Хоча з самого ранку мене і спіткала ота прикра невдача, та все ж нині додому приїду не з пустими руками. До того ж, і час ще не пізній, лише пів на сьому, цілком можливо успіх не тільки подвоїти, але й потроїти. Зараз ось півжмені гороху туди, де войки – отак! Тепер горошину на гачок, підсаку із слідами густого риб'ячого слизу на сітці знову на своє місце; закидаємо вудку: нехай течія, натягнувши волосінь, покладе гачок та грузило в призначене місце і вудку прилаштуємо на сошки. Ач, як вигнулась моя нова бамбукова вудка, а коли тільки-но привіз її, була рівна, немов струна. Хоча й ловлю на неї трохи більше місяця, проте скільки риби вона мені вже переловила!
Знову вся увага на праву вудку. Нехай ота, довша, полежить поки що так, як лежала – менше буде клопоту, коли знову клюне велика риба. Краще я зосереджу всю свою увагу на одній вудці, аби не прогавити більше жодного кльову. Так роблять справжні рибалки, коли починається добрий кльов, бо на одну вудку можна наловити більше риби, ніж на дві чи три, розриваючись між ними.
Поплавець якийсь час лежить непорушно на воді, а потім враз без будь-якого попередження зникає з поверхні. Але тепер я вже напоготові: моментально зреагувавши, підсікаю і через якийсь час дебела густірка вже в підсаці.
Отак, помалу-помалу, хвилин за сорок, мені вдається витягти ще з десяток деснянського дріб'язку – вагою грамів по сто-двісті: густірок, в'язиків та пліток. Аж раптом кльов стихає, незважаючи на всі мої хитрощі. Кидав в воду і по десятку горошин, і по півжмені, і туди, де з-за куща випливають войки, і ближче до берега, і лівіше – все безрезультатно: тиша. Але чого ж мені скаржитись – я вже з рибою, та ще й якою!
Є час роззирнутись на всі боки: що б його ще такого вигадати? А ось візьму я та й розмотаю мою дитячу ще, бамбукову, з точеною дерев'яною ручкою, вудку. Я беру її з собою, аби ловити під берегом на пшеницю дріб'язок, розважаючись, коли вже годі очікувати серйозного кльову. На ній найтонша волосінь, найменший гачок і зовсім маленький, неначе іграшковий, ледь більший від квасолини, поплавець із жовтого жорсткого пінопласту. Грузило – чисто символічна дрібочка свинцю і через це гачок з пшеничиною тоне поволі, немовби сам собою.
Тихенько опускаю снасть у воду під самісіньким кущем – так тихо, що навіть поверхня води не збрижилась і ледь тільки торкнувся поплавець води, як тут же пірнув навскіс в глибину. Короткий порух зап'ястка правої руки – гоп! – і внизу щось завпиралось, натягуючи волосінь, потяжками в глибину намагаючись перебороти неочікувану напасть, але все ж таки піддавшись, за мить вже вискакує з води і в моїй руці опиняється довга, вузька, з округлим м'язистим тілом срібляста рибинка. Стовпчик! Давненько щось не траплявся він мені, а скільки раніше було їх у Десні... Де вони поділися і що стало тому причиною – бозна, але, мабуть через те, що вже кілька років поспіль не було повені, не трапляються нині, казав мені Іван Трифонович, ані плоскирки, ані кляпці, і підуста щось не видно, та й чехоні теж, і пічкурів, і окуня, хіба що випадково котресь трапиться... Згадалося, як скрушно хитав головою батько, говорячи про ГЕСи та греблі, що їх наставили по Дніпру:
" – Гарна штука – електрика, але через ті греблі не заходить більше в Десну з низин Дніпра риба. Як були зруйнували у війну греблі, то одразу по ній риби в Десні повно було, навіть стерлядь була не в диковинку, а потім куди поділась – чи виловили всю, чи в Дніпро повернулась, не скажу. Одне знаю – винні в тому греблі".
