Увечері мокрій та замерзлій Додолі Шамро прямо в капищі підніс мідну обручку, що давала Волхитці право вибрати на день Перуна собі в мужі найдоблеснішого та найкрасивішого уношу.
Величко саме таким себе і вважав, рівних собі в роду не бачив, а тому звістка про Волхитку-Додолу скабкою засіла в його серці: хоча часом ятрила в душі криваву рану, та часом і гоїла її надією на близьке щастя – хто з уношів не знає мук закоханого серця? Понад усе боявся тепер, що не встигне до Купальського вогнища і його омріяну Волхитку хтось інший умикне з-під самого носа.
Ще торік, на Перунів день, Величко пройшов посвяту у вої; мав би вже й водиму собі взяти, стрий Любим не один раз йому про те говорив, та тільки нікого, окрім Волхитки, він і бачити не хотів і все чекав часу, коли та з отроковиці стане унотькою. Торік Величко навіть завів про це мову з Орогостею, проте чарівниця лише посміялася з нього: "Надумав мені! Хто ж незрілий колос молотить? Чекай. Прийде час, і як захоче Волхитка тебе мужем своїм мати, то ним і будеш."
Плентаючись на своєму коні поряд із валкою, Величко подумки був уже на березі Коропа, подумки ж милувався своєю обраницею, навіть уявляв, як творитиме з нею люби. Вже смеркалося і дощик почав накрапати, коли валка почала виповзати з лісу; гостинець тепер лежав поміж двох, засіяних житом нив, а на видноколі, лівіше від шляху вже темніла в сутінках діброва, що зеленою шапкою накривала Стару Могилу.
– Гей, Величку! – гукнув з голови валки Курило.
Того не потрібно було кликати двічі, вмить був біля купця.
– Не сумуй! – Курило розплився в усмішці. – Відпускаю тебе. Та щоб позавтрому був у мене!
– Н-но! – ляснув нагаєм молодик, з місця підняв коня вчвал і скоро вже постать комонного, за котрою тяглася ціла хмара сірої куряви, розчинилася у вечірній синяві.
" Ич, як помчав, – Курило проводжав поглядом Величка. – Неначе медом йому там намазано. Та хіба хтось може долю свою наперед знати? Гай-гай... "
Волхитка виплітала свій вінок старанніше від інших дівчат: а як же інакше? Коли взимку ти стала зрілою, а навесні тебе обрали Додолою, визнавши найвродливішою з-поміж майже сотні ровесниць – мусиш бути найкращою в усьому. Ніде правди діти, вона ще жодного разу в своєму житті не хвилювалася так, як цього дня. Щось незрозуміле бентежило її душу, серце в грудях аж калатало, а ланіти пашіли вогнем. Вона відчувала на собі палкі, хтиві погляди уношів та молодиків, заздрісні – дівчат, і вся переповнювалася навіть торік ще незнаним відчутям власної зверхності.
Волхитка вже тоді розуміла, що її краса небайдужа старшим від неї уношам, проте лише тепер це по-справжньому її втішало. Та що там втішало – Волхитка від щастя на сьомому небі була! Вона подобалася всім, а хто подобався їй? З тих уношів, що зараз були тут, чомусь ніхто. Подобався Величко, старший від неї зим на п'ять молодик, вже не уноша, справжній богатир, котрий давно мав би бути в злюбі, варто лише йому захотіти – такому красеню! Хоча з Величком вони ні про що не домовлялися, лише під час Русалій[298] кілька разів перекинулися словами і молодик, начебто жартома, як дорослий дитині, сказав їй, що хотів би стрибати з нею через Купальський вогонь, та ще від матері Волхитка знала про торішню розмову між нею і Величком; на луг ішла, сподіваючись, що побачить там молодика, і тепер нишком зиркала навсибіч: чи ж не з'явився Величко, та марно – давно не видно його в Коропі, чула, що мандрує десь із купцем Курилом. Від цього у Волхитки часом навіть настрій ненадовго псувався...
