Та ніякої череди встановити не вдалося і потовкшись на одному, порішили: немає тут чим перейматися, хто перший встає, тому Дажбог дає. Бо з тією чередою рід до Великдня дерево сіктиме. Хто моторніший, той ближче візьме, а лежневі однак буде важко. Сотні йдуть до лісу, січуть і волочать. Звісно, що знайти та підсікти дуба – то все дріб'язок; от приволочити його по глибокому снігу під стіни...
Можливо, іншим разом чи теплої пори віче, як водиться, вирувало б аж до вечора. Але холод змушував думку ворушитися, а княжий десяток в лискучій броні, мимохіть сюди затесавшись, нагадував кожному, що великий труд затівається не з власної, а з княжої волі. Тож судили-рядили, знову звівся лемент на півсвіту і все ніяк не могли з місця зрушити, аж доки старий Зубко, що, як на сміх, не мав у роті вже жодного зуба, не прошамкав Сиверові на вухо:
– Шкажи їм, шинку, нехай кому ж руки, волочать дерево до води. Прибутна, – тремтячою рукою смикав дід рукав городникової свитки, – шама того дуба пуд стіни їм привеже. Шкажи, бо мене не почують!
Сивер тільки головою хитнув: що то значить старотець! Тут ось вісім сотень горлянки рвуть, а такого простого ніхто в гарячці розмислом своїм і не сягнув...
– Стрию, – у свою чергу смикнув за рукав Видуту, – тут ось дід Зубко діло рече. Вгамуй горластих, я скажу.
Видуті й самому закортіло взнати, що там намислив Зубко та все ж не одразу втихомирив розбурхане віче і довго стояв, звівши догори руку та намагаючись перекричати ревище. Коли воно десь наполовину стихло, Сивер гукнув щосили:
– Дід Зубко тут ось рече, що з межиріччя дерево ліпше з прибутною водою під стіни доправити!
Йому довелося ще тричі по тому повторити сказане, доки нарешті почули всі. Почули і враз заспокоїлись. А що: добра думка! Шана Зубкові! Ач, старий-старий, а макітра ще варить! Недарма стільки літ у вічниці сидить. Усім, схоже, від серця відлягло, можна й розходитись. Вгамувалося зборище, напруга спала й Видута, чи не найбільше з тих усих радий, дякував уже родовичам, що прийшли – скінчилося віче.
Гридні рушили-таки до воріт. Вирвавшись за стіни, Рибота одразу ж підняв свого буланого вчвал – аби зігрітись. Хоча була вже середина дня, та вертати десяток у двір, на невдачу, не хотів, а злість, що нуртувала через дурну затримку посеред віча, коли довелося десяткові змерзнути на кістку, зганяв тепер у шаленій скачці: там підсвинок під копита трапився і потоптаний конем, вищав тоненько за спиною, тут отрока, що ледь устиг відскочити, нагаєм по спині огрів, а слідом вже й жону, що несла на коромислі два липових відерця з водою, зачепивши, з ніг збив – так і покотилася з вереском дурна баба, заходячись від переляку не своїм голосом.
Якщо прийшовши з Новгорода на Русь, Рибота город свій ще навіть в Києві вихваляв – ліпшого, мовляв, на всім білім світі немає! – то тут, у сіверській глушині, де зрадлива Доля призначила йому ліпші літа свої провести, а може й смерть стріти, взагалі дивився на все навколо себе зверхньо, з презирством. І житло тутешнє було на хлів йому схоже й тереми, Сивером зведені, лише криву зневажливу посмішку в новгородця викликали, і вулички у сіверян криві, деревом не мощені та навіть їдять і п'ють туземці не так і не те, що слід було би – дикі люде, смерди одним словом! – згадав дане князем тому нахабному мертові прозвище і зневажливо посміхнувся: смерд – ич, як вцілив Святославич! Мерта – простолюдина, простого смертного, значить, смердом наректи, смердячим, тобто, аки шолудивий мокрий пес! Ет, Володимир Святославич! В самісіньке око вцілив!
