Часу вільного у мене обмаль, тому рішуче від цього громадського навантаження відмовлялася. Кваша — людина наполеглива; він хвалив мешканців свого бараку й згадував вас, казав, що має хорошого хлопця, інтеліґентного, при чому той інтеліґент козацького роду, справжній українець, трохи не Тарас Бульба, а ймення його Микола Солод. Цілком зрозуміло, мені закортіло на власні очі побачити чудо землі нашої. Довгенько шукала тему на першу бесіду і зупинилась на "Тінях забутих предків", щоб побачити з ким маю справу, а також догодити справжнім українцям, мовляв, хай знають, що й у Підверб'янці живуть не самі тамбовці та рязанці. Довелося попрацювати, вивчити на пам'ять, тому й розповідала з таким почуттям, а ви на мене ніякої уваги...
— Мені прикро, що Пилип Іванович дозволив собі моїм коштом пофантазувати. Усе, ним сказане, рішуче спростовую, крім того, що я українець. Та цим нікого не здивуєте, бо їх мільйони. В Підверб'янці їх також не бракує. На моє задоволення навіть дочка головного інженера розмовляє по-українському.
— Ми розмовляємо по-українському тільки вдома, — казала Віра.
— Соромитесь?
— Причин багато, а наслідок один. На всю Підверб'янку з інтеліґенції розмовляють українською мовою моя мама та киянин-маляр Панас Король. На них дивляться крізь пальці, бо вони пов'язані з мистецтвом, їм багато дечого прощають. Ви ж, Миколо, звичайний робітник, якому навіть треба по-своєму і розмовляти і сваритись, і плакати, якщо сльози мають якісь свої національні особливості.
— Я так і роблю, керуючись своїм сумлінням, — після деяких роздумів мовив Микола.
— Точнісінько такої тактики дотримується моя мама. Тато з неї кепкує, називає її фанатичкою. Я також не надаю мові великого значення. Користаюся обома в залежності від того, з ким розмовляю.
— Це ваша особиста справа, Віро, — сказав Микола якимсь холодним зміненим голосом.
— Чи добре я розповідала про тіні забутих предків? — запитала Віра.
— Навіть талановито. Разом з шахтарями я піддався чарам вашої артистичної розповіді, — похвалив Микола.
— Саме тому я є членом драматичного гуртка, — засміялася Віра.
— Вам би треба поїхати до фахової театральної школи і там опанувати мистецтво сцени.
— Ті, що знають мене як спортсменку, радять їхати до інституту фізичної культури. Добре, що я не співаю, а то б ще почула пораду вчитися в консерваторії. В дійсності це перебільшення. Ніяких особливих здібностей я не маю. Якщо в якійсь мірі й виділяюся серед своїх ровесниць, то тільки тому, що наполегливо вправляюся на сцені, а особливо на спортовому майдані. З вас, Миколо, був би кращий і артист, і спортсмен. Ось поживете з нами, то ви покажете себе.
— Я себе знаю, Віро, тому й хотів бути вчителем. Ким ви мрієте бути? Не думаю, щоб ви довго засиджувалися в Підверб'янці.
— Нікуди я не збираюсь, Миколо. Хочу якомога довше побути з мамою, з найближчою мені людиною, і щоб відстань не роз'єднувала нас. Є ще й інша причина. Це вже ніби й зайве на початок нашого знайомства, але я не думаю, що за це ви осудите мене: мама почувається погано і з татом не дуже щаслива. Мені здається, що вони не мають спільних життєвих інтересів.
— Я вдячний за довір'я до мене. Одначе, не розумію, Віро, кому потрібна жертва, що ви її думаєте приносити? Чи ваша мама погодилася б на це?
— Мені ще не приходилося про це говорити. А хіба не жертвує себе той, хто вчиться у вищих школах? Ними затикатимуть дірки, посилатимуть на працю в згубні глухі закутки, де неможливе нормальне життя. Затичкою я не хочу бути.
Вони вже опинилися на головній вулиці, зрідка освітленій ліхтарями. Тут рух майже ніколи не припиняється. Одні йдуть до копальні, інші повертаються з роботи, усю ніч працює їдальня, допізна метушиться молодь. Тільки будинок головного інженера, споруджений на зразок приморської вілли, стоїть осторонь.
Віра пообіцяла зацікавитись Миколиним приятелем Федором Цимбалом і допомогти йому з рослинами, а Микола пообіцяв піти до Віриної мами не тільки на те, щоб похизуватися своїм українством — узяти з її плечей якусь роботу.
Була вже пізня година. Микола розпрощався і пообіцяв прийти до клюбу.
Клюб стояв на околиці селища. Це була невисока споруда, подібна до розтягненого бараку. Біля нього ріс молоденький парк, а з другої сторони лиснів спортовий майдан, оточений лавами. Головна ознака і прикраса спортового майдану — футбольні ворота, затягнені сталевою сіткою з тією метою, щоб м'яч їх не пробив, та щоб не виникало з цього приводу запеклих суперечок. Кільканадцять підлітків у спортових одягах й босі запопадливо ганялися за м'ячем.
Головні вхідні двері клюбу були ще замкнені. Микола знайшов бічні й опинився в коридорі, що простятся, як штрек у копальні. Обіруч ряд дверей до кімнат клюбних гуртків; чулася музика. Микола попрямував туди, де чулася музика. На сцені сиділа за піяно жінка з пишним волоссям й щось задумливо грала. Побачивши Миколу, негайно гру припинила. Ольгу Павлівну пізнати було не тяжко, риси її обличчя нагадували Віру.
— Вибачте, що завадив вам...
