Говорила вже про сучасне. Знову бідкалась долею Кулішевої спадщини, турбувалася виданням його творів і просила "не забувати бабусі".
—Пишіть частіше, а я завжди відписуватиму вам. Поки живу, то чим зможу допомагатиму,—казала вона прощаючись.
Завернула з дверей. Дістала з якоїсь шафи невеличку книжечку проф. Пулюя "Нові і перелинні звізди", написала щось і, даючи мені, сказала: "Тут є спогади про Мотронівку... Прочитаєте... Може, колись свої напишете?"
Провела мене на веранду.
— Може, вже більше не побачимося?— сказала чудним голосом.
—Чому ні?— пробував я відповісти їй бадьоро.—На той рік знову приїду.
Виходячи вже аж на дорогу, озирнувся. Вона стояла на тому самому місці — висока, у довгій чорній сукні і в чорному очіпкові, ніби вирізьблена, й ціла її постать була така, що я її довго, довго не міг забути.
Через тиждень Дуб'янський допоміг їй виїхати до своєї сестри, й тим скінчилися всі наші літературні справи. Замість них, розпочалися довгі й нудні вечори "пульки", на які приходив і той поліцмейстер, що заборонив на поминках промови.
Борзна починала жити своїм звичайним життям, і мені нічої < > було в ній робити.
Подякувавши Дуб'янському за гостину, вирушив і я, щоб боротися за те, що заповідала мені моя "літературна бабуся". Частина сяйва її душі ніби освітлювала мою дорогу до самої "сі р< >ї стріхи", куди я поїхав із Борзни. Це сяйво кликало мене далі і далі у світи, і йшов я за ним скрізь і всюди з однаковою вірою н свою перемогу—чи то стукати у двері київських "патріотів", чи голодною енергією здобувати свої знання в далекому Петербурзі
Це сяйво її душі не відходило від мене ще й тому, що вона сама не забувала за мене і досить часто обдаровувала своїми щирими листами, які завжди підбадьорювали мене, заохочували й поривали до кращого.[††]
Були моменти, коли вона єдина допомагала мені не лише словом, але й ділом, допомагаючи грішми з останнього.
Останні роки свого життя (1910—1911) вона жила переважно у своєї сестри, терплячи багато незгод і майже нужду. Гроші, що їх мала з проданого маєтку, вичерпалися вже на третьому томі творів Куліша, гонорарів за його твори (також і за її) жодне видавництво не платило, інших яких-небудь матеріальних засобів теж не було. Одначе, крім стриманих скарг у своїх листах, вона ніколи не домагалася того, що їй належало по праву. У липні 1911 року, за дорученням охоронителя Київського міського музею, покійного Д. Щербаківського, я виїхав на Волинь з метою зібрати там "якнайбільше музейного матеріалу". Особлива увага зверталася на корецьку порцеляну та скло кустарного виробництва. Особисто мене цікавили ще такі речі, як малювання на склі (це були переважно мальовані взори на іконах з писанковими мотивами) та почаєвська гравюра. Праця була цікава і з головою захоплювала мене. Перекидаючись з одного кінця Волині в другий, мав змогу широко черпати зі скарбниці народної творчості, що й допомогло мені згодом написати свою книгу волинських легенд, що має назву "Тіні минулого".
Працюючи, мав надію зібрати трохи грошей, щоби поїхати ще раз на "поминки" Куліша, як це просила мене зробити Ганна Барвінок.
їдучи в подорож по Волині, дістав з Борзни від Ганни Барвінок листівку, якою вона мене повідомляла, що приїхала туди лише на "день Пантелеймона", бо нема де й голови прихилити. Князь Кочубей, володіючи Кинашівкою, перепродав її якомусь "доробкевичеві", і той не пустив Ганни Барвінок навіть до музею Куліша, коли вона приїхала туди. Отже, писала, що мусила оселитися в Борзні, у найнятій хаті, де "ні вдень, ні вночі нема спокою, де щохвилини кричать, непокоять хазяйські діти".
Ось в такий саме час я й забажав її провідати, щоб вона знала, що я справді не забуваю про неї, як це зробили інші. Не зробив цього лише Дуб'янський, який брав активну участь в її похоронах, також став за опікуна цілої літературної спадщини обох Кулішів, і не його вина, шо в час громадянської війни не спромігся вберегти її.
Закінчивши свої пошукування в околицях Почаєва, я спакував на підводу всі придбані речі, щоб вивезти їх на ст. Рудню— Почаєвську, а звідти виїхати з цим вантажем до Києва, вирішив зайти до кіоску і купити собі на дорогу свіжу газету. Звичайно, ні "Ради", ні "Киевской мысли", ні навіть місцевої "Волыни" тут не було. Брати "Киевлянина" чи щось подібне до нього не хотілось. Мимоволі звернув увагу на львівського москвофільського "Галичанина". Давай, думаю, візьму й подивлюся, що вони там вигадують? Перше, що я побачив у відділі "Новости" — це "Смерть малорусской писательницы Ганны Барвинок". Писака "Галичанина", подаючи хронікальну нотатку про "бедственную смерть" Ганни Барвінок, зазначав: "Известная малорусская писательница, жена известного писателя-историка П. А. Кулеша, автора весьма ценного труда "История воссоединения Руси", дав себя увлечь разного рода мазепинцам, должна была умереть не только в бедности, но и забвении..."