Стих вдалині тупіт кінських копит, а з жител вже повискакували жони, підійшли з віча мужі, зібралися юрбою, заполонивши вузеньку вуличку: там господар дорізав скаліченого підсвинка, там отрок, знявши свитку та задравши сорочку, показував усім посинілий вже слід, залишений нагаєм, а Калина, невістка гончара Гладиша, втретє барвисто й кучеряво описувала свою пригоду і порожні відра з коромислом так і валялись на мокрій опісля нічного заморозку землі – як свідки правдивості її обуреної розповіді. Невдоволений натовп коропців голосно ремствував, але в тих наріканнях вчувалася скорше безпорадність, аніж погроза.
Сивер і собі без поспіху йшов з віча тією вуличкою, маючи намір зайти до Рикуша, що вже поволі одужував, і мало не впершись у натовп, хотів уже був спитати що сталося, та по тому, як один за одним змовкали, уздрівши його, крикуни, відчув і до себе якусь незрозумілу неприязнь. Подивований тим без меж, нічого вже не питаючи, мовчки протиснувся через юрбу і рушив далі, а в спину чулося йому приглушене чиєсь шепотіння і здавалося, що ті шептуни жбурляють в нього мерзлими грудками злих своїх слів – він мимохіть навіть голову опустив: "Пощо се мені?! Моя вина у чому?"
З тим ображеним подивом і ковалевого двору дістався. Ще й воріт не прочинив, а вже почув, як лається в дворі Доманя:
– Пощо знову до кузні подався? На ногах до ладу не стоїть, а туди ж!
Рикуш дійсно був у кузні, підказував щось Благовидові та двом рядовичам, котрі вовтузились біля розігрітого горна. Угледівши Сивера, зрадів і підкорившись-таки Домані, повів друга до житла, де вони просиділи за розмовою до самого смерку. Довго розпитував коваль про віче, жалкував, що не пішов.
– Слабую ще... Не вистояв би. Старий уже, не хоче мене Кощава відпускати. Хто б отсе мені сказав, що від якоїсь стріли другий місяць на лаві валятимусь! – мало не розпач чувся в голосі Рикуша.
Сивер, бажаючи друга підтримати, махав ніби знічев'я рукою:
– Ось припини! – і аби підбадьорити, додав напівжартома: – Підсіка вже на носі. Хто в сотні лад наведе?
– А так! Так! Пощо се я, мов баба стара? Твоя, Сивере, правда, – кивнув, погоджуючись, Рикуш, – до ручника треба вже братись.
І вночі довго ворочався, обмірковуючи, як йому ліпше піхви до свого кладенця зробити.
****
Таки збулося. Став Жилята ліпшим мужем, у вічниці з старотцями віднедавна сидів – опісля того, як помер дід Одинець і треба було іншого достойника обрати. Жилята вже майже й вірити перестав, що колись сидітиме зі старотцями. а тепер ось сама собою наблизилась ще одна давня, теж призабута його мрія – сплативши кому слід по купі, мати шмат власної землі. Щоб не по ряду брати землю, а власну ниву засівати. Чимало, правда, срібла на виру Благоярові пішло, та він на перепроданому житі своє взяв і втрачене повернув утричі, тож не за горами вже...
Задавив у собі образу на Видуту з онуком його, Любимичем, за ненавмисно переорану по осені межу, бо бачить Велес, наміру такого не мав, захопився просто. Ні, щоб перемірявши, межу відновити і край, а за ораний клапоть у три чи чотири проходи рала спасибі йому, Жиляті, сказати, так треба було тому Благоярові, підговоривши Видуту, піти на княжий суд!
