Хто пережив чи половецький напад, чи той недавній князівський, всі, як один губились у здогадках, проте втямити нічого не могли – ні на що не схожою була ця татарська облога і саме своєю несхожістю лякала найбільше. Переяславці мовчали, мов у рот води набравши – не випитаєш нічого, і це тільки підсилювало людський неспокій.
Коли ж таки розвиднілось, побачили всі, що більша частина посаду порушена, житла розбурені, хліви розібрані – навіщо? Скрізь кипить робота: тисячі людей снують туди-сюди по берегу; одні комонні, інші спішені, коні їхні табуном топчуть ниви за Гульбищем, під лісом – по озимині часник ніхто не розкидав, та й хто б його стільки накував? Не поміг, виходить, часник на гостинці, не помогли і вовчі ями – ось вони, татари, обложили город...
Прямо на березі Ятриці зводять щось, а що саме – не добереш звідси. Зате навколо города, за перестріл[444] від стін котрісь люде, явно не татари, частокіл ставлять, беруть ним город в обхват, замикаючи зі сходу та півдня – навіщо?! І видно, що робота в них там швидко посувається, прямо на очах постає стіна, вже більш, як у версту[445] завдовжки стримить частокіл, ще третину додадуть і ніби підковою охоплять ним передграддя з трьох боків – від Коропа й до Коропа. Щось нечуване й невидане творять сі татари, ясно тільки одне – усе на погибель городу.
Зате Любодар добре розумів до чого йдеться і тільки мовчки скреготів од безсилої люті зубами. Це вже облога так облога! Тепер із города не виберешся, вночі на сплячих раптово не нападеш. Почав було картати себе, що бездіяв усю ніч, доки ще частокіл татари не звели, та швидко мусив сам собі зізнатися, що все те даремним було би. Ну є в нього тринадцять десятків справжніх воїв – а толку? Доки ворога не бачиш, що він діяти збирається не знаєш – сиди, де сидиш. Пішов би зі своїми вночі туди, в темінь, в невідомість – там би всі й полягли: он татар скільки – тисячі! А Хоробор кому боронити? Ненавченим городянам, що в ліпшому разі можуть тільки зі стіни списом чи совнею разити? Вони й півдня не встоять. Тож нема чого жалкувати. Стій. Дивись. Думай. Пороки твої, на котрі ти так покладався, даремно стоятимуть: до татарської городьби може й докинуть, тільки який з того толк? Їхні он стримлять – кроків на сто далі... А втім, що має статись, те й станеться. Тобі, Любодаре, одне пекти має: чим більше татар на той світ забереш із собою, тим ліпше.
Вже й жони на стіну потяглися – снідання мужам понесли; Любодар не перечив: нехай, вой має бути нагодованим. А тим часом з-за татарського частоколу виступило кілька чоловік і котрийсь горластий заволав, аж луна покотилась:
– Не стріляйте! Хочемо слово сказати!
– Ану, скоч до посадника, – вичепив Любодар одного зі своїх, – попроси боярина сюди поспішити. І натякни там, щоб не барився: діло таке...
– Ближче підійдіть! – гукнув до тих, а своїх на стіні попередив: – Це сли. Не додумайтесь мені стрілити! Голову зніму.
Почали наближатись. Ішли упевнено, сміло, жодного остраху не вчувалось Любодарові в їхній ході – такі собі ціну знають, відають, що коли й загинуть, так ворог за смерть їхню тисячами своїх заплатить. Спинились сажнів за десять од Полуденних воріт. Зі стіни дивились на них городяни – хто з острахом, хто з цікавістю: ну ж бо, які вони, сі татари?
Двоє з розкосими очима, обличчя майже безбороді, тільки ріденькі довгі вуса звисають; обладунки на них мовби луска на рибі, з лоскуту[446], вочевидь, тільки барвлені: в одного зелені, в іншого червоні. Шоломи високі, по боках науші якісь, зі шкіри, звисають до самих плечей. Ноги криві – йдуть, перевалюються, наче качки: кочовики, що з них візьмеш... Халяви в чобіт широкі, гострі носи взуття вгору загнуті: в такі і з коня можна вскочити – не промахнешся. При поясі шабля чи меч у широких піхвах. Бач, які вони, отся кара Господня, як отець Овдій рече...
Ще двоє геть не такі. Одяг на них теж чужинський і хоча ликом не татари, проте і на русичів не схожі, кругловиді, а брови і вилиці, і щоки в них ніби підпухлі – як ото буває, коли обморозишся...
– Іменем Бату-хана, сина Джучі, внука Повелителя Всесвіту, – приклавши до рота долоні, загорлав один з кругловидих і хоч вимова його була чудернацькою, проте слова розуміли майже всі, – наш хан Бурі велить вашому граду скоритись на милість його! Покладіть свою зброю, відкрийте ворота, зніміть із себе пояси та почепивши їх на шию, виходьте в поле! Станете на коліна і торкнетесь чолом землі – тоді матимете пощаду від нього. Град лишиться цілим, богу своєму поклонятиметесь безборонно, платитимете хану десятину від усього і воїнами так само!
На стіні мовчали.
– Коли ж ми не почуємо вашої згоди, град спалимо дотла, людей винищим усіх до ноги!
– Не віримо вам: стелите м'яко, тільки спати жорстко буде. – Любодар тягнув час, чекаючи на посадника: – Чи знаєте ви, як город наш зветься?.
– Скажете! – перезирнулись між собою повновиді.
– Хоробр! – з викликом повідомив Любодар. – Вас не боїмося: і не таких бачили!
