Ніби чари хтось напустив: намагався смиренним бути, думати про прийдешню Страсну седмицю, а натомість перед очима поставала усміхнена Благиня, бачились ямочки на її щоках і бісики в очах... Ніби й прагнув прогнати видіння, та воно не відступало. І сили карати себе не стало. Пішов якомога далі в пущу, аби не чути гріховного співу, а коли вже назад вертався – в дивних синіх сутінках весни – побачив кілька великих багать навколо весі: уноші палили.
– Навіщо то? – спитав здивовано в Благині.
– Великдень завтра! – сяйнула очима дівчина. – Уноші пращурів у гості кличуть. Божич[441] Ярилом стає, нове літо почнеться.
Він не зміг переступити через себе, а тому наступного дня прикинувся дуже хворим і всі дні, що ті їхні "пращури" нібито гостювали в житлі, пролежав майже без їжі, на одній воді. Охляв до Пасхи, проте дуже пишався собою, що вигадав відмовку і не оскоромився хоча би в останню седмицю Великого посту.
А коли на Пасху, що настала, в день святого Воскресіння, вийшов надвір, то ніби аж сп'янів: голова обертом пішла і ледь встояв на ногах. Сніг навколо весь уже зійшов, на березі якийсь птах скрипів, наче немазане колесо, бусол ніс до свого гнізда чималу хворостину, а з неба лунав нечуваний Авдієм раніше багатоголосий пташиний перегук – такий зазивний, збудливий! – безліч великих птахів, вишикувавшись у велетенські буки Λ, під яскравим весняним сонцем поспішала в синяві неба кудись на північ.
Чи від того їхнього гуку, чи від радості, що Спаситель воскрес, але йому раптом схотілося жити і не просто жити, а... а на повну силу! Коли б хтось і спитав тоді Авдія що ж означає оте його "на повну силу", він би навряд чи сказав, зате побачивши Благиню, уперше розцвів широкою усмішкою, чим дуже її здивував. А йому раптом схотілось її... обійняти, поцілувати і... хтозна ще що зробити, аби засвідчити світові приплив радісної хвилі невимовного щастя.
Саме тоді він вперше поглянув на дівчину іншими очима, зовсім не так, як звик дивитись усі сім місяців до того. Раптом виник у грудях незнаний раніше холодок і посунув униз, збентеживши вкрай Авдія: що це?! Що зі мною таке коїться?
Вже пуща стала зеленою, вишні й терен зацвіли – усе навколо прагло цвіту, росту і буяння. Весь з весною перемінилась, з людей ніби джерело якесь било: палили підсіку[442], орали, сіяли, творили доти Авдієм небачені неподобства: то оголені жони борозну навколо весі тягали, то голий уноша верхи на коні полями їздив, а це ось цілий їхній тиждень молили своїх кумирів про дощ. Крадькома бачив Авдій, як Кришень творив над якоюсь широкою, повною води посудиною чари: шепотів бісівські свої заклинання, здіймав до неба руки, водив долонями над водою – лячно й дивитись!
А ввечері небо обложили хмари, хоча останніх кілька днів було сухо та ясно, вже по темному полив дощ і йшов усю ніч – тихий, рясний... Що то було? Хіба під силу людині мати владу над небом?! Тільки нечиста сила здатна на таке, а водитись з нею простому смертному – то навіки загубити душу, бо нечисть просто так помагати не стане. Чим розплатився з нею Кришень, Авдієві навіть думати страшно було.
Утім після дводенного дощу, під котрим уся весь – і старе, і мале – стрибала в калюжах, раділа і плескала в долоні, вияснилось ізнов сонечко, а зелень умить забуяла, пуща, ніби те тісто на хмелю, піднялась, стала пишною і все довкола потонуло в її шатах, округа змінилась на очах, галасливе птаство з кожної гілки, не змовкаючи, славило Творця, та солов'ї старались найдужче і звеселяли Авдієву душу, в котрій оселилась надія на краще.
Прийшов той час, про який давно вже йому мріялось – ще від Кришневого насміхання: буцімто він, Авдій, ні на що не здатний. А в його подорожній сумі лежало, чекало свого часу насіння городини і прямо під тином весі ще півтори седмиці назад було скопано ним та загороджено від курей і скотини клапоть землі під замислений ще зимою посів огірків, капусти й червоного буряка. В душі Авдій уже торжествував: загублена в пущі весь з городини ростила тільки ріпу, часник та цибулю, тож взяте ним завдяки пораді чернігівських ченців насіння було вельми доречним. Перш за все хотілось волхвові носа втерти і показати всім туземним язичникам, що ця їхня замкненість, відірваність від світу лише їм самим на шкоду.
Змалечку, скільки себе пам'ятав, любив бути з батьком чи матір'ю в їхнім маленькім садку на Параталассії, де росли і яблуні, і груші, і сливи – навіть перська[443], а ще малася всяка городина. Умів доглядати за деревами, робити прищепи, городину ж узагалі змалечку саджав. Тому й хотілося втерти носа Кришневі: "От ви "природа, природа" торочите, а самі саду не маєте, дикими яблуками-грушками перебиваєтесь, з городини одна ріпа та часник у вас".
Знав би, що його на Русі чекає, живців з дерев їхніх прихопив – а раптом довіз би? Утім сади були і в Печерськім монастирі та й у Чернігові теж митрополичий двір засаджений яблунями. Хто ж знав?
