На вулиці була та сама спека, та сама порохнеча, але трамваї вже не нагадували примар, а люде не були привидами. Впереді мене по хіднику граціозно йшли три панни в білому, і в спокійних рухах їхнього молодого тіла було стільки краси й спокою, що мені зробилось боляче за них, коли вони муситимуть колись довідатися про те, що існують в світі не тільки білі сукенки й легенькі капелюшки, але ще й "Молода сцена" та "Експериментальна студія" при ній...
V
Після того пройшло чимало часу, і Потурченко більше не з'являвся. Я спочатку згадував його, а потім забувся, як взагалі забувається те все, що сполучене з неприємним враженням. Але, як видно, вередливій долі бажалося звести нас ближче, що й сталося одного разу в дверях "Народної книгарні". Я тільки що зайшов до книгарні, щоб узяти свіже число "Справи", як хтось смикнув мене за рукав. Коли я озирнувся, то побачив патлатого, оброслого бородою, брудного й невмиваного чоловічину, який намагався всміхнутися:
— Не знаєте?..
—Здається, Потурченко?—сказав я, розглядаючи брудну, як ганчірка, сорочку ala Байрон. — Що ж це з вами?..
— Нічого особливого!.. Такі справи!..
— А як же "Молода сцена"?
—"Молода сцена" організується!.. Не дали патріоти грошей, і чорт з ними! Я і без них обійдуся!..
Нахилився до мене і зашептав:
— Знаєте, я вирішив поставити "По дорозі в пекло"... Це моя переробка Олеся "По дорозі в казку"...
— А чому ви не хочете поставити самого Олеся?—спитався я.
— Бачите, він застарий для нашого часу в свому первісному вигляді, але чудово надається до експерименту... Ех, коли б ви знали, скільки я набідувався тут!—зітхнув несподівано.—Праці до чорта, а грошей нічогісінько... "Народня розмова", в якої я просив сто тисяч, дала мені тільки три тисячі, де я сподівався дістати двісті тисяч — визичив дві тисячі, а інші так нічого не дали. Та все це ще було б нічого, якби так "Народня хата" не відмовила в помешканню для нашої студії. І тепер я в скрутному положенню: грошей не маю, студія розсипалася і не хоче збиратися, та й немає де... Я ж сам цілими днями переписую ролі, пишу ділові папери, бігаю по всіх справах організації, а як прийде ніч, то не маю де голови прихилити... Другий тиждень ночую — то на двірці, то де-небудь у парку і вже докочувався до того, що всі поліцаї знають... Цеї ночі на двірці мене мало що не арештували, але якось викрутився... Вчора й сьогодня не їв нічого, а все через те, що я ідею роблю...
Мені зробилося сердечно жаль його. Згадав за те, що в мене є вільне ліжко і що часами в моїй понурій кімнаті буває надзвичайно сумно самому, а через те й сказав:
— Знаєте що, товаришу! Приходьте ви на ніч до мене! Та й удень також можете перебувати. Надіюся, що ви не будете мені перешкоджати, коли я працюю...
— Що ви!? — скрикнув він. — Хіба можете про це щось говорити?! Та я вам так вдячний!.. Так вдячний!.. Я завжди був про вас такої думки, що ви єдиний чоловік, що розумієте...
— Облиште! — спинив я його. — Ходімо, ліпше, пообідаємо десь!..
Він охоче згодився і, відчинивши двері, чемно пропустив мене вперед. Чемно тримався в їдальні, а потім так же чемно прийшов до мене, курив мої цигарки, марив голосно "Молодою сценою" і нарешті чемно поклався в ліжко і так заснув. Я довго ще не спав, будучи зайнятий своєю працею, а він спав і крізь сон лаяв "караїмів" і розпачливо кликав якусь Зоею, запевняючи її в тому, що "зовсім не брав шоколаду"...
—Бідний хлопчина!—думав я про себе, дивлячись на нього, як він, зігнувшись у три погибелі, спав і снив своїми тривожними снами. — Обов'язково мушу прилаштувати його до якоїсь роботи...
Вранці я розбудив його і сказав, що час вставати. Він схопився і довго дивився на мене нерозуміючими очима, а далі простягнувся і промовив:
— Мені видалося, що я на двірці...
За сніданком я сказав:
—Чому б вам не взятися нарешті за яку-небудь роботу. Адже ж ви що-небудь могли б робити, а притулок і кусень насущного, напевне, мали б!..
—Тая вже думав про це, а тільки не мав де взяти тієї роботи! — відповів він сумним голосом.
— Знаєте, я вам знайду роботу! — сказав я, згадавши знайомого інженера, який щойно розпочав будувати нову трамвайну лінію.
— Що ж то за робота? — спитався він, відсовуючи від себе порожню шклянку квасного молока, що було нашим сніданком.
— При будуванню трамвайної лінії... Певне, будете пісок возити тачкою або каміння бити, але денно певних три тисячі.
— Ну, вибачайте! Я кінчив цілу гімназію, в університеті також був, і щоб до такої роботи...
Признатися по правді, від такої заяви мені стало ніяково наче.
— Хто знає, — подумав я, — може, чоловік і справді щось інше може, але що?
Згадав знову, що в одного вченого є якийсь твір до переписування.
— А може б ви згодилися тут в одного вченого посаду секретаря зайняти?..
— Ну, це я можу! — згідливо сказав він. — Як же воно практично виглядає?..
Я подумав трохи про те, що це виглядає не так-то просто, бо вчений професор потребував собі чоловіка, добре знаючого мову, в якій він був надзвичайним педантом, не можучи терпіти ні найменшої помилки. Мова ж Потурченка була надто "сучасна", через що я сказав йому:
— Посаду цю можна зайняти сей час, але я раніш мушу бачити ваше письмо.
