Я зачастив на Десну. У мене немовби розпочалось друге життя. Ті загадки і таємниці, з котрими ніяк не вдавалось справитись кілька років назад, тепер розкривались із легкістю, неначе в моїх руках опинився чарівний ключик. Облюбоване мною місце щоразу давало щедрий улов і я вже час від часу починав вважати себе справжнім рибалкою.
Виявляється, добре ловити рибу можна і без гатки, хоча оце моє місце – чим не гатка? Спражнісінька гатка, тільки що нерукотворна, самою Десною, неначе спеціально для мене, приготована. Тепер я вже міркував по-іншому. Головне не те, хто облаштував місце – рибалка, чи природа; головне – вміти знайти серед багатьох інших, начебто, придатних для лову місць, одне найкраще. Головне, аби твій гачок з горошиною лежав якраз на тій підводній стежині, котрою мандрує в щоденних пошуках корму деснянська риба. Виявляється, досить покласти гачок на якихось двадцять сантиметрів вбік від цієї стежини і можна залишитись зовсім без здобичі. Маючи досвід, спостережливість та терпіння, завжди можна знайти на річковому дні таку місцину, котру риба відвідує найчастіше.
Вся штука в тім, що це потрібно відчувати, відчувати за безліччю явних та неявних прикмет: яке воно там, дно, з усіма його нерівностями, впадинами та іншими особливостями; розуміти деснянську течію – а як вона поводить себе на дні? Де проноситься прямим струменем, а де закручує вир, вимиваючи в глинистому, чи пісчаному дні заглибину, таку привабливу для риби, бо в ній скупчується пожива, котру переносить ріка.
Ще потрібно вміти обходитись з принадою. Накидаєш у воду щедрою рукою одразу надто багато гороху і його або швидко знесе течія, або перегодуєш ним рибу і та, втамувавши голод, не захоче підібрати оту підозрілу горошину, що знаходиться на твоєму гачку. Якщо ж будеш занадто скупим, пожалієш принади – крутнеться трохи на цьому місці та й подасться далі.
Приманити рибу та втримати її на потрібному місці, розпалити її апетит постійними, але маленькими порціями принади так, щоб вона, забувши про обережність, все ж таки взяла дивну горошину, від якої тягнеться кудись вгору (чи не на Той, бува, світ?) незрозуміла волосінь, – у цьому якраз і полягає майстерність рибалки, майже мистецтво.
Мені начебто і було все це відомо раніше, правда, якимись окремими, не зв'язаними між собою знаннями, але лише тепер раптом все це почало складатись, – де само собою, неначе інтуїтивно, а де зі швидким досвідом, – в чітке розуміння того, що, як і коли потрібно робити.
...Будильник, поставлений мною на стілець біля ліжка та прикритий одягом, щойно коротко тренькнув, спеціально заведений так, щоб не розбудити батьків і я враз відкриваю очі. Чи то втома накопичилась від постійних ранніх, ще поночі, підйомів, чи визріло нове відчуття спокійної впевненості, а, можливо, вже й звичка запанувала, але поплавці вже не клювали, як в дитинстві, всю ніч перед моїми очима і плани не роїлись звечора в голові – ніщо не заважало міцному сну. Навпомацки знайшовши одяг, тихо, навшпиньках виходжу на кухню і, причинивши двері, швиденько снідаю. Рибальські черевики, що дістались мені в спадок від батькової пожежної уніформи, гупають по підлозі, немов кінські копита, тому я ходою мисливця, загрібаючи ногами при самій підлозі, намагаюсь тишком вислизнути в коридор, та все ж чую навздогін мамине:
– Ти поснідав?
–Тш-ш-ш... – і, причиняючи вже двері, ствердно киваю головою.
Ми тепер живемо втрьох у недавно збудованому власному будинку, неподалік стадіону, майже по сусідству з батьковими друзями-пасічниками. Пів-на-третю, надворі ще ніч, тишу якої порушують лише цикади та поодинокий собачий гавкіт окремих найдобросовісніших "сторожів". Аж раптом десь далеко глухо задеренчав мотоцикл, потім з протилежного краю Коропа ще один, за ним десь зліва, не дуже далеко ( чи не Івана Трифоновича?) – третій. Пора! Рюкзак на плечі, велосипед, з прив'язаними до нього ще звечора вудками, виводжу за хвіртку, лише тепер розбудивши нашого Шарика, котрий, дзенькнувши ланцюгом, вилазить із своєї будки та, позіхнувши, здивовано глипає на мене: куди це ти, мовляв, так рано зачастив?
Ну, з Богом! Нехай пощастить мені і цього разу!
На чистому від хмар чорному нічному, всіяному яскравими зорями, небі зависнув трохи неповний ще місяць і добре підсвічує мені дорогу. Тінь від місячного сяйва непроглядно чорна, тому я намагаюсь об'їжджати всі чорні місцини, що з'являються раптом на дорозі, щоб, бува, не втрапити на ходу в підступну ямку. Нічна, навіть не прохолода, – свіжість, приємно бадьорить, запахи в цей час як ніколи яскраві та виразні: ось, поряд, за парканом, запахло стиглою полуницею, а тут розлився духм'яний аромат квітів...