Як жива стала й зникла переді мною висока, струнка постать у довгій чорній сукні й чорному очіпкові. Так перегорнулася остання сторінка нашого минулого, яку я досі читав. Рясні сльози заслали мені очі.
Того ж дня, ідучи потягом до Києва, писав до матері листівку. "Нема вже моєї дорогої бабусі, і нема тепер мені від кого ждати ласкавого слова..." Чи зрозуміла мене моя мати, коли мій менший брат (пізніше вбитий на імперіалістичній війні) читав їй ці мої слова, але знаю добре, що з того часу я наче "не той став".
З року в рік я збирався відвідати її могилу, щоб віддати їй належну шану, з року в рік збирався написати щось про своє знайомство з нею, щоб передати й іншим (головно—літературній молоді) те, що сам чув від неї, але... але життя своє робило. Треба було не тільки жити і творити, а боротися за кожний крок ті< ї важкої дороги, на яку поставила мене моя тяжка доля.
Досить було біди й горя, поки навчався сам собі "робити хліб", досить зазнав переслідувань, поки міг мати власного стола, за яким міг писати свої "Легенди". Були "червоненькі книжечки", жандармські гості вночі, труси, арешти, заслання. Була ще й війна, яку пройшов "від Карпат по Балтику". Була ще й Революція і контрреволюція. Зупинившись посередині, мусив опинитися на еміграції. Опинився не як ворог революції, а як той, що хоче бути сам собою. І так став попутником революції, в чому корінь усіх моїх подальших помилок.
Сказати правду, недотримав я точно заповітів Ганни Барвінок, бо ще й досі не одвідав її могили, хоча міг це зробити вже останніми роками. Правда, я не забував її і часто згадував про неї, але тільки згадував, бо навіть не спромігся оприлюднити її листів до мене, хоч це теж давно міг зробити. Значиться, моя любов до неї притупилася й одночасно з тим зникло те світло, що освітлювало мою душу, коли згадував її. Ті коротенькі статейки, що я їх містив у радянських виданнях[‡‡],—зовсім не те, що я повинен би зробити. Треба було зробити мені те, чого не зробив Дуб'янський, а саме: зібрати всю її духовну спадщину в одне місце, щоб дати змогу користуватися нею всім тим, кого вона любила, отим селюкам, що так стихійно рвуться тепер до світла.
У її листах до мене є багато турботливих згадок про селянських синів, що вже тоді рвалися до світла. Кожного з них, що тільки траплявся їй, вона намагалась підтримувати в його борні. Писала про них у своїх листах до тих, що могли їм чим-небудь допомогти. В одному зі своїх листів до мене, коли вже я трохи "ввився в палки", вона надсилає мені цілу низку поезій, що належать селянам-самоукам, і просить помістити їх де-небудь. Вона турбується про поета-селянина Корнія Гулеско, вірші якого друкувала Олена Пчілка у своєму "Рідному краї", допомагає поетові— робітникові Мусієві Бандуристові (також друкувався в "Рідному краї"), і в той же час, незважаючи на свої літа, ходить на село, дає поради селянським жінкам, змальовує життя їх.
Словом сказать, робить те все, що навчив її робити "гордовитий" Куліш, який, поза всією велетенською працею, знаходив час на те, щоб опрацювати чужі твори й пускати їх між люди.
І ось треба було великої біди, щоб я, заглиблений в самого себе, серед чужих мені людей і чужої, дикої й непривітної природи, міг сторінку за сторінкою переглянути своє минуле, щоб нарешті у всій своїй красі й силі стала передо мною висока, струнка постать моєї "літературної бабусі", як вона двадцять літ тому стояла перед моїми очима на веранді Кулішевого музею, коли я востаннє бачив її.
Стала, глянула, і знову моє серце засвітилося тим давнім світлом, що світило мені колись у дні моєї надійної юності. І чую... що я ще не зовсім самотній, раз це світло знову зі мною.
Блукаючи сумним поглядом по безмежному морю загострених верхів одноманітних ялин та кедрин, я раз-у-раз ясно-ясно бачу ту півзабуту постать, що ніби йде кудись. Коли я здригаюсь, вона раптово зникає, тоді я схоплююсь і довго дивлюся в темну пущу пралісу, і хвилинами бачу в нім якесь невиразне світло, що освітлює собою таку ж невиразну дорогу. Знаю, що постать ця, світло це і сама дорога в нетрях — тільки уява одна, але коли вона повернулась до мене, значиться—повернулась до мене моя юна любов і віра в людину, значиться — ще можливі шляхи вільного життя й праці, значиться — ще не сам я в цих пралісах, куди мене закинула лиха доля.
Так веди ж мене вперед, Беатріче! Виводь мене на тихі води, на ясні зорі, моя незабутня "літературна бабусю"! Виводь, щоб мав змогу чесною працею скінчити скорботне життя своє!..
1930року, 10—23 травня 9-й робпункт "Лебеда"
[*] Мова йшла про мої перші літературні спроби, т. зв. "Волинські легенди" й дитячі казки "Що співав соловейко" (видрукувані у львівському журналі "Дзвінок", ч. 24,1909 р.), які я тоді надіслав був Дуб'янському із проханням "виправити й надрукувати". Дуб'янський, звичайно, дав їх прочитати Ганні Барвінок, яка й застерегла їх від його "виправлення". — Авт.
[†] Пізніше я з ним якийсь час листувався, але стрінутися більше вже не довелося. Восени 1919 року, бувши на Україні з січовими стрільцями, він захворів на тиф і помер.