Не встигли всі опам'ятатись, як гепнуло неподалік іще одне і знову аж землю струснуло.
Хтось устиг проказати з подивом:
– Окоренки дубові мечуть, гаспиди... – та й замовк, відсахнувшись убік, а третій окоренок раптом так влупив у стіну в тому місці, що удар, певно, почули б і за Десною, якби було там кому слухати. Здригнулась вся стіна, затріщавши в перев'язях своїх зрубів[449], дехто й на ногах не встояв, аж тут ще один удар! – вже вище, під самим заборолом і такий могутній, що ближчим до удару здалося, ніби стіна не витримала, розсипалась.
Коло Ятриці знову поволі опускались до землі руки-жердини, приголомшені городяни встигли тільки словом перекинутись, що в кожному з тих окоренках пудів десять щонайменше, коли звідкілясь із-за татарського частоколу блиснуло щось і довга вогненна стріла ніби та зоря, що в серпні падає часом з неба, прописала в повітрі димний слід – перелетівши з нечуваним свистом через стіну, пішла кудись у город, шукаючи там собі поживу для принесеного вогню, а навздогін за нею летіли інші такі ж, розміром зі спис: летіли зі свистом, з полум'ям і димом – на стіні завмерли від несподіванки, аж тут чорний окоренок управ просто в забороло, та так, що збив два зубці підряд і безжальна доля змела з божого світу життя кількох переяславців, що стояли неподалік Любодара.
... Пронизливо свистіли татарські стріли і несли з собою в город вогонь, гупали в стіну важкі окоренки, трусилась, стогнала й тріщала дубова броня Хоробора, проте найбільше діставалось воротам: коли б не були вони хрест-нахрест скріплені кованими смугами, то й розсипались би давно. Розгублені його захисники не знали, що діяти: ворог був, але далеко, ще й сам відгородився частоколом так, що не підступишся; а тим часом він розмірено руйнував стіни – єдину надію на порятунок, і вогонь уже палав усередині города: як розгориться на повну силу, то марною буде й стіна – більше того, вона ж і перетворить город на пастку для жителів його.
Любодар, звісно, це все очікував, бо не раз слухав розповіді переяславців, проте й він метався думкою: чи готуватися до латання стіни, чи пожежі в городі гасити; чекати татар на стіні біля проломів, чи вивести оборонців у поле і там полягти із честю? Але ж від переяславців знав, та й сам добре розумів, що татари тільки й чекають миті, коли городяни не стерплять обстрілу і вийдуть за стіни – взяти тоді пішу рать Хоробора в кліщі та й вирубати впень комонним степовикам за розвагу буде. Пороки... На свої пороки особливої надії не було – куди їм до татарських?
– Пощо стали?! – гаркнув на тих, що закладали ворота. – Не на свайбу вас кликали! Грому не чули? Чи свисту? Ворушіться, бо за стіну велю викинути.
Вже донесли Любодарові, що татари кріплять на ті стріли обрізані дудкою кістки од птиці – звідси і той моторошний свист. "На переляк хочуть взяти. Ну-ну... А я ось своїми пороками буду їхню стіну бити! Коли татари її ставили, значить потрібна їм. Не стовпом же нам стояти."
Зиркнув у город – біля церкви дим піднімався. А вогненні стріли татарські туди здебільшого й летіли: залізний хрест гарна ціль, од Ятриці добре видно. Дими були іще в кількох місцях і од посадника прибіг отрок його – просив на поміч жонам дати з ополчення хоч сотню – вогонь по городу гасити. "Ото там тобі й місце, – подумав Любодар про тестя, – воєводствуй над жонами." Сотню дав, бо хто ж не розуміє: якщо город запалає, то на стіні стояти жодного смислу не буде.
Стіна тріщала і тряслась під ногами, вже кілька разів татари влучали окоренками прямо в забороло і ламали його; покрівля над стіною теж не витримувала – обвалювалась, калічачи воїв.
Унизу в городі вже тягли до помосту пороки, проте щось там не клеїлось і сотник в нетерплячці вирішив спуститись, щоб дати лад. Присутність Любодара допомогла: пороки затягли і взялися ладнати їх до стрільби. А коло сотника постав раптом волхв Кришень.
– Бачу, синку, – проскрипів старий, – на тобі тут все тримається. Чим помогти можу?
Любодар не скипів, не відмахнувся. Щось таке відчував він у волхвові, що викликало в ньому безмірну повагу – незнану якусь силу, попри навіть зриму ветхість Кришня. Пильно подивився на старого й ніхто з них не відвів погляд: витримав сотник пекучий позір волхва.
– Чим поможеш, отче? – хмикнув Любодар. – Нам би ніч пережити. Коли вночі стіну проб'ють, а город займеться – і до світання не вистоїм.
Волхв пожував-пожував сухими своїми вустами і знову пронизав поглядом Любодара.
– Вистоїм, – відповів твердо й переконано, – проситиму богів, аби помогли, нашому роду славну смерть послали – з ворогами вкупі. Тож і пожертву богам щедру маємо скласти. Дай мені дванадесять мужів, гончара Буслая і дров багато.
"Ох і дід!" – навіть Любодар захопився незламністю Кришня. І як потопельник, що задля свого порятунку хапається за тонку хворостину на поверхні води, пообіцяв:
– Добре. Слова впоперек ніхто не скаже.