За кількасот метрів почався асфальт, вуличні ліхтарі змагаються з місяцем, не стільки освітлюючи дорогу, скільки розмиваючи чарівну картину нічного неба – тут можна добре натиснути на педалі. Я мчу пустими заасфальтованими вулицями, закладаючи біля військкомату круті віражі – спочатку вліво, потім вправо, одним махом долаю на Михайлівці невеличкий підйом, потім знову вниз, ще раз нагору і тут, вже на рівному місці, чимдуж жму на педалі, бо скоро буде автопідприємство. Четверо не надто великих, але злючих псів чи то ревно оберігаючи свою територію, чи то заради розваги, вилітають раптом із його воріт та з гавкотом щосили мчать до мене, проте я, навчений вже досвідом своїх попередніх поїздок, набравши достатню швидкість, встигаю промчати раніше, ніж вони добігають до дороги. Незважаючи на це, погоня триває і четвірка, захлинувшись під час бігу своїм гавкотом, мчить, важко хекаючи, в кількох метрах позаду мене. Попереду буде шляхова розвилка і ці чортяки (це ж треба!) заздалегідь розділяються на дві пари: одна бере лівіше, інша – правіше, мабуть, в надії не дати мені зманеврувати. Якраз перед розвилкою на дорожньому стовпі висить табличка з перекресленим написом "Короп". Собача погоня, немов по команді, біля таблички одразу збавляє швидкість, а потім і взагалі повертає назад: їхня територія скінчилась, обов'язок виконано, слід повертатись.
Ху-у-х! – можна і дух перевести, бо під рюкзаком від цих гонок і спина спітніла. Щоб перетнути з кінця в кінець Риботин, вистачає кількох хвилин і ось вже грунтова стежка обіч бруківки змінила асфальт. Темрява помалу відступає, але сутінки ще не настали, проте стежка вже добре вгадується, бо ж і очі за цей час звикли до слабкого місячного світла.
Засіріло вже в Сохачах. Покрутившись по вуличках, мимо кладовища, через лісок, по піщаній дорозі, що круто скочується на луг, вилітаю в зелене безмежжя, яке пахне такою знайомою, такою любою рибальському серцю луговою сирістю, великою водою, травами та вербами. Кожного разу ця зустріч із світом Десни – як перша: трохи бентежить, піднімає настрій та звеселяє душу.
На порослій споришем луговій стежці лежить ніким ще не збита роса. Це означає, що я сьогодні перший, або і взагалі знову буду одним-єдиним рибалкою на всю кручу. За ті десять чи дванадцять разів, що я вже тут побував, ще жодного разу не довелось зустріти когось із вудками.
Яка насолода – їхати, ще в сутінках, вранішнім лугом! Тут зовсім по-іншому дихається, тут ніщо не дратує твого ока. Луг, весь помережаний видолинками та рівчаками з високою травою, порослий дупластими вербами, котрі повсідалися то тут, то там, мов старезні дідугани, густими хащами верболозів, що вкрили собою деснянські береги, – весь він як останній прихисток заповітної Волі, що панувала колись на нашій землі. Це відчуття одразу ж бере тебе в обійми і тобі так хочеться розправити неіснуючі крила, аби, злетівши над Десною, охопити поглядом весь цей прекрасний світ, світ ріки, її луків та озер, отой темно-зелений сосновий ліс, що видніється попереду і все Задесення з його високими пагорбами, замилуватись неповторною красою та й залишитись тут назавжди.
Та разом з тим легкий жаль туманом вповзає в душу – не квітне луг так, як квітнув ще кілька років назад. Цьогоріч не буяють на луговому видноколі високі, вище пояса, трави, хіба що по видолинках, де збиралась навесні вода. Не квітне всіма кольорами веселки різнотрав'я і спекотного літнього дня не жене вітер біло-жовто-синьо-зелено-червоні хвилі і нема того їх жаркого аромату, котрий при зустрічному вітрі забиває тобі дух. Трави нині хіба що трохи вище коліна і квітнуть вони цього року зовсім не рясно. Вже кілька років поспіль не розливається в повну силу Десна, хіба що лише місцями виходить вода із її берегів, сором'язливо ховаючись по колишніх рівчаках та лугових западинах, не демонструючи своєї сили та завзяття. Вже кілька років не ширяє над неозорими луками життєдайний Дух Десни – животворна сила первісної Волі, не дарує деснянській заплаві невичерпної жаги життя у всіх його проявах. Ех, жаль!
Та що поробиш – дасть Бог, наступного року по-справжньому розіллється наша матінка, порадує навколишній світ, звеселить наші серця і тоді знову пожене червневий східний вітер високі різнобарвні хвилі, забиваючи їх ароматами подих котромусь рибалці на велосипеді...
Півтора чи два кілометри вниз по течії промайнули в цих роздумах непомітно і ось я вже біля свого місця. Вчасно приїхав: легесенькі залишки сутінок через десять-п'ятнадцять хвилин зміняться літнім червневим днем. Якраз вистачить часу, аби розкластись та без поспіху приготуватись.
За два попередніх дні, що мене тут не було, рівень води різко впав – сантиметрів на тридцять: не за горами межень. Доводиться пересуватись нижче по кручі, обладнуючи нове місце для сидіння та переставляючи у воді сошки. Розмоклий і незатужавілий ще берег біля самого урізу води провалюється під черевиками, добре, що вони зроблені на совість, бачили і не таке. Та сидіти, тримаючи ноги майже у воді все ж не хочеться, тож, не встаючи з місця, зрізаю ножем правіше від себе з десяток лозових гілочок і кладу під ноги – яка-не-яка, а все ж опора.
Сяк-так обладнавшись, перш за все дістаю торбинку з горохом і повну жменю одразу ж, – торох! – туди, де з-за куща вибивається вервечка маленьких войків. Тепер можна приготувати свою нову підсаку – гарна вийшла, не налюбуюсь, скільки разів на цьому місці була вона в роботі! І півжмені гороху ще от сюди – трохи ближче до берега, де і течії ніякої немає, – нехай затримається рибка, заглянувши в цей затишок.