Вони стоять так хвилю
порожні. Тоді з їх темного нутра випли-
вають три постаті, важкі й суворо спо-
кійні.
Лі це чує. Вона лежить горілиць з широ-
ко рознятими очима. Вона спалахує га-
рячо зігрітим личком, її рожеві ніздря за-
квітають ритмічно. Лі дихає дзвінко.
Три важкі постатті — судді Марії.
Вони посуваються помалу по блискучій
долівці. Вона наче вгинається за їми. Во-
ни проходять до стола, що з металевим
розпяттям і опускаються в високі
кресла.
Лі дихає дзвінко. Вона дивиться вгору,
над нею всюди велике, ясне, біле. Вшир,
увись, углиб над нею ясне, біле. Вона за-
круглює повіки, вони зводяться вверх, як
туго натягнуті лучки.
Лі в яснім шукає жагуче.
Три судді опускаються в кресла.
Вони в їх нерухоміють на хвилю. Зго-
дом середній домиться вправо й уліво
й два другі вклоняються мовчки. Тоді він
підводиться просто й його щоки розді-
люються канчастими лініями:
В ясному ясне це мати.
В ясному ясне солодке це мати.
Лі в яснім шукає жагуче.
Лі шукає жагуче.
— В імени — — —
— — — — Андрій Степюк псевдо Смерека
признається винним у переступленні за-
конів — — — і засуджується — — — на сім
літ важкої вязниці — — —
— — — Марія — Міра Крайс псевдо Біла —
— це мати, —
— в ясному солодке це мати
признається винною в переступстві за-
конів —
— о, дай! дай!
— ясне солодке —
— — — і засуджується —
— дай!!
Лі стинає як лучок обличчя й вистрілює вгору золотими дзвінками.
Золоті дзвінки !
Вистрибують у верх вогняними пучками й опускаються вниз. Займаються дужками під склепінням і гаснуть по хвилі. Збігають у скоках по склону й збиваються золотою тучкою на плетінці барієри.
І дзвонять там, дзвонять.
Золоті дзвінки!
Золотий присуд!
Суддя спиняється на слові з закляклими губами.
На склонах сколихуються голови й нерухоміють ураз. Внизу — за барієркою повертається згодом Марія й зводить на голос обличчя.
Вона стоїть там і ловить шалене серце.
Вона блідне обличчям як полумя біле.
В неї очі розквітають солодкими прірвами.
Так.
Серце Міра має для Лі.
Обличча для Лі.
Очі для Лі.
Вона стоїть там нерухомо й тільки квітне очима.
Вбірає в їх як у прірву
золоті дзвінки,
золотий присуд,
солодке божевілля.
ДАЙ
БУТИ
МАТІРЮ!
— Дорогий Даньку.
Твій лист мені передали сьогодня. Я так дуже тішуся нашим недалеким побаченням. Я тільки боюся, що не вспію тобі всього сказати, — тай чи зможу, Даньку? В мене горить голова, як думаю про це тут, на самоті й ніби спокійно. Я думаю про Лі, Даньку, й про те, що ти в останньому листі пишеш. Я пригадую Тобі наші розмови на цю тему ще тоді, давно, —— Лі в нас іще не було ані думки за неї. Тоді я дивилася на це все так, як нині дивляться Фруман і Тоня. В цьому я не змінилася, Даньку. Це я хочу Тобі сказати, тепер я думаю так само. Якийсь час я вагалася, чи маю до цього право, очевидно, що маю, я—партійка, я набула досвід, нічого, що такою ціною, це я хочу нести сама на собі, це нічого, я віддаю той досвід у руки партії, я говорю: трудно бути партійкою й матірю разом, не трудно — неможливо. Певне—думаю, за наших відносин. Так свіжо памятаю той тяжкий ранок, коли я вперше відчула, що це вже є, вже прийшло, — було якесь важне доручення з центру, мені випало обійти всі наші рубки на Склоні, я пішла лісом як пяна, майже непритомна, — то був тільки химерний випадок, що я не влетіла тим разом. Тоді я собі сказала: треба його позбутись. Це вийшло в мене просто, я була партійка, я мала бути вся при роботі, а воно було таке захватне, воно загрібало мене всю для себе. І я була-би це