— Нарешті ви спромоглися добратися сюди, — усміхаючись казала Ольга Павлівна. — То це ви син Степана Леонтійовича? Яка подібність... Свого часу мені довелось кілька разів бачитися з вашим татом; кожного разу зустрічалися випадково. Враження від нього залишилось незабутнє. Чи маєте якісь зв'язки з ним?
— Особисто ніякого. Мама листується, якщо ті два коротенькі папірці, що їх вона одержала, можна вважати листуванням.
— І то добре, бо по декому взагалі слід загубився. Мудро зробили, покинувши Харків. Тяжкі часи пережила вона, — з сумом в голосі сказала Ольга Павлівна.
— Та ще й з хворим серцем, — додав Микола. — Саме голод, тато в тюрмі жде на якусь передачу, а нам харчових карток не дають. І все на мамине серце. Та якось витримала. Уже після суду, коли тата вивезли на північ, покинули ми з мамою Харків. Влаштував її в лісі біля Святогорського будинку відпочинку. Там вона з доброю родиною зжилася і не відчуває самоти.
— Дякую, Миколо, за вашу людяність, — мовила зворушена Ольга Павліна. Вона підступила до Миколи, нахилила його голову й поцілувала в чоло.
— Це вірному синові...
Тоді гукнула до театральної залі:
— Панасе, ходіть швидше сюди!
Тепер Микола побачив, що внизу між сценою і першим рядом стільців була ніби пересувна малярська майстерня. На розставлених козлах лежали дошки, а на дошках розгорнений рулон паперу. Давно нестрижений і худий маляр, що про нього згадувала Віра, накаладав пензлем на папір червону фарбу — продукував гасла. Почувши своє ім'я, маляр випростався.
— Іду, Ольго Павлівно, іду.
Він уже знав про те, що до них на копальню прибився син давнього знайомого Ольги Павлівни, і про те, що Микола пообіцяв брати участь в клюбній роботі.
— Тепер нас троє, — тиснучи Миколину руку, мовив маляр. — Сьогодні ми засновуємо культбриґаду і включаємося в боротьбу за вугілля. Завдяки нам на копрі підверб'янської копальні засяє почесна червона зоря переможців!
Знизивши патетичний тон, маляр запитав Миколу:
— Ви, може, також маляр або володієте якимись іншими талантами, то прошу відповісти, від вашої відповіді залежатиме профіль роботи нашої бриґади.
— Я вибійник, — відповів Микола без тіні жарту, бо крім цього, хоч і почесного, тяжкого фаху, іншого набути не встиг.
— Наш палац культури потребує вибійників мистецтва, — поважно мовив маляр. — Беріть під своє керівництво будь-який гурток й починайте орудувати.
— Досить, друзі, — заспокоювала Ольга Павлівна. Поперше, Миколо Степановичу, я хочу ближче познайомити вас з малярем Панасом Королем. Майте на увазі, що величання по-батькові він не визнає, каже, що ця форма личить нащадкам княжих родів, а не селянським, воліє, щоб до нього зверталися no— демократичному: Панас або Король.
— Тяжко нам погодитися з Панасовими аргументами, — зауважив Микола. — Його прізвище заперечує можливість селянського походження.
— Я хоч і король, але спролетаризований, — сказав маляр.
— Бачили ми в кінотеатрі королеву лісів, — піддаючись жартівливому настроєві, мовила Ольга Павлівна. — То чому Панасові не бути королем плакатів? У такому титулуванні перебільшення не буде.
Та він не маляр, а різьбар. Його дереворити дошахтарського періоду — високомистецькі речі. А тому, що Панас для своїх праць скористався з сюжету Шевченкової поеми "Гайдамаки", на цьому зазнав переслідування. Його роботи не прийнято на захист диплому, визнано їх за неспівзвучні добі побудови соціялізму. Інститут відрядив Панаса до нас у Донбас, щоб піддався впливові пролетарської ідеології і дав твори, гідні радянського мистця. Керується Панас пролетарською ідеологією з великим успіхом. Чи ви, Миколо Степановичу, звернули увагу на те, що наше містечко укутане в гасла та плякати?
— Це не тільки у вас, — сказав Микола.
— Скрізь є свої Королі, що з шаленою швидкістю продукують цей крам широкого вжитку, — казала далі Ольга Павлівна. — Секретар партійної організації товариш Рябов поставив питання руба: якщо Панас Король своїм малярським мистецтвом включиться в активну боротьбу за видобуток вугілля, то з часом матиме позитивну рекомендацію. І наш Панас щодня розмальовує не менше кілометра гасел. До того ж він вчить молодь в образотворчому гуртку і навіть умудряється різьбити шахтарські краєвиди та характерні типи людей.
В цей час в клюбі поголоснішало. Ось на сцену влетіло трійко дівчаток — школярок, яких Ольга Павлівна вчила співати; за стіною, що відгороджувала сцену від студійної частини клюбу, раз-у-раз вибухав сміх. Звідкись чути було верескливі вигукування речень, мабуть, готували п'єсу. Молодь чимось захоплювалася, щось робила, чогось хотіла досягнути. Цю молодь вабила таємнича сила людського духа, названа коротко мистецтвом, сили якого не можна збагнути розумом. І тут же, як наочний приклад іронії, Панас Король змушений розмальовувати агітаційні плякати замість того, щоб працювати над дереворитами.
Король розігнувся, щоб відпочити. На його видовженому посірілому обличчі, в його запалих почервонілих очах не видко було ні бажань, ні прагнень, ні думок. Він був подібний до виліпленої з глини фігури, що символізувала втому.
Зворушений Микола не витримав, підійшов до маляра.
— Друже Панасе! Прийміть мене в помічники, я деякий досвід в галузі малювання набув ще в інституті і вашу фірму своєю роботою не скомпромітую.
— Дякую, Миколо.