Жирослав Мироніжич, що забувши про сан свій, підтюпцем дістався Полуденних воріт, вже піднімався на стіну.
Угледівши посадника, сотник гукнув униз:
– Ось посадник великого князя Михайла Всеволодича, повідайте ще йому за чим прийшли!
Любодарові вої розступились і захеканий боярин виглянув у бійницю заборола[447]. Татарський горлопан ізнов повторив свою погрозу. Почувши таке, Жирослав Мироніжич навіть зблід трохи – він уже знав, що город оточений з усих боків, одразу ж зрозумів призначення зведеного татарами частоколу і усвідомлення, що ніякого порятунку нізвідки не буде, зродило в грудях посадника страшне відчуття повної безвиході. Треба бути зовсім уже дурнем, щоб не розуміти очевидного: раз попалені всі городи над Десною, то і там сії татари те ж саме рекли. Ректи рекли, а попалили все одно і люд понищили, як щойно обіцяли. Виходить, або слово їхнє криве, нічого не варте – тільки й шукають довірливих дурнів, або жоден з городів не схотів коритися та з власної волі прирік себе на погибель. То як ти тут на вічний сором свого роду даси згоду на покору? А коли б і дав, і вигукнув: "Добре!", то чи не розірве тебе на шмаття ця чернь, чи не зітне власний зять голову шаблею? Бозна, що в них на думці...
Або й помислить отсе: ну погодились усі та й пішли за ворота з поясом на шиї, тримаючи в руках порти, щоб не впали – то й боярин з родом своїм серед них? І серед черні перед татарами на коліна зо всіма стане, ткнеться привселюдно лобом у землю?! Та ліпше вже смерть, коли так!
– Не бути сьому! – гукнув у бійницю з погано тамованим відчаєм. – Хай Бог нас розсудить!
Відчай людині часом сили додає, тож боярину навіть полегшало на душі: ну що ж, не судилося значить, доля така... Рід його боярський не першим у Чернігівській землі поляже, а коли дійсно кінець світу настає, то що вже ж... Про спасіння душі слід помислити, доки не пізно: тут нехай сотник на чолі стоїть, а йому до церкви треба, до отця Овдія.
Сли татарські розвернулись і рушили назад: ніхто в спину їм не стріляв. Любодар зиркнув услід тестеві, що буркнувши: "Піду, броню вдягну...", почав спускатись зі стіни, й подумки махнув з презирством рукою: "Ото вже й сотню мені заміниш!"
Діло йшло до полудня, частокіл, охопивши город з трьох боків, ось-ось мав упертись в устя Ятриці, люд на стіні, мало що розуміючи, дивувався такій незвичній облозі – дехто й нудьгувати почав, подумуючи: "А чи не збігати мені додому?" На березі Ятриці тим часом поставала іще якась дивина – бовваніли на тлі неба довгі жердини, може так сажнів по п'ять заввишки.
– Ото вони і є, – шепнув Любодарові переяславець Петро, – пороки їхні...
Сотник на те тільки мовчки кивнув головою: він і так уже все зрозумів. Думка була про друге: на те, що татари пороки ставлять, не вплинеш ніяк – що вже буде, те й буде, а тут ось у нього городське ополчення занудьгувало без діла – оце вже нікуди не годиться! Бо не можна, щоб вої нудились. Вой весь час має бути чимось зайнятий: щоб дурні думки йому в голову не лізли. Чимось... Чим ти їх тут займеш? Та все ж гукнув до своїх:
– Передайте по стіні: городських сотників до себе кличу.
Коли ті зібрались, Любодар вказав рукою на Ятрицю:
– Узріть: ото пороки їхні. Боюся, що буде нам важко – наші туди не докинуть. Тому відрядіть униз кожен по половині своїх десятків. Найперше – тим деревом, що з бору навезли, ворота почніть закладати наглухо: зрубом підіпріть, аби з петель їх не знесли. А ще велю вам розібрати всі клуні й стодоли, які до воріт ближче. Якщо стіну проламають, має бути напоготові багато дерева. Ще: зведіть мені отам поміст для наших пороків – щоб був нижчим стіни хіба на сажень. Піднімем їх нагору: тоді вони далі докинуть. Що там на лузі коїться? – поцікавився у сотників.
– За Коропом комонні татари уздовж берега з луками стоять, – відказав один з них, старий Тихоліто, – ждуть, що вплав з города втікатимем.
– Нехай. Замислять самі переправлятись – бийте з луків.
І вже відпустивши сотників, гукнув навздогін старому:
– Коли щось поміняється, дайте мені знати!
Вже чувся в городі глухий стукіт і лункий тріск вистояного дерева, потім поряд зі стіною ще й сокири зацюкали – почали зводити поміст для пороків; з обох боків од воріт зростали купи колод з розібраних зрубів, аж раптом кинувши погляд до Ятриці, побачив Любодар, як там почали поволі опускатись донизу височезні жердини чотирьох пороків. Те помітили всі на стіні – затамувавши подих, чекали, що буде.
Нижче, нижче... Аж раптом ніби велетень з-під землі рукою із пращею[448] махнув: здійнялась до неба довжелезна його десниця, розпрямилось ужище і з пазухи пращі вилетіло щось чорне, здоровенне, повільно обертаючись у небі, все наближалось і наближалось до города по високій дузі – на стіні всі завмерли, вдивляючись в нього – аж тут політ його прискорився і вмить воно гупнуло об землю неподалік того місця, де вранці стояли татарські сли, та так, що аж здригнулось усе навкруги, навіть труснуло під ногами поміст на стіні.