Тим часом унотьки принесли височеньку молоду вербичку, а уноші увіткнули її в лугову землю під схилом узлісся і кілька дівчат почали прикрашати деревце вінками та квітами – готували Мару, решта пританцьовували навколо та співали. Уноші з принесеної ще раніше соломи зробили опудало, нарядили його у вишитий одяг, прикрасили намистом та вінками – вийшов Купало, котрого поставили поряд з Марою.
Тут же широкою смугою розстелили на землі кропиву і, взявшись за руки, утворили навколо них два широких кола: унотьки всередині, уноші зовні.
Ходили дівочки коло Мариночки,
Гой, не стій вербо, над водою;
Ходили уноші та круг Купала,
Гой, берегом, берегом...
– линули над лугом дзвінкі дівочі голоси.
Унотьки ходили в колі проти сонця, уноші навпаки – посолонь, починаючи свій спів тоді, як змовкали дівчата:
Зійди, зійди, Купало,
Стогни, земле, під Яром!
Дай же нам пару, Ярило,
Щоб у злюбі ми жили!
Обидва кола рухалися лицем одне до одного. Волхитка вдивлялася в обличчя уношів, що змінювалися перед нею, багато хто з них, зустрівшись з нею поглядом, приязно усміхався, вона часом відповідала тим же, проте в дівочих очах було очікування іншого – сподівалася, що ось-ось зустрінеться поглядом з Величком...
Гой на лузі, на лузі,
Там горіли вогні.
То ж не вогні горять,
То унотьки ходять,
Тонку лозу ложать.
"Величко, Величко, де ж ти є? Чому не чуєш мене, чому не йдеш?" Що довше ходила вона в колі, зустрічаючись очима з іншими уношами, то все більше засмучувалася.
Коли б же я знала,
Хто на неї ляже,
Поклала б йому
Овчину під боки,
Перо в узголів'я.
А тут ще й нахмарило, дощик легенький пішов і ось уже той смуток туманом вповзав у дівочу душу: "Забув... Подався на оболонь, задесенку там собі умикне...".
Коли б же я знала,
Хто на неї ляже,
Постелила б йому
Кропиву під боки,
Грудки в узголів'я.
Вже не було в душі ані радості, ані того незрозумілого збудження, від котрого ще зовсім недавно калатало серце нещасної тепер Волхитки. Хотілося досадити безсердечному, зробити йому боляче, помститися за розтоптані дівочі сподівання: "Знехтував мною... Мною – Волхиткою, самою Перуновою Дівою! Бачити тебе не хочу!!". Вона вже не співала з усіма і хоча один спів змінював інший, Волхитка не чула слів, не розуміла навіть про що співають.
А вже скоро мало й смеркатися, розсипалися кола і наймолодші, отроки та отроковиці, котрі не доросли ще стрибати через вогонь, взялися робити те через розкладену біля опудал кропиву. Набурмосена Волхитка, не бажаючи стрічатися поглядом з кимось із уношів, ховалася в юрмі дівчат. Дощик, що був почався та не одній лише Волхитці зіпсував настрій, таки припинився і котрась із старших дівчат-заводіяк гукнула до решти:
– Годі вам, купатися вже пора!
Унотьки немов тільки й чекали того – зі сміхом сипонули до неглибокої й неширокої Ужеті, прихопивши з собою і Мару. Скоро річкова вода неподалік від устя аж кипіла від дівочих оголених тіл: писк, вереск, бризки! Лише тут Волхитка забула про свої печалі: вода бадьорила, розвага звеселяла – вона разом з іншими топила в протоці Мару, потім, вдосталь накупавшись, дівчата стали знімати із себе вінки та пускати їх за водою, тож і вона махнула на свою біду рукою: "Не схотів мене – знайду собі ще ліпшого!".
Незважаючи на те, що Волхитка пережила лише тринадцяту зиму, вона добре знала ціну собі та своїй красі, а те, що Улада, її баба, та Орогостя – мати, мали славу жон, що відають чарами, додавало їй неабиякої самовпевненості, можливо, навіть пихи.
