А ті, що перейшли, вибирають сухі місця, узвишшя, де поставити уже переправлені гармати, навідуються до обозу, до дітей своїх і жінок.
Тривожний гомін у козацькому таборі. Усі дивляться нетерпляче на той довгий міст — коли ж усе товариства перебереться сюди, аби разом спішно рушити до замку князів Вишневецьких. Де він, той замок? Кажуть, за лісом. І чи просторий, чи помістяться в ньому кілька тисяч козаків? Хтось із людей Вишневецьких запевняє, що то великий замок, тільки б дістатися.
Іванові Теслі хоча б одним оком глянути на Оксану й малого Петруся. Як їм ведеться на протилежному боці? Та його курінь мусить бути при Наливайкові тут, на лубенському боці.
— Ворушіться, панове козаки! Ляхи на горі! Шикуються! Гляньте, зараз ударять!
І справді, біля крайніх лубенських будинків з'явилися вершники з крилами за плечима у блискучих шоломах і латах.
Козаки підтюпцем побігли мостом уже не по шестеро, а скільки протовпиться, аж дерев'яні дошки риплять, прогинаються, Іван з острахом дивиться то на Лубни, то на протилежний берег, то на Наливайка:
— Батьку! Дозволь і моєму куреню переправитися.
Наливайко махнув рукою і направив свого коня на міст. Лобода, Кремпський поскакали слідом, між ними бігли козаки.
Хто був далеко від переправи, кинувся у Сулу. Холодна ще вода, та сотні тіл козацьких збурили річку.
А згори уже мчали крилаті драгуни із списами напоготові.
Іван біг мостом, важка рушниця боляче била по плечі, шабля плуталася в широких холошах, він озирався назад — встигне перебігти чи рубане його, як капусту, крилатий лях? Біг, уже й повітря забракло в грудях, задихався, чи скоро кінець цьому клятому мосту, хтось із товаришів упав, Іван зупинився, роздивився, що то козак сусіднього куреня одноліток Петро Сагайдак, простягнув йому руку. Блиснувши крупними зубами з-під чорного вуса, Петро гукнув уже стоячи: "Я сам!"
Вони побігли поряд, позаду ще кільканадцятеро козаків тупотіли, і ось нарешті бильця мосту обриваються, отже, й кінець йому, хай він тепер западеться під ляхами! Козаки вскочили за спини своїх товаришів, які вже приготувалися до бою, наставили рушниці на міст. На тому кінці мосту розляглися лункі удари копит. У бойовім лаштунку по двоє в ряд мчали блискучі польські вершники.
Що було далі — Іван пам'ятає погано. Як у задушному сні чотириногі залізні потвори лізли на козаків, падали під їхніми кулями, коні іржали, металися по мосту, та потроху витискували їх на цей берег задні; уже дехто з легких гусарів верхи перепливає річку, ковзається на багнистому схилі, та виповзає-таки, видряпується на сухе, більшає ляхів на цьому березі, обступають козаків, рубаються й верхи, і пішо, а на рівному місці обставляється возами, укріплюється козацький табір, викочують коліщаті гармати на горбки. Не пам'ятає Іван Тесля, як і він опинився за двома рядами возів, за прикриттям козаків, у безпеці.
Ніч минула спокійно. Уночі козаки хотіли знятися та рушити до замку Вишневецьких, але ворог обліг їх довкруг.
Почалася страшна облога — тиждень, другий, всі дні на один схожі, вдень — чатування з рушницями біля валу з возів, і на годинку не відійти; коронне військо Жолкевського з одного боку, литовці Огінського — з другого, шляхта під рукою Кирика Ружинського — з третього, загони старости брацлавського пана Струся — з четвертого. Пастка. Коні й вівці вже геть виїли пашу в таборі, до річки Солониці по воду можна спуститися лише вночі.
Падає худоба від спраги й голоду. Кричать малі діти, плачуть жінки, їм відвели середину табору, але й туди дістають ворожі гармати — ляхи ядер не шкодують. І часом розтинають повітря розпачливі жіночі зойки, і тоді завмирають серця козацьких стрільців… Кого вбито, чи не його дитя?! Та не можна покинути свого місця, поляки тільки й чекають на це…
Щоночі прибігала Оксана до свого чоловіка, покинувши малого на якусь жінку, і говорила: "Живий-здоровий наш Петрусь! Держися, Іване! Держіться, хлопці, відбивайте ляха, бо виріже нас усіх упень…"
Щоночі ховають козаки своїх товаришів і не стає сили насипати високі могили. Цілісінький день стріляють польські гармати, ядра з шипінням залітають у козацький табір, рвуть біле тіло, стинають голови.
А польний гетьман Жолкевський шле перелисти через гінців з білими прапорцями і звертається до Лободи, отамана запорозького та до реєстрових козаків, обіцяє їм волю, аби видали вони голоту козацьку, самозванця Наливайка, Шаулу, Шостака і ще — кого треба. Та тепер усі однаково козаки — чи був ти записаний до реєстру, чи ні; чи шляхтич, чи колишній затурканий холоп самого останнього пана. Тепер усі рівня! Усі вільні, кров'ю своєю здобули волю і головою накладають за неї. Та декому такі міркування не до вподоби, там і сям виникають сварки між реєстровими запорожцями та наливайківцями, уже й Лобода свариться з Наливайком, міряються, хто з них старший серед козацтва. На раді козацькій (Іван того не бачив, був на чатах, та переказували товариші) Лобода з кулаками кинувся на Северина, а той, гнучкий та спритний, скрутив руки своєму суперникові і витягнув з-за пояса Лободи кілька не читаних раді козацькій перелистів від польного гетьмана Жолкевського… "Зрада!" — гукнули наливайківці і тут-таки вбили Лободу.