зробила, очевидно, зробилаб, якби не наспіли арешти — — — — Потім було вже трудно, ти знаєш, — все пішло своєю чергою, Лі мала бути. — — А тепер, — як вона вже є, — я мушу це тобі сказати, — взагалі — я мушу це сказати, — як Лі вже є, — і я подумаю, що її могло не бути, — — зовсім могло не бути, — колиб не ті арешти, — наші арешти, — Даньку, Данечку, в мене горить голова, — це божевілля, я знаю, — це чисте божевілля, але це так! так! — Ти розумієш — — Ти розумієш, — мені це трудно сказати, — Ти знаєш, мені стидно, до смерти стидно, — хвилями я себе ненавиджу, — але я в тім зовсім безсила, — це десь у крові, — це находить особливо вечорами, — я думаю про Лі, — я все думаю про Лі, — вона сниться мені що ночі, — і все більша, розумієш, все більшенька, так наче вона росте в моїх снах, — — З тим трудно боротися, Даньку, — тимбільше тут, — і взагалі трудно. І з цього ти бачиш, як може схибнутися партійка, — коли в неї дитина. Тоня це знає, вона говорить правду, Фруман также — — — Але ти теж маєш рацію, це я хочу тобі сказати. Я так уважно прочитую твій лист, я знаходжу тебе в нім такого звичайного, рівного в роботі. Очевидно, Даньку, назагал це треба осудити, але такі випадки будуть. Я знаю, це налітає як повідь, від цього трудно вберегтися. А те, що потім приходить, забірає товаришку з роботи. І з цього треба знайти вихід, організований вихід, тоді як випадок з Тонею просто випадок. Не в кожної знайдеться така старенька мати, крім того, Даньку, це не розвязує справи. Дитина під боком, Тоня забігає до неї, побачить, відійде, думає — забуде, не забуде! А партійці потрібні спокійні руки й голова. Через те я погоджуюся з тобою: дитину треба взяти й примістити так, щоб вона була далеко, — й щоб мати була за неї зовсім спокійна. Це правда і з цього боку — Діточі містечка там — думка дуже щаслива. Чим більше про це думаю, тим більше переконуюсь. Щоб там дитина мала все те, за що тут бореться мати, це буде справедливе. Але — Даньку, Данечку! — не відноси цього до Лі, до мене й до Лі, не відноси, Даньку! — Ти кажеш: коли я погоджуюся, Лі піде перша й це буде доказ нашої слушности. Я погоджуюся, Даньку, ти бачиш, я погоджуюся, але цього ще мало, це ще не доказ. Якби це так: Лі пішла й я після того кинулась з головою в роботу, легка, бистра й докладна, все в час і всюди на місці й щоб аж кипіло в мене під руками, — це бувби доказ, це бувби доказ, Даньку! — Але цього не буде, найважнішого не буде, — Лі піде, — а я в чотирьох зимних стінах, і вся моя робота, яка робота вязня, ти знаєш: сім кроків туди, сім назад, очі в вікно, назад, знов, —і так пять літ, пять повних літ — — — я думаю: — яка то буде Лі, — за пять — — не бери — не бери її, Даньку, хай буде тут, хай буде, дай мені бути матірю, — хоч так у вязниці, дай, Даньку! — — — Я вже так усе продумала, — знеділі нас перевозять у Д., на постійне, там наших багато, Лі десь примістилиб, це не так трудно. Будуть побачення, Лі буде приходити, хоч раз на тиждень, може навіть два рази, — я думаю, це не так багато, але вона мене вже зналаб, нехайби бачила, нехайби в цьому росла, — моя — мала товаришка — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — —
Міра
ЛІ
РОСТЕ
В КОЛЕКТИВІ.
Такий колектив!
Товаришка Марта стоїть серед кімнати, — тімям у стелі велика, міцна й мягка. В колінах у неї плутається двоє, в ногах теж двоє й пяте на цицці.
Товаришка Марта говорить:
— Мені тісно в шкірі й від того так роджу. Маю того в собі повно, здається — ляглаб наскіс землі й сипнула як крілиця.
