Злякавшись, що хтось колись та й упізнає втікача і слух той до Кресичів дійде, переправився біля Оболоні на лівий берег Десни та й угніздився в Коропі. Залазити кудись іще глибше не було жодного смислу. Коли отак покласти руку на серце, то Нянько чи не одразу ж і зрозумів, що подався він не в той бік – до Києвого города слід було би. Там його рукам і хисту хтось би та й зрадів, а тут... Варто було третього дня опісля прибуття піти на торговище, як у Нянька в душі одразу ж похололо: ну кому вона тут потрібна, його хитрість бронника?!
Та вже діватись було нікуди – коропські старотці поселитися дозволили і він з домочадцями навіть яму під житло викопав. Так і лишився. Ковалів тут своїх вистачало, але Нянько того не боявся – з його хистом! Подивився на торговищі горбуші, наральники, сокири, ножі та ніщо не вразило: все просте, жодних прикрас, нічого такого, що би око радувало. Взявся кузню ставити, почав руду шукати, аби крицю варити. Землі йому рід не дав, сказали: "Бери в когось по ряду". Він туди, він сюди – ніхто не дає, бо вільної ріллі немає, що було, те розібрали такі ж пришлеці, як і він.
Не за горами зима вже була. Приладнавши на пень наковальню, сяке-таке горно нашвидкоруч зтуливши, доробив Нянько свою кольчугу, а продати не вдавалося: кому вона в Коропі треба, та броня? Ратаю чи ловцеві? Купці її давно вже мали, княжої дружини тут ніхто й не бачив – кому? Заледве продав пізньої осені за одну гривню й двадесять кун заїжджому купцеві. А срібла, своїм на прокорм, коли все купувати мусиш, треба було ого-го! Оглянутися не встиг, як спорожнів його черес[284]. І тоді, з відчаю, вдалося вмовити місцевого коваля Рикуша готову крицю взяти, бо той ну просто зашивався з сином своїм – стільки роботи мали.
Так ото й довелося хитрецеві Няньку на старості літ – за півсотні зим перевалило! – кричником стати. Коли домочадці твої – жона, невістка, дві дівки, та онучок маленький – спробуй, зведися на ноги в чужім краю! Гадав, що поварить для чужих залізо якихось два-три літа і знову стане ковалем. Та обплутала нужда Нянька по руках і ногах, не дала навіть кузню свою поставити, як не намагався, не те, що розбагатіти. І вже півтора десятки літ варить по ряду крицю для Рикуша. Онук, Олель, нині двох синочків має і наук діда щодо мсти кровної міцно в серці своєму держить. Начебто і збувається помалу Няньком колись замислене, проте точить хитрецеві сили одна журба – за ремеством своїм, за ковальством. Бо був колись хитрецем, ліпшим од тутешніх, а став у безвиході на старості літ якимось кричником, що творить щоденно важкий, ганебний для себе, родового коваля, труд. Коли передав тобі отець у спадок ковальску хитрість, то не вчинити тобі того ж – найважча провина перед родом. Що ж він, Нянько, онукові передасть? Як залізо варити?
Коли твориш крицю не для себе, а для іншого коваля, той труд невдячним є. Руду – важку пористу землю темно-сірого, аж до чорноти кольору, з червонястими прожилками іржі шукають на дні боліт, часом і в озерах трапляється, навіть з деснянської кручі інколи визирає пластом у чверть завтовшки, та все ж найчастіше стрінеш її в болоті. Добре, коли і отець твій, і ти сам тут народились, і де руду легше шукати – те змалечку знають. А Нянькові довелося не один тиждень по коропському лугові виходити, придивляючись чи ніде коропські ковалі не полишили слідів видобутої з болота чи озера руди, сотні разів пробуючи з берега довгим рожном дно, перш, ніж надибав те, що так довго шукав.
Гай-гай! Скільки з того часу підняв він з води клятої важкої руди! Скільки днів мокнув у болотній воді й просто під дощем та мерз на холоднім осіннім вітрі – від того холоду та сирості щоденно болять тепер Нянькові суглоби, хрустять, аж клацають; пальці йому на руках покрутило так, що стали більше схожі на якісь корчі, аніж на людські руки. Невже ж отсе і Олелеві доля така вготована?! А все задля того, аби хоч якось звести кінці з кінцями, не чути плачу голодних правнучат...
Стільки клопоту з тою рудою! Підняту з дна, її спершу слід висушити проти сонця, аж доки вона не посвітлішає, потім промити у воді, відділивши домішки глею, за тим підсушити на вогні до світло-сірого кольору, дочекатися, щоб охолола та лиш тоді перевезти до двору і вже на місці подрібнити майже в прах, щоб грудочки руди не були більшими від горошини. Чим дрібнішу руду засиплеш в домницю, тим швидше увариш її, тим ліпша вийде з неї криця. Мало не для кожної нової варки заліза доводиться ліпити іншу глиняну домницю – під чималою повіткою на Няньковому дворі від Великдня й до снігу стоять зліплені з червоної, м'ятої з піском та солом'яною січкою глини кілька височеньких, в аршин, округлих домниць, а в дворі скрізь, куди не глянь, повно розбитих їх решток.