Кожна з унотьок, що вже мала собі на прикметі котрогось із уношів, або і взагалі стрічалася з кимось, обов'язково якось та й мітила свій вінок, бо за пущеними на воду вінками стежили не лише дівчата, адже по тому, як попливе вінок, вирішувалася дівоча доля: чи візьме злюб із судженим цього літа та де жити судилося – в своїй стороні, чи в чужій.
Уноші тим часом обклали опудало Купала великою купою хмизу, тертям добули Сварожича і запалили багаття, а самі рушили до устя Ужеті, аби переймати дівочі вінки. Чий вінок вловиш у воді, з тією й через вогонь стрибати, а там, дивися, і в злюбі жити! Краще, коли знатимеш, що оцей ось віночок із по-особливому виплетеною з чабрецю кіскою, належить твоїй Обаві, бо навіщо ж долю випробовувати?!
Волхитка, щоб не так, як усі, щоб виділитися, зайшла у воду майже по груди, зняла свій пишний вінок і не пустила тихенько, а кинула його далі від себе – аж на стрижень. Навіщо? А щоб дістав лише найкращий, хто не полінується роздягтися заради неї та сплавати за вінком аж на середину Ужеті!
Поплив вінок. Якийсь час унотька ще бачила його в згасаючому світлі дня, а потім вінок злився в сутінках з мерехтливою поверхнею води, немов розчинився у ній. Стояла замислено і знову сумнів закрадався в дівочу душу: ну навіщо було кидати його так далеко? А коли не зведе її доля з гідним Перунової Діви уношем і житиме вона самотньою, як Орогостя?!
І нехай! І житиме! Стане наузницею, як її баба, або чарівницею, як матер, адже чарівниць не лише бояться, але й шанують, бо відають вони багато різних таємниць і навіть можуть владарювати, як схочуть, над чужою долею.
– Волхитко! Волхитко! Гайда з нами через вогонь стрибати! – кликали її дівчата.
Вона вийшла з води, вдягла свою сорочку і побігла до купальського багаття.
Вода, як і земля, – суть жіноче начало. Вогонь-Сварожич – начало мужське. Коли пара стрибає через купальський вогонь, вона не лише піддається випробуванню на сполучність, але й по-справжньому єднає ці два начала, бо сила Сварога та Богині Дани, об'єднавшись, дадуть дитині, котру понесуть цієї ночі, якнайбільше життєвих сил: їх вистачить, аби перебороти на життєвій дорозі геть усі, без винятку труднощі.
Волхитка вже підходила до освітленого багаттям кола, бачила, як розігнавшись по схилу узлісся, пари щосили стрибали через вогонь, коли раптом із темряви виступила широкоплеча постать і, перегородивши їй дорогу, ухопила за руки:
– Ну, Перунова Діво, я тебе чекаю!
Від несподіванки Волхитка навіть смикнулась, бо проти світла багаття не розгледіла обличчя того, хто говорив.
– Не впізнала? Це я, Величко!
Дівоче серце, мов смолоскип, спалахнуло радістю, густі довгі вії злетіли вгору і синь очей вихлюпнулася прямо на молодика, самі собою утворилися на щоках звабливі ямочки, а коралі повних губ оголили два рядочки білосніжних зубів.
– Величко!
– Ну ж бо – стрибати!
І вони тричі, дочекавшись черги, стрибали через вогонь, і Волхитка знову була на сьомому небі від щастя, і відчувала себе Перуновою Дівою, котрій немає тут рівних – ані в дівочій красі, ані в тому, з яким уношем чи молодиком вона ось летить через вогонь! Щоправда, під час другого стрибка руки їх роз'єдналися, і все через її поспіх, через небажання коритися чужій волі – вона відштовхнулася на чверть кроку раніше і точно ступила б у край багаття, якби Величко в польоті не підсмикнув її за руку – вони удвох ледве не впали і рука Волхитки таки вислизнула з широкої долоні молодика, що було поганою прикметою і неабияк засмутило обох, хоча вони й вигляду не подали.