Та, розмислив пізніше собі Жилята, труїтися образою – то останнім ділом буде, ліпше зі скрути, що в неї рід потрапив, Жилятиної поради не послухавшись, та під того варяжича, як його... не лігши, тепер собі взвить викрутити. Не всім буде до снаги ниви свої засіяти, а тому коли ж, як не зараз, земелькою по купі заволодіти? І першим, до кого підкотитися слід, Благояр буде. Чує серце, що не втне молодий Любимич свої вісім сох ріллі потягнути – навіть з рабами, що від отця перейшли, навіть з дідовою поміччю. І коли натиснути на нього, а потім ще Видуті чимось підмастити – гляди, і вдасться давно намислене здійснити! Найважче навіть не зі старійшиною домовитись, а з отими старотцями, бо завжди може знайтися один, котрий схаменувшись, гукне: "Землею роду торгувати?! Нізащо!" І то буде все одно, що над трутом іскру викресати...
Коли на заклик Видути зібралися градські старотці про підсіку дерева для того дитинця княжого помислити, зайшли раптом до вічниці княжі мужі меду для себе вимагати, а Жиляті думка одразу ж в тім'ячко бух! "От хто мені поміг би!" Ратичі пішли ні з чим, а у вічниці довго ще гомоніли діди, навіть про підсіку забули. Обурювалися всі, що княжі люде, поконом нехтуючи, священний мед п'ють, мов ту воду. Тоді Видута і взявся оповідати, буцімто, казав йому на княжім пиру котрийсь дружинник, що мед у Києвому городі готують по-іншому, варять якось і виходить те на диво швидко – раз-два і готово! Що меду того повно ускрізь, навіть на торговищі купити можна.
"Ех, пощо не купець я?! – загорілося раптом Жиляті. – Підкотився б отсе з медом до княжого сотника, дивись, і вдіє мені поміч колись." Ніяк не виходила з голови та дума і намислив таки Жилята.
Пішов до Балуя:
– Привези мені жбан вареного меду з Києвого города.
– А нащо ж се він тобі? – прискалив око молодий купець.
Жилята брови нахмурив, погляд відвів, зам'явся.
– Дик, рекли ж... От і хощу спробувати: невже од ставленого ліпший?
Балуєві палець в рота не клади – вже пізніше второпав Жилята. Дарма, що серед купців наймолодший, зате хватка вовча. І місяць ще не перемінився, а Риботин десяток вже смакував київський мед. А далі Балуй, дарма, що Жилята так йому і не зізнався, навіщо насправді просив меду привезти, нюхом своїм купецьким прочув, певно, і дружбу яку-не-яку з Риботою завів – на привезенім меду. Чув, рекли люде, що княжий сотник до Балуя почав учащати. Жиляті те, як ножем по серцю: все одно, що обікрав його молодий купець, а проте ж і вдіяти нічого не міг.
Що на життєвім поприщі плуга перти важко, те не Жиляті оповідати треба, жалкував він за одним лише: якось не по Праві останнім часом все діється, все за Коном десь. Хоча й дурню ясно, що молодий з молодим швидше здружаться, тим паче, коли тієї дружби купець шукає, та все ж не по Кону отак ось чужим розумом, як Балуй, жити...
Починали розуміти коропці, а найдалекоглядніші з них навіть бачити, що з появою княжої залоги хоч і вельми поволі, та все ж змінюється живот їхній і найметкіші прагнули повернути те собі на користь: так завжди буває – хто вміє далі власного носа бачити, той не спіткнеться. Проткнулася на коропській землі чужа, незнана тут ніким, проте могутня нова сила в особі молодого сотника княжої залоги; нещасний той десяток воїв – паросток іще слабесенький, та сила відчувалася в нім незбагненна, нездоланна, Дивишся на цей слабенький паросток з острахом, але і в захваті навіть якомусь, і розуміти починаєш, що зовсім скоро виросте з нього щось могутнє, мов дуб віковічний і відтоді будеш ти вже під його віттям.