Він розгорнув свою теку і подав мені великий, записаний нерівними рядками аркуш паперу.
—Це моя стаття про ідеологію мого театру!—сказав гордо.
Я взяв у руки і прочитав:
"Пісьмєнство й містество завжді йдут однімі шляками..."
—Добре! Я наразі сам зайду до професора, а вечором скажу вам...
Він підозріло подивився мені в очі і встав:
— Ну, а тепер піду я робити свою ідею!.. Маю ще стільки роботи!..
— Бувайте здорові!..
Якось кумедно подивився ще навколо себе і так вийшов з хати. Думав, що образився і не прийде більше. Одначе, вечором, як тільки зайшло сонце, він уже сидів коло мого стола і розповідав:
— Був я в начального редактора "Справи". Чув не раз, що він дуже поступовий і співчуває всьому новому й молодому, а через те думав, що він підтримає мою ідею і визичить двадцять тисяч. Розповів я йому про себе, як тільки міг, а він, вислухавши все до кінця, сказав: "Двадцять тисяч я не визичу, бо сам не маю, але дам вам так дві тисячі"...
— Ну і що ж?..
— Нічого! Дав мені дві тисячі, запропонував папіросу, і я пішов собі...
— Е, так ви сьогодня багатий чоловік! — пожартував я.
—Де вже там! — безнадійно махнув він рукою.—Я навіть і не обідав сьогодня!
— А куди ж ви гроші діли?
— Віддав пані Зосі за шоколаду...
— Якій пані Зосі?..
— Тут є така в одній будці, де продаються цигарки, яблука, содова вода й шоколада... Я там кредитувався...
Я ледве стримався від сміху, який просто душив мене, але удав глибоко обуреного і сказав:
—Як же так можна?.. Як же можна останнє віддавати на якусь шоколаду?.. Якби який буржуй зробив так, то це було б зрозуміло, але ж ви, що справді — таки пролетар, — не розумію!..
Він сидів весь червоний і кліпав очима. Разів зо два пробував щось сказати, але тільки розкривав рота і облизував язиком спраглі губи. Нарешті, коли я таки не витримав і розсміявся, його лице набрало серйозності і він промовив:
— А як там із секретарством у того професора?..
В першу хвилину я хотів йому просто збрехати, себто сказати, що професор вже має секретаря, але затримався і сказав одверто:
— Вам учитися треба...
Він так і присів. Схилився до стола, як камінна постава, і ні слова у відповідь. Я довго дивився на його худі плечі, брудний ковнір сорочки á lа Байрон, тонку засмалену шию і безпорядно розпатлану чуприну, і мені до болю стало жаль його.
Я підійшов до нього, погладив його по голові і, як можна лагідніше, став говорити:
— Слухайте, товаришу! Я вас зовсім не хотів образити тим, що сказав, але таке моє враження. Я зовсім не хочу вбивати у вас віри у вашу ідею, а навпаки — бажав би зміцнити її. Але згодьтеся, що мало хотіти, а треба вміти. Ви хочете творити — вас не розуміють, ви бідуєте—вам не співчувають... Плюньте ви на все і йдіть собі власним шляхом, здобувайте все власними силами і так доб'єтеся свого... Ще більше! От і зараз ви відмовилися від праці при будові трамваю, бо та праця, мовляв, чорна. А подумайте ви тільки, чим чистіша праця тих панів, що начебто щось творять? Чи можете ви знайти таку заздрість в коминаря до коминаря, як, наприклад, у поета до поета або в актора до актора? Подумайте трохи і ви згодитеся з тим, що всяка праця є чиста, якщо беретеся за неї з чистими руками...
Він повільно підвів голову і подивився на мене:
— Це ви щиро?
— Цілком, товаришу! — запевнив я його. — Чому б мені не сказати вам того, що я почуваю?..
—Я почасти згоджуюся з вами і завтра же піду на роботу, але скажу вам також щиро, що ви мене проте не розумієте!.. — сказав він з притиском.
Потім пошпортався в кишені, витяг декілька різновидних недокурків і став їх розминати на краєчку стола, згортаючи тютюн на одну купку.
— Що ви робите? — спитався я.
—Та, той, тютюн витрушую... Скільки-то пропадає його отак на вулицях!..
—Як так пропадає?
— Та оттак... Йде собі буржуй і курить, а як його хоч трохи запекло в пальці, так він зразу і кидає, не докуривши...
— Так ви ото, може, на вулицях збираєте оці недокурки?
— А ви думали, що де? — всміхнувся він, розгортаючи товстого "бичка". — Ось, бачите, скільки тютюну! З одного єгипетського бичка ціла цигарка буде...
— Покиньте ви це все! — сказав я. — Беріть он мої цигарки і куріть собі!
— Дякую! Вашу цигарку закурю, але свого тютюну не покину. Цілий день збирав і дурень був би, щоб викинув...
Я більше вже не говорив нічого і так поклався спати, а він довго ще шпортався по кишенях, витрушував тютюн, курив і щось писав, чимсь марив далеко за північ і тільки вже аж перед ранком поклався спати. Сонний декілька раз схоплювався, щось кричав і все будив мене. Вже на світанку, коли я мав звичку прокидатися, чув, як він говорив крізь сон: "Які вони всі бідні, які бідні... Вони не знають того, що я можу"...
VI
Сталося так, що декілька день мене не було вдома. Каже московська приказка—"своя сорочка ближче до тіла"... І у цей час, коли я не мав змоги навіть подумати про нього, він пішов за моєю порадою. Доказом цього було те, що коли тільки він стрінувся зі мною, так зразу ж заявив, що має власні гроші і не потребує собі моїх сніданків.
— Наразі скористаюся тільки вашим вільним ліжком, бо помешкання ще й досі не маю...