Хтозна, чи захист з того матимеш, чи він тобі сонце затулить, дихати не дасть? Боязно на душі, страшно, бо якби й хотів – нічого вдіяти супроти паростка цього не втнеш: отака в нім сила!
Благояр при Любимові коло коней ходити навчився, а от ратай з нього за отцем, за рабами, можна сказати, ніякий вийшов. Зате вдався добрим ловцем, а ще ласим до срібла, убранства дорогого, збруї розцяцькованої – щоб все в нього було ліпшим, аніж в будь-кого з родовичів. Навіть Любим ще за життя дивувався: "І в кого він такий? Немов справжній боярський син!" Любим Благоярові волі багато не давав, як і кожен отець, що синові своєму лише добра бажає, бо і його самого Видута, наскільки в старійшини на те сили вистачало, в короткім поводі тримав. Тож, коли Благояр Любимич став огнищанином[280], першим задничником отця свого, досить скоро второпав, що перепон у нього зі смертю Любима ого, як поменшало!
Дід Видута дуже з потоптаних ковуями нив побивався, і срібло на збіжжя з болем у душі тратив, а Благоярові хоч би що! Він над тим голови не сушив. Спочатку загорівся був із дідом отцеве срібло знайти, але потім помислив про себе, що ліпше би було знайти той скарб самому. Він так і порішив: "Ось дідові набридне, а я шукатиму потихеньку, все на господі перерию, але знайду!" Так в це повірив, що навіть почав замислюватись, на що срібло витратить. Не раз чув від діда, що отець боярином себе бачить, для того й срібло складає. Та тепер, міркував Благояр, бояринові в Коропі вже не бути. Тепер уже й Короп – не Короп, а, бач, Хоробр, Хоробор: як не крути, княжа тут влада тепер. Тож і стільки срібла, як в отця було, тримати під спудом ні до чого. Ліпше пожити коли не боярином, так по-боярському! Часом поночі заводили з Кленою розмову про те і так їм солодко мріялось: і що в першу чергу собі на торжищі куплять, і як потім дадуть йому лад.
Коли дід послав його з огирями на торг, Благояр замість двох тишком-нишком від Видути погнав шістьох і весь виторг від чотирьох коней, десять гривень срібла, витратив на оксамити й паволоки для себе та своєї Клени. Він по смерті отця ще вирішив: позаяк тепер огнищанин, то й згоди на те, як йому добром власним розпоряджатися, не питатиме ні в кого – ні в діда, ні в матері.
Коли Хорошка паволоки ті вгледіла, то одразу ж плачем зайшлася, бо срібла стало жаль, а ще надто вже гарні паволоки з оксамитами були – ліпші, аніж її власні, ще Любимом куповані. Пішла й Видуті поскаржилась, та Благояр на дідові докори й вухом не повів, спокійно та твердо заявивши, що по смерті отця огнищанином є і хоче власним розумом жити. Від почутого старійшина поринув у невідбутну печаль: гадав, що онук йому коритиметься у всьому, вдячний буде дідові за наук як на поприщі живота свого плуга слід перти, аби не надірватися – і ось на тобі!
То все від Ізбори: і пропаща доля Зелені, й важкий норов Любима, а тепер ось і самоуправство онука, Благояра – все від неї, впертої та чорноротої! Так вирішив Видута, а кому ліпше те знати, як не йому?
Між тим, Жилята не дрімав і вгледівши якось Благояра, коли той опинився на самоті, не погордував підійти та супроти покону першим привітавшися, спитав чи не продасть йому молодий Любимич-огнищанин тяглового коня. Щось було таке в голосі знаного ратая, що Благояр попри навіть власну волю не зміг відмовити й вони довгенько судили-рядили, яке саме тягло Жиляті потрібне та як і де на нього ліпше поглянути й розійшлися вже не ворогами, як ще місяць назад, а з легкою душею, з котрої спав тягар образи й настороженості.
За кілька днів в Благояровім табуні вибрав собі Жилята міцну жеребу кобилу з широким крупом та спокійного норову і господар ціну назначив – шість по десять і п'ять кун. Жилята про себе зубами скрипнув, бо загнув Благояр на п'ять кун більше, ніж слід було би, а проте змовчав, бо... І коли вдарили вже по руках та срібло дзвінко перетекло до рук Любимича, Жилята завів власне те, за чим до молодого господаря й підкотився:
– Коні в тебе найліпші. Був би в мене такий табун, я би й ниву покинув: плуга перти ген, як важко! Виджу, що скруту маєш, Любимичу. – по отньому співчутливо обійняв за плечі Благояра: – Продай мені шість сох ріллі. Я не скупий, лишень ціну назви. Нащо тобі стільки? Один клопіт з нею.
Благояр хмикнув:
– А старотці?
– Щось придумаємо. Разом аби, тоді легше буде.
– Я помислю, – як зумів, поважно прорік молодий муж.
– Підганяти не буду, – запевнив Жилята, – опісля Колодія підійду. Ти муж вумний, а мужеві помислити – перше діло!
****
Старий кричник Нянько, зачувши торохтіння воза, підвівся і скривившись від болю в суглобах, як міг швидко, пошкутильгав до воріт. Скоро благенькі стулки розчинилися й на дворище в'їхала підвода, навантажена великими сірими грудками підсушеної на багатті болотної руди. Правив конем його онук Олель – міцний, кряжистий, дарма, що молодий, круглолиций русявий муж з сірими, як уклад, очима. Спинив підводу біля повітки, під тесовим дахом котрої Нянько саме закінчив обпалювати нову, з глини ліплену, домницю і невдоволено забурчав:
– Лишилося ще на піввоза руди... Побоявся усю класти – щось не подобається мені ліве заднє – спиці хитаються. Замочити б колесо слід.