Тепер ось повеней немає. Чи то не так дружно, як раніше сніги тануть, чи замало їх нині, аби Десна розлилась, як колись, на всю ширину своєї заплави, чи, можливо, ті кляті греблі не дають накопичитись необхідній кількості води... Але ж все-таки буде прибутна, обов'язково буде! І якщо вже кілька років поспіль її не було, то за логікою тепер має бути хіба ж така! Ого! Позаходить з низу знову риба, обов'язково зайде. Така наша справа рибальська, – чекати.
Вже опустивши стовпчика в торбину, витерши руки, та почепивши на гачок наступну пшеничину, відчуваю раптом, що щось змінилося в полі мого зору, в самому його краєчку, щось не так, як було ще секунду назад. Похапцем – зирк! – на поплавець головної моєї вудки, – ні, на місці; очима проводжу коло по воді від поплавця до верболозу, до берега... Вудка, що лежить, знята давно вже з сошок, біля самого урізу води, з черв'яком на гачку, раптом ворухнулась! А поплавця її, що раніше лежав на воді під самісіньким берегом – нема! Ого!... – І гінчик починає гнутися...
Ану ж бо!.. І після підсічки в глибині повисає раптом непідйомна вага, від якої враз у дугу гнеться вудка! Оце так... Взяло під самісіньким берегом, на черв'яка, що пролежав у воді годину, чи й більше. Велике, неповоротке і важке напинає внизу волосінь. Раптом зовсім близько, за якихось, може, два метри від берега, якраз куди моя підсака дістає, тьмяно зблиснув, вивернувшись під водою, широкий бік ляща і знову сильно нап'яло волосінь. Радість, захват, страх – а раптом зійде? – хвиля за хвилею нестримні почуття охоплюють мене.
"Не поспішай!" команда самому собі звучить зсередини і я одразу ж підкоряюсь їй. Повільні, але сильні потяжки неповороткого, вайлуватого ляща пригинають вудку до самої води, я весь віддаюсь нашому суперництву і світ навколо перестає існувати, звузившись до якихось трьох чи чотирьох квадратних метрів поверхні води. Спливає якийсь час – можливо дві, а, можливо, і всі п'ять хвилин, бо хіба ж можна реально оцінити його за такого хвилювання, і хоча рибу побачити ще не можна, але вудлище піднялося вже вище і, вочевидь, суперник ходить тепер десь упівводи. Ще трохи і знову, немов в уповільненій зйомці, в глибині води з'являється мідний бік ляща, з'являється і зникає, потім ще раз, вже ближче до поверхні і ось уже, лежачи на боці, лящ спливає поверх води.
Та варто мені взяти лівою рукою підсаку і покласти її сіткою на воду, як суперник, напруживши рештки своїх сил, знову потягнув униз, немовби і не зазнавав ніякої втоми. Проте, цього разу, стомившись остаточно, він доволі швидко піднімається на поверхню та безвільно затихає лежачи на боці.
Поволі, без поспіху, піднявши трішки його голову над водою, починаю підтягувати до підсаки. Жодного опору... Я навіть чітко бачу те місце на витягнених у довгу трубку губах ляща, куди встромився гачок, бачу як поволі то відкриваються, то закриваються розтулені втомою зяберні кришки, бачу шматки слизу з лящевого боку, що намистом зависли на жилці біля гачка, – лящ все ближче і ближче до підсаки, нарешті вже опиняється прямо над нею...
Ще мить і я вже піднімаю її у повітря. Навчений попереднім досвідом, я тепер підсаку тримав ледь не за середину держака, брав здобич значно ближче до берега і тому без особливих зусиль вийняв ляща з води.
Хіба можна порівняти з чимось оцю мить рибальського торжества, коли над водою у твоїй підсаці лежить широчезний, з мідним полиском боків, великий деснянський лящ? Від моменту, коли під воду повагом пішов поплавець і до того часу, коли красень-лящ зависає у сітці, минає три-п'ять-сім хвилин, але це хвилини справжнього, нехай, можливо, для стороннього спостерігача, і якогось первісного, але, повірте, справжнього щастя, котре, поза всяким сумнівом продовжує життя рибалки не на один день.