Як ми вже будемо ми, піду у Ґольдів палац і заселю цілий собою, буде там Мартин колектив.
Вона відкидає голову й бє сміхом у стелю. Лі здрігається в колисці, Лаю лоскоче по спині, а ті, зпід ніг — регочуть, — місяці повні: Такий колектив!
Марта говорить:
— Тих було двоє й тих двоє, а при тім недогляділа, — одне, як бачиш. Так якби знала, що Лі прийде, й оставила місце.
Вона опускає очі в колиску й бубонить мягко:
— Будеш у мене мати, що треба, нехай та буде спокійна.
Та — це Міра.
Це так:
Лая спиняється на ступні вагону й розглядає товпу на пероні. Товла переливається мінливою ряскою, туди й назад і байдужа. Лая підтримує дитину й дивиться вниз важкувато.
І от у глибині, при вході, ряска здрігнеться рвучко й потягнеться в сторону Лаї скісною, стрілистою складкою. Вона затріпоче упруго, наче влетів у неї велитень — бігун і захопивши стяжку широкою груддю поніс її з собою.
І от стяжка не витримає гону, вона трісне в верхівці і з неї випаде перед Лаю велитень — бігун, товаришка Марта.
Вона задихає стрімко, від неї вдарить у Лаю лоскітна хвиля тепла. Вона підкине голубі хмари очей й спитає бистро:
— То Лі?
— Лі.
— Давай!
І заки Лая вспіє торкнутись з місця, вона знесе її разом з дитиною зі ступнів і вихопить у неї Лі й загорнувши обоє руками понесе крізь очманілу товпу, крізь гомін розгойданих брам, на невідому вулицю по той бік двірця.
Вона нахилиться по дорозі й спитає рвучко:
— Ти своя.
— Своя.
Тоді вона пригорне Лаю більше й кинувши вперед:
— Я Марта Кін, дружина Кіна, —
піде як вітер зниз вулиці, в сторону міста. Й тут Лая визволиться неспішно (— о, Лая, високі крильця брів, фатальний спокій губ! —), вона спиниться на загибі й скаже спокійно:
— Тут почекаєм, їх поведуть.
— Міру?!
— Так, і товаришів, вони вже тут.
І вони перейдуть на лівий бік дороги й Марта вросте жагуче в землю й піднесе на двірець очі, голубі хмари очей, вохкі, важкі, й горячі.
І от їх виведуть з бічного входу, скованих за руки двійками й оточених кавяно — бурим кільцем тюремної сторожі. Й коли поліція хапливо розчистить дорогу, широку дорогу вязням, то стане видно здалека, ідо першою йде Міра, Міра Крайс за руку з Андрієм, залізно за руку! Тоді Марта зало— луміниться кріваво, — ах! — і вирветься нестримно з місця й піде просто на стрічу. Тоді Міра її догляне, її вільна Долоня забється химерно: вона кинеться зразу на груди, потім на очі, потім упаде пястучком на запалені губи, Марта аж скрикне від того. Але їй заступлять дорогу, синя груда висунеться впору вперед і втиснеться між неї й між кільце, — назад, червона, wstecz! — і от вона піде обіч і поруч, з вязнями в крок, вона підійме Лі вверх як факел горячий і закричить понад голови синіх:
— Ми тут, Міро, не бійся, ми тут!
Вона йтиме краєм дороги, ступаючи широко, голубі хмари її очей будуть спливати вогняними потоками, вона підніме Лі понад голови синіх і закличе гарячо:
— Вона буде рости, здорова, Маріє!
— Не бійся!
— Вона буде рости!!
Так Лі ростиме
в колективі.
Це так:
Приходить субота, найблища субота й товаришка Марта вже дзвонить у вязничну браму. Вона обгорнула дитину великим, затишним раменем і впірається очима в ковані двері як у відомого, давнього ворога.
Двері роззявляються помалу й безголосо й із них висовується стрижене, мягко смішливе обличча дідка одвірного.
Він закивує живо полинялим дашком.
— Знов до нас, пані Кін.
— Атож, не забуваєм.
Дідок закліпує в сторону червоними повіками й дивиться під ноги.
— Якось я не завважав, як приводили пана Кіна, не пригадую.