... Нянько закладав у домницю привезене Олелем вугілля. Коли труд твій – хоч коваля, хоч гончара, або гутника[285] чи златокузнеця – зі Сварожичем пов'язаний, маєш бути на додачу до всього ще й вуглярем. Ніякі дрова не дадуть того жару, що здатен уварити залізо чи срібло, виплавити з піску скло або розпекти до білого смугу укладу. Лише чорне ламке вугілля, на котре перетворюються березові дрова, коли ті, обкладені дерном, обмазані опісля підпалу ще й глиною, дуже повільно тліють в неглибокій ямі без доступу повітря, лише воно одне спроможне породити із себе такий сильний жар. Як у кожному ремеслі, в труді вугляра теж багато своїх хитрощів і навіть таємниць. Чи не чверть коропського посаду шукає в пущі берези, валить їх, копає поблизу вугільні ями та мало не ґалдуючи над ними, перетворює там білокорих красунь на чорної ночі чорніше вугілля. І коли Нянько у варці заліза ще міг повчити чомусь свого онука, то творити вугілля Олель навчився чи не ліпше від свого діда – на неабияку втіху тому.
Підпалене вугілля потроху розгоралося, Нянько обережно, а потім все сильніше почав працювати двома невеличкими міхами, наддаючи в домницю повітря, з жерла її від подиху міхів вискакували вгору цілі оберемки вогню, піч вже помалу прогрівалася і коли на чорних грудках у ній з'явилися жовтаво-сині язички, а диму не стало зовсім, старий почав засипати поверх вугілля дрібно потовчену руду. У домниці засичало, з'явився легенький димок і в повітрі потягнуло чадом – від майже погаслого вугілля. Та Нянько наддав міхами і всередині зашуміло, тихенько загуло, а далі вже полетіли вгору червонясті іскри перепаленого заліза – руда почала варитися. Він досипав ще вугілля і ще руди і знову заходився працювати міхами: як воно вже в печінки йому впеклося, отсе невпинне, від ранку й до вечора, день у день одне й те ж саме – надимання повітря!
Чи жалкував він, що покинув чернігівський посад і стільки літ та зим бідує на чужині? Нянько був впертим мужем і коли б визнав отак просто свою втечу звідти за власну блазнь, то, певно, і сили не мав би так довго протистояти злидням, що обсіли його маленький рід. Віща діва Судьба кожному при його народженні відпускає як міру зла, так і міру добра: що тут вдієш? Відтак мусиш, всі сили свої напруживши, постати на прю з Чорнобожим сім'ям, аби не дати злу остаточної переваги над добром: твій рід за спиною – хто, як не ти, оборонить його?! І коли нужда – та ціна, котру мусить рід за мсту сплатити, то хіба ж така вже вона й велика?
А, можливо, запросять Боги й більшу? Ось про що вже кілька зим та літ, траплялося, ночами не спав, думав старий Нянько – мстою, мов кров'ю, просякло все його життя. Мста спекалася в його душі черствою кіркою і не спиняючись в ній одній, змією переповзала, ненаситна, в інші душі Нянькового роду. Дочки його, Порада і Ягода, що унотьками стали вже тут, у Коропі, були умикнуті, як година прийшла, по Кону – одну до Жорнівок повели, іншу в Оболонь, за Десну. Радіти б Нянькові, та тільки дочки теж сьорбають тепер повною ложкою чиєсь прокляття родове, на Нянькового діда Пестила, певно, накладене: роди їхні ворогувати стали поміж собою, заледве тільки з'явилися в них невістки з-під Чернігова. І хоча дочка не син, а відрізаний шмат – пішла з двору до чужих, забудь! – та тільки ж чому воно так?! Ще, певно, і не понесла від мужа менша, Ягода, а вже свояк її, П'ятко, не поділив щось на Десні з жорновським уношем Осьмаком, котрий дарма, що мало зим прожив, доводився Порадиній свекрусі, удові Теплій, найменшим братом. Зчепилися на острові посеред Десни і Осьмак при видцях з оболонського берега через завдану образу вгородив ножа П'яткові в груди і втік на свою сторону. П'ятко вижив та привселюдно поклявся будь що пролити Осьмакову ворожу кров. Старотці з обох городищ, стрівшись Перунового дня на Старій могилі біля Коропа, порадились та й вирішили: висікти забіяк, щоб не лили братньої крові. Висікти висікли, та від того П'ятко тільки ще більшу образу зачаїв і мсту з братами своїми почав творити таємно. Відтоді понад десять Сварожих кіл не знають спокою обидва роди і ллють, наче воду, хоча й розбавлену дуже, та все ж одну – Кологастову кров. Ворожнеча поміж двома родами то розгориться, то затухне на якусь зиму чи літо, та кінця-краю їй нема й не буде. Те вже Нянько знав напевне, і не з чужих слів...
Як же воно так? Що ж се діється на білому світі?! За що кара ся Нянькові? Отець з братом ворогував. Увесь рід його – з Кресичами. Гадав, що сам утік, та кара небесна де хочеш тебе знайде: тепер роди дочок поміж собою ворогують, ось-ось онуки твої почнуть один одного вбивати! О, Боги!!
Засипана в домницю руда, розжарюючись на вугіллі, ставала схожою до тіста й поволі опускалася вниз, на глиняне дно. Вже й Дажбоже коло, ледь мріючи крізь сіру пелену низьких хмар, сіло на верхівки голих дерев – вечоріло. Вкрай стомленого Нянька біля домниці змінив Олель: повітря в неї має надходити постійно, чим сильнішим струменем вривається воно під палаюче вугілля, тим більший жар виникає в печі, тим чистішою виходить криця, з меншою кількістю домішок в ній. Та для цього кричник мусить на повну силу, але й рівномірно, працювати міхами – інколи по півдня без перепочинку. Ні, недарма труд кричника чи не найважчий на всьому білому світі – та легше в кузні ковадлом махати! Лише через те й погодились коропські хитреці купувати крицю.