Ще немає й дев'ятої ранку, літній день виграє всіма барвами, пташиний спів, немов добре темперований клавір, видає бездоганну гармонію звуків: у ній і дзюрчання жайворонка, і короткі мелодії щиглика та вільшанки, ніжний вишуканий посвист вивільги, навіть пронизливий вереск стрижів, – все сплетене в одну прекрасну мелодію, яка сприймається нині, немов урочистий концерт на твою честь.
Ляща запроторено до торбини, де він ще намагається звільнитись і я спиною та боком відчуваю його могутні поштовхи, та це вже не хвилює мене, бо торбина в рюкзаці, котрий до того ж ще й пришпилений вербовим кілочком до кручі.
Я на сьомому небі від щастя. День за днем власна самооцінка себе, як рибалки, неухильно росте і це відчуття мені неабияк приємне, особливо, коли усвідомлюєш разючі зміни на краще у порівнянні з тим, що було кількома роками раніше. Це тішить серце та додає впевненості: "Я знаю. Я вмію. Я можу."
Треба сипонути у воду півжмені гороху. Хтозна, чи немає там, на дні, ще одного такого міднобокого красеня?
– Торох! – полетіли в ріку десятки горошин і одразу ж щезли в зеленкуватій деснянській воді; вудка з насадженим на гачок новим черв'яком знову лягає на берег біля самісінької води і мені тепер цікаво: чи лящ випадково клюнув саме на цю вудку, чи це я несподівано для себе винайшов новий спосіб лову.
Перевіряю праву вудку. Нетронута ніким горошина добре тримається на гачку, проте я все ж заміняю її на свіжу. Треба побути кілька хвилин насторожі – а раптом знову буде кльов. Та я навіть впевнений, що він неодмінно буде. І я сиджу над своїми двома вудками, готовий будь-якої миті на швидку вчасну підсічку; сиджу зосереджений, внутрішньо спокійний, впевнений у собі.
...Крячок, білий птах із чорними смужками біля очей, з гострими крилами, увійшовши в круте піке, зходу, за якийсь десяток метрів від мене, на льоту впав на воду, вхопив дзьобом необачного себеля, і, здійнявши бризки, злетів знову в повітря, аби віднести здобич своїй малечі, але одразу ж був атакований своїм, не таким спритним, родичем. Пронизливі крики крячків, їх стрімкий карколомний політ, – і знову перед очима заспокійлива картина: неспішний плин ріки, здавалось би, одноманітний на протязі тисяч років рух води, але ж беззаперечно неповторний кожної своєї миті. Мінливі миттєвості складаються в незмінну, непохитну, мов скеля, вічність, так само, як подих, чи удари серця, чи миттєві відчуття, зібрані в часі докупи, становлять життя людини. Дійсно, – життя, як ріка. Ти плинеш по ньому, не знаючи, що чекає тебе он за тим кущем верболозу, чи поворотом русла. Можна пливти по життю сухим вербовим листочком, можна – як он той жук, що борсається нині у воді, перебираючи лапками, невідомо як втрапивши в чуже, вкрай незручне та небезпечне для життя середовище, але не здавшись, бореться до останнього в надії на порятунок; можна рибою носитись в глибині хоч вниз по течії, хоч вгору, почуваючись щасливим у рідній стихії, а можна і рибалкою, що саме перетинає ріку на човні і точно почуває себе господарем життя та вершителем доль, що жука, що риби.
Як воно складеться, моє життя? Залишитись мені вдома, біля любої серцем Десни, попливти по життєвій течії сухим листочком, без жодних власних зусиль до будь-яких життєвих змін, чи пірнути рибою в глибину життя? А, можливо, краще все ж таки сісти в човна та, відштовхнувшись від берега, самому вирішувати куди податись – вгору, чи вниз по течії, або взагалі переправитись на протилежний берег у пошуках незвіданого?
...Перші юнацькі, часом, недоладні ще роздуми...