Виходить, он воно який, цей Кінець світу... Буслай роззирався довкола і його починав пробирати легкий трем – не від страху, котрий, зродившись на стіні, як гепнув об неї перший окоренок, потім сам собою щез, а від раптового усвідомлення, що нині вже й діла нема нікому до того, що там на душі в сусіда коїться і чим він сам займається – тут би зі своєю розібратись. Навколо стояв страхітливий гуркіт, з-за стіни, прописуючи в небі вогненний слід і полишаючи після себе пасма диму, сипались на город татарські стріли, десь лементували, поряд із церквою люди гасили палаючий терем пресвітера – одна стріла долетіла аж туди, від церкви доносились ледь чутні звуки семантрону і хорового співу – там отець Овдій починав правити службу й Кирик скликав прихожан, тільки ж кого? Чи до служби Божої, коли житло твоє зайнялось, або ось-ось запалає!
Неподалік, на площі біля старезного ясена волхв Кришень, звівши руки, щось промовляв до старих богів і його оточував натовп з мало не двохсот людей – здебільшого старих дідів, хоча не бракувало і мужів: тих, що підносили дерево з розібраних будов. Буслай був здивований, що перед цим саме його з-поміж інших городян обрав навіщось Кришень, та потім волхв велів йому принести волшебну[450] мису зі своєї стодоли і гончар тільки тоді зрозумів, що то за незрозумілий витвір довелось йому колись робити. Прийшов одного дня до нього дивний на вигляд чоловік і приніс уламки якоїсь старовинної, великої та пласкої, не надто глибокої посудини з широкополими краями, на котрих творець її прописав незрозумілі Буслаєві знаки. Попросив гість нову, таку ж саму, відтворити – зо всіма тими рисами по краях. Буслай вчинив усе, як той просив, ще й поливою[451] оздобив. А того, хто мису замовив, так і не дочекався. Хіба справжній гончар підніме руку на власне творіння? Не відаючи для чого та посудина з таємничими знаками була призначена, остерігався нею користуватись – відніс до стодоли, де вона й припадала пилом не менше десятка літ. Тепер же вона, по вінця наповнена водою, стояла неподалік волхва – на ослоні, під ясеном.
Два зарізані волхвом бугаї лежали, підігнувши ноги, на землі, неподалік стояв широкий кадовб, у котрий Кришень зібрав їхню кров, а навколо биків накладено було стосом велетенську купу дров і волхв від живого вогню, добутого тертям дванадцятьма мужами, вже підпалив жертовне багаття. Хто з присутніх не молив, як умів, старих богів, просячи в них помочі в урожаї чи реместві або ловах? Тільки боялись усі отця Овдія, котрий, взнавши про таке, накладав за важкий гріх паганства особливе покарання – бити в церкві численні поклони, а тому й не палили отак, як цей прийшлий невідомо звідки волхв, свої пожертви, обходились окрайцем хліба чи втопленим тишком курчам, бо запах сквари вмить рознісся би по городу.
Велетенське полум'я здійнялось чи не вище стін і якби площа була меншою, чи розгулятися раптом вітру, то й сусідні житла зайнялись би неодмінно. Певно, ті татари за стінами неабияк раділи, побачивши таку хмару диму. Волхв, наче й не творилась навколо нього веремія вогню, розмовляв із богами. За гуркотом багато слів було не розібрати, проте всі, хто стояв навкруг, розуміли, що вершиться тепер велика таїна, від котрої залежить жити їм чи померти і те, видцями[452] чого вони нині є, дивним чином надихало та заспокоювало, пробуджувало в душах щось таке призабуте, але не померле, зроджувало в серці лють до ворогів і бажання зійтися з ними хоч голіруч, зійтись і коли не перемогти, то дорого віддати власне життя.
Досить скоро всі навкруг почули запах горілої плоті, сквара ширилась городом у всі боки й було в ній щось збудливе, лиховісне, проте швидше для ворога, ніж для городян: начувайтесь, татари! Розгорілось і палало не на жарт – коло присутніх подалося далі від вогню, але ніхто й не мислив розходитись. Волхв далі вів свою розмову з богами й було те видовище зовсім не схоже на службу отця Овдія у церкві: не до покори кликало й смирення, а збурювало відвагу, єднало рід і проганяло страх.
Жертовний вогонь палав, як треба і Кришень більше не переживав – щедра жертва роду полине за димом до Сварги, спину їй не буде. Слід було поспішати: мав на меті просити Богів, доки чують вони запах сквари, про поміч захисникам города, хай і з чужою назвою, а все ж колискою давнього коропського роду. Іншим разом мав би усамітнитись, бо привселюдно творити волшебство не годиться, проте не та була година і таїна ворожби гонихмарника днями назавжди повернеться у Вирій разом у усим родом.
Люди, що колом стояли віддалік ясена, бачили, як Кришень водив руками над дивною посудиною з водою, щось промовляв, звертаючись то до миси, то до неба, повертав її по черзі в різні боки, піднімав догори і опускав, ставив назад, на ослона, потім гучним голосом звертався до задимленої, затягненої хмарами висі – було всим присутнім дещо моторошно спостерігати, бо тільки сліпий не побачив би у тих порухах і словах старого волхва незнаної ніким у городі нелюдської сили.
Палало жертовне вогнище. Там, де ще зранку стояло житло пресвітера, тепер догоряла купа головешок.