Земля прогрілась достатньо, сімена він раніше замочив і ті проклюнулись уже, тож пішов до своєї грядки і під допитливими поглядами язичників почав садити. З цікавістю дивились і через тин, і через низеньку горожу, розпитували, а він радо з ними ділився:
– Це ось огірки будуть. Чули?
– Ні...
– А це капуста. Теж не знаєте?
– Чули.
Перешіптувались стиха і Авдієві те подобалось: значить вразив. Одного хотілося: щоб проросло і вродило – аби ще вразити, смаком уже. Він трусився над своєю грядкою зо дві декади: прикривав молоді росточки лопухами, поливав водицею, розпушував патичком земельку навколо і росточки ті стали підніматись.
А одного дня вийшов уранці за весь, до своєї грядки та й обімлів... Понівечив хтось усю його городину: потоптав сходи, нищив стебла, деякі з коренем вирвав! Авдій занімів від побаченого і сльози навернулись, хотів закричати, знайти того, хто це зробив і вдарити! Вдарити! Вдарити!
Господь вчасно зупинив. Схаменувся: обітницю ж дав: далі нього зло не мусить пройти, нізащо не поширить його світом, нізащо! Сльози застували зір, він, геть не соромлячись, чи дивиться хтось, не ховаючись витирав їх рукавом, потім схилився над своїми "дітками", як ніжно називав зрощену власними руками городину і почав розглядати: чи можна щось врятувати? На розпушеній землі добре читались сліди чужих постолів – чомусь навчився таки в Кришня ще минулою зимою.
Спочатку хотілось вистежити татя по відбитках його ноги, проте згодом про себе вирішив: і сліду не подасть. Не дасть зловмиснику приводу радіти: хоч Шумило це вдіяв, хоч і сам Кришень. Одне стебельце огірків таки вціліло. І трійко капустин, і бурячка десяток.
Не пустити зло далі – це головне. І знову, ще раз зарікся: що би там не було, а він зло спинятиме на собі. Язичники-поселяни повиходили, бачили, як він трудився над своїм городчиком і мовчали. Одна Благиня, як угледіла, одразу ж взялася допомагати. Вони трудились мовчки, часом випадково торкаючись одне одного ліктем або коліном і в душі Авдія зростала безмежна вдячність до дівчини. Відчував, що тепер їх єднає щось значно більше, ніж проживання під одним дахом. Навіть забулося, що Благиня й нехрищена взагалі! Єдина в цілім світі близька йому душа: хто б таке сказав раніше – нізащо не повірив би.
З того часу шкоди на Авдієвому городі вже більше ніхто не робив: таки вдалося спинити зло. І це була вже третя його перемога.
Скільки передумано вже ним... Коли Бог всеблагий, чинить лише добро і зла від нього бути не може, то, значить, він не всемогутній, бо зло не у владі його. А якщо всемогутній і має владу над злом, то він не всеблагий... Але ж Він і всемогутній, і всеблагий одночасно! То звідки тоді береться зло? Та від людей, стверджує блаженний Августин. Бо це людська воля, тобто дана нам Творцем свобода вибору призводить до зла. Зло це чиясь дія, або стан того, хто чинить зло. Воно ж бо саме по собі сутності не має, воно ніщо, пустота, відсутність Бога.
Мало... Мало нині цього умовиводу Августина. Прийшов час піти далі. А куди?
Отам, в ночі, за стінами – пустота, ніщо, метафізична порожнеча! Але ж Бог – він скрізь. Тоді лишається одне: це з його попущення утворилась порожнеча. Як і в Константинополі. Як і три десятиліття по тому, коли свої, руські князі навалились на Хоробор і запалили город. Він у церкві молився, зі сльозами на очах благав Господа про порятунок – не свій: города і пастви. Вже й церква палала, коли прознали про те прихожани і ледь живого витягли свого пресвітера з диму; мало не задихнувся він у храмі. Знає, що городяни рятівником своїм княжого сотника Любодара вважають; від посадника Жирослава чув навпаки, що той диво порятунку Хоробора собі в заслугу ставить, але попри все він, Авдій, переконаний свято, що то сам Господь відвернув від города лихо. Хай і через Любодара, хай і через посадника – яка різниця? Диво те зробила його, Авдієва, непохитна віра і щира молитва в палаючому храмі до Христа. Хай і згоріла церква, проте на місці її постала нова, більша і ліпша. То, можливо, Бог і татар, це вселенське зло, допускає, аби з нього постало дещо інше, цінніше, аніж було, аніж цей прояв надмірного зла – бо інакше ні святотатство латинян, ні нашестя татар не мають жодного смислу в цьому досконалому Божому світі.
Підійшов до ікон, перехрестившись, задув лампадку і не роздягаючись, ліг на лаву спочити. Знав, що навряд чи засне до ранку.
****
Окрім отця Авдія та Жирослава Мироніжича ніхто додому так і не пішов: все одно не всидиш там, не заснеш – а раптом татари на приступ підуть! У темряві ж за стіною творилося щось незрозуміле: в непевнім світлі місяця промаювали якісь тіні, на посаді чулись людські голоси, там щось тріщало і бухало, коло Ятриці цюкали сокири й над водою лунала чужа уривчаста, геть незрозуміла мова.