А Жолкевський шле до козаків гінців і пропонує уже всьому військові козацькому видати армату, скласти клейноди козацькі і піти геть з табору, видавши полякам Наливайка, Шаулу і полковника Шостака. Решті козаків, жінкам козацьким, дітям вільно йти куди їм заманеться. Шляхетне слово польського рицаря.
І два дні по тому — справжнє пекло. Два дні без перепочинку на козацький табір сипляться кулі, штурмує козацькі укріплення польська кіннота. І козаки збирають останню раду.
Видати полякам і Наливайка, і Шаулу, і Шостака. Бог. бачить усе, бог простить. Зате врятуватися самим і зберегти дітей своїх. На гетьмана обирають Кремпського.
Наливайківці не дивляться в очі батькові Северину. Наливайко біжить з ради, щоб перестрибнути земляний вал, чкурнути в болото, щезнути, вибратися з оточення самому, без війська — не він його зрадив, — та славного козака переймають січовики, Северин хапається за шаблю… Але йому крутять руки за спину, виводять на середину козацького кола. Наливайко без шапки, гордий, красивий, сильний… Скільки прожили з тобою, батьку, скільки разів ти визволяв нас із біди, і ось тепер… Іван не може дивитися на нього. Переводить погляд на однорукого Шаулу, який сам вийшов на середину ради, кинув на землю пістоль і шаблю, стоїть, чекає — паче обтесаний з одного боку.
Козаки підходять до нього, схиляються, цілують руку: "Прости, батьку". — "Бог простить", — каже Шаула. Підходять і до землі вклоняються і Наливайкові, і полковникові Шостаку, хочуть цілувати і їм руки: "Прости, батьку…" Та Наливайко відвертається… Силкується сказати щось і замовкає на півслові. Знає, проти козацької ради він безсилий.
І не один козак потім у відчаї смикатиме собі чуба, не десятеро і не двадцятеро розпрощаються із своїми чубатими головами. Через те, що не билися до краю, пристали на підмову лядську, видали батька свого — найсміливішого, найрозумнішого, найщедрішого…
І ось уже відкочують вози набік, відкривають ляхам табір. В'їжджає до табору бундючне панство, закуте в залізо, драгуни і гусари обабіч, займають усе вільне місце, притискають козацькі лави до обозу. Сотні, тисячі пруться верхи на конях, повертають коней до козаків, чатують їх, шаблі напоготові і списи виважують. Мелькнув серед панства і староста брацлавський Струсь — в шоломі залізному, сталевих наплічниках і нагруднику, нижньою випнутою губою дме у вуса, очі нишпорять козацькими рядами, і Тесля насунув шапку на брови, аби староста не пізнав сина мостівничого брацлавського.
Виводять козаки Шаулу, Шостака і Наливайка, викочують тринадцять уцілілих гармат, виносять корогву козацьку малинову, бунчук, перначі полковницькі, "котли" і сурми — усе те кладуть до ніг гетьмана польного Жолкевського. Третя людина Речі Посполитої після короля і коронного гетьмана сидить на коні, без лат, у довгому ядучо-зеленому кунтуші, тільки носки м'яких чобіт виглядають, навіть багном не заляпані; на маленькій голові шапка чорна, висока, хутряна, з великим діамантом. До нього під'їжджає новий гетьман козацький Кремпський, злізає з коня, кладе до тієї купки, що на неї не дивиться жоден козак, свою булаву. Вимоги поляків виконано. Жолкевський подає знак драгунам роз'їжджатися, звільнити вихід з табору.
Перший рушає полк Шаули. Тим часом бранців — Наливайка, Шостака і однорукого Шаулу — щільно оточують цікаві паненята безвусі, уже й не видно козацьких ватажків, коні й лати затулили їх, шаулівці повертають туди голови, та не бачать уже батька свого козацького… Ой, кепсько як на душі, забратися б геть швидше! Риплять вози козацькі, піші й кінні козаки здіймають пилюку, поспішають вийти з табору на волю, та раптом дорогу їм перепиняє пан Струсь із слугами, показує пальцем на якогось козака, і верховий гайдук витягає його з рядів козацьких, та ще й жінку з воза, козак пручається, товариші боронять його, виривають з рук лядських, змішалися ряди козацькі; а вже другий пан, малий, опасистий, — як зняти його з коня, то можна котити ногою перед себе, наче діжку, — цей шляхтич гоноровий кричить на якогось шаулівця і нагайкою періщить його по плечах, виганяє з козацьких лав.
Наливайківці ще стоять, чекають своєї черги, бо прохід вузький. Що там попереду коїться? Гомонять стривожено. Іван озирається за спини товаришів, де обоз наливайківців, де Оксана його з Петрусем. Жінка стоїть на возі, притуливши сина до грудей, жінчина постать напружена, тягнеться до Івана. Він заспокійливо махає їй рукою. Зараз гетьман Кремпський усе владнає, адже за поляками слово благородне рицарське. І в листі Жолкевського про це написано.
Справді, Кремпський, що стеріг лаштунки козацькі, направляє коня до польного гетьмана, щось говорить йому, за стривоженим гомоном не чути, Жолкевський киває стверджувально головою, а тоді хитає заперечливо, Кремпський знову промовляє до нього, трохи перевісившись з коня, та Жолкевський так само заперечує козацькому гетьманові.