Нянько на те лиш рукою махнув: звик уже за довгі літа до нужди – п'ють злидні кров, як хочуть... Тож узявши під повіткою два дерев'яних цеберка, мовчки заходився накладати в них руду. Олель, котрий, певно, теж звик до дідового мовчання, взявся переносити привезене ближче до домниці.
Коли вся руда опинилась під повіткою, Олель зиркнув на діда:
– Загляну по дорозі й до ями. Вже майже не курить. Коли вугілля готове, то і його привезу. Пощо зайвий раз коня ганяти?
Підібрав віжки, тьопнув ними сивого мерина й на ходу скочивши на полудрабок, поторохтів з двору.
Рикушів рядович Нянько родом був з-під Чернігова і долю мав нелегку. Значився колись не останнім хитрецем, робив броню княжим воям – такі кольчуги, що тільки ну! Через те, через ремество таке, в діда його з отцем срібло завжди водилося і сам Нянько, бронником ставши, не бідним був. Здавна, скільки себе пам'ятає, отець його, Любас, ворогував зі своїм же рідним братом Баском; були ж вони від різних матерів при однім отцеві – Няньковім дідові Пестилі. Через що вже брати ворогували, ніхто з дітей їхніх, здається, й не знав, хіба що вони самі, та й то навряд. Ворогували – і все! Ворогували люто, особливо під час кулачних боїв: мали однакову силу, а тому й билися непримиренно – аж до знемоги, на втіху всьому чернігівському посаду. Хтозна, чи дійшло б у них до братовбивства, чи ні, але один випадок змінив усе життя малого Пестилового роду.
Баско норов мав важкий, незгойний і одного разу на торговищі встряв у суперечку з трьома братами Кресичами, домочадцями боярина Гудислава та й був ними там же нещадно битий. Покон руський велить будь що вступатися за свого родовича перед чужими, навіть якби той і останнім в твоїм роду був. Тож Любас, побачивши, як троє чужих лупцюють його зведеного, хоча й нелюбого брата, не тямлячи себе, вхопив з чийогось воза вивезений на продаж рубель[281] та й заходився гамселити ним нападників. Брата відбив, той від отриманих стусанів довго хворів, а побиті Любасем Гудиславові домочадці взялися мстити обом. Восени підстерегли в темній вуличці Нянькового отця і в темряві шпирнули ножем у спину. Помер Любас. А оскільки мав трьох синів (Нянько, наймолодший, тоді ще отроком був), то двоє старших взялися, знову ж таки, по покону, кровну мсту чинити.
Та мста тягнулася, вважай, усе Нянькове життя до Коропа. Опісля отця стрия Баска вбили, потім і сина його; слідом гинули й Кресичі – і одна, й друга сторона мсту свою вершили потай, з кожною смертю свого родовича клянучись винищити кривдників своїх до ноги і спинити те не міг ніхто, навіть сам Гудислав: обидві сторони кінці ховали в воду, а по сліду головників довго ніхто і не йшов – покон є покон. Зла у Яві не має бути більше, аніж добра і коли чужі вбили твого родича, то єдино лише звершена мста по ньому й буде добром для роду, відновленням втраченої рівноваги.
Ота потаємна борня висотувала з обох родів останні сили – припинив би її лише той, хто зміг винищити ворога свого до ноги. Вже й онуки Кресичів, а їх розвелося чи не з десяток, підрісши, доєднались до правого діла своїх отців та дідів: вбили обох Нянькових братів, а трохи згодом і трьох синів немолодого вже бронника[282]. Самому Нянькові дивом вдавалося лишитися в живих: берегла його Доля. Навіщо тільки берегла: щоб мучився, отця, братів і власних синів хоронячи? Дарма, що й він двох кривдників роду відправив до пращурів або й у саме Нав'є – чомусь від того легшало йому ненадовго. І коли принесли до Нянькового житла мертве тіло останнього сина Журка, він зрозумів: вже проти Кресичів сам нічого не втне. Лишалися в роду жона його, Душка, дві дочки, отроковиці, та ще удова-невістка з онучком, що тільки чотири зими пережив.
Кілька ночей не міг заснути Нянько, а потім, обливаючись слізьми, в пращурів прощення вимолюючи, вирішив – треба втікати, куди очі дивляться, щоб вберегти останнє зернятко роду свого, дітиська Олеля. Лише так, вбачалося йому, вдасться у світі рівновагу відновити й урівняти незмірне нині зло зі змалілим добром. "Заповім Олелеві, – втираючи сльози, вирішив Нянько, – наплодити купу синів, виростити їх з жагою помсти в серці, а потім вже повернутися до Чернігова та й звершити мсту, приспавши ворожу пильність. Упень, до ноги вирізати Кресичів! Усих без розбору!" Потай від сусідів з посаду, тишком-нишком почав готуватися до втечі, добре, що весна вже була. І ледь ізок тоненьким серпиком народився у Сварзі, посадив своїх домочадців на одну підводу, іншу, вбитого сина Журка, навантажив добром: зерно, свитки з ряднами, сокира, заступ, горщики з макітрами, поклав під сіно майже готову кольчугу, зверху своє ковальське начиння й поночі рушив на схід сонця.
В Мені осісти побоявся: надто близько здалося. Подався до Ратичева, гадаючи, що біля княжої залоги хитрість бронника його прогодує, та на гостинці стрівся йому знайомий варяг із Шестовиці[283] – кольчугу колись йому лагодив – добре, що той і не глянув на подорожнього, Нянька.