тулились до напівзруйнованої пороками стіни і заважали зводити нову – ніхто з домаживців і не перечив: зо всим змирились заради хай хоч на день якийсь продовженого життя. Сотні били заступами напівмерзлу землю, розтрушували навколо пісок та попіл, і, як могли, мало не наосліп, в'язали нову стіну. Одежина під дощем швидко промокала та холоду майже не відчувалось – у кожного від плечей та спини аж пара йшла.
Любодар зі своєю сотнею княжої залоги був на стіні – не настала ще та година, коли і вої беруть до рук сокиру, не дивлячись, хто тут рядом з тобою дерево теше. Він добре розумів, що стукіт сокир чують і вороги. Чують, розуміють що він означає, і коли не дурні, то щойно стихне дощ, розмерзнеться усе навколо, що завадить їм трохи повернути пороки та й бити стіну в іншому місці, поряд? Та чи ж про це обложеним мислити? Роби, що нині можеш, а що буде, те побачиш. Головне – не сиди, склавши руки.
Комусь із сокирою трудитись, а сотнику про своє слід думати. Татари, бач, не половці; ич що вигадали: спершу стіну ламають, потім у пролом лізуть. Дякувати волхву, перепочинок отримали. Тож треба ним сповна скористатись.Третина працює, третина на сторожі, а третина нехай поспить. То не вой, коли голодний та сонний. Піде й він перепочине нині. Бо коли б чи не остання його ніч.
Йшов до свого двору, ледь ноги переставляючи по слизькій обмерзлій землі, добре, що спис прихопив – було на що спертись. Рухався поволі, не так, як звик усе життя і вперше, мабуть, відколи в Хороборі, за всі десять літ княжої служби тут, подумав про "свій" двір. Ніколи не мав такого відчуття: двір, терем – житло та й годі. Має ж десь вой голову прихилити, тим більше сотник. Воно його ніколи й не цікавило, оте все, що іншим суть життя дає – господарство, житло, живот... Усі з жонами живуть, то й він узяв. Діти у всих і в нього теж: троє – двох синів уже й на коня посадив[456], а зовсім недавно Христина доньку принесла.
Минулого літа попросив старого однорукого Онисима бути вуєм[457] для своїх синів. Знав діда ще з Переяслава – у сотні його починав службу свою на Посуллі. Онисим там літ дванадцять назад руку втратив, сім'ї в нього ніколи не було, тож опинився під старість на княжому дворі в Чернігові. Любодар і випросив його в Михайла Всеволодовича, аби пішов старий із ним до Хоробору: з дідом завжди порадитись можна було і дарма, що однорукий, а вартував цілого десятка. Часом замість себе залишав, як потреба виникала піти на кілька днів з города, і був спокійний за залогу, бо покладався на Онисима, як на себе.
Літа своє брали, походи та ночівлі на сирій землі далися взнаки і важко стало Онисиму нести службу в залозі: часом у сідло не міг піднятись – так суглоби боліли, особливо на негоду.