Недарма слово "життя" на Русі так схоже зі словом "жито". Не вродить хліб і обсядуть тебе злидні, голод своїми великими очима дивитиметься на тебе з кожного кутка, не радітимеш без жита ані рибі, ані м'ясу.
Тож, аби не згубитися в часі, волхви ведуть йому лік по сонцю і по місяцю, а ще – по зорях, а ще по рисах та різах, по кілочках і гніздах, що посвердлені у стінах капища – непосвяченому нізащо не зрозуміти волшебних таємниць, та й навіщо йому те, коли Богами кожному приготована своя участь і своя доля: хтось сіє хліб, хтось княжить, а хтось веде лік дням.
Старий Божеслав запримітив Шамра ледь той отроком став. В невисокому, коренастому білявому хлопчині з великими темними очима волхв угледів того, кому мав передати своє відання великих і малих таємниць людського буття та вміння спілкуватися з рідними Богами. Десять і двоє літ допомагав Шамро Божеславові як у повсякденних справах, так і в спілкуванні з Богами, перш, ніж старий волхв переконався, що не помилився в своєму виборі. Він виділив Шамра з-поміж інших своїх шістьох помічників – волховичів та потворників і, відчуваючи недалеку свою кончину, почав передавати йому таємне відання, те, котре людина може осягнути лише у спілкуванні з Учителем та й то не за одне літо. Божеслав устиг: помираючи, передав Шамрові в присутності інших волховичів свій посох – ознаку старшинства та наказав усім слухатися свого наступника.
По Кону так заведено, що усіх волхвів роду хоронять на капищі, от і Божеславові кості лягли під поріг однієї з жертовних хоромин, як оберіг усіх, хто в тій храмині буде творити сукупну з Богами требу. Відтоді поклав на свої широкі плечі тягар волшби молодий Шамро і обманом було б сказати, що вибір старого Божеслава виявився невдалим. За останнє десятиліття новий волхв жодного разу не помилився ані у виборі початку робіт, ані в тлумаченні волі Богів. За це і здобув він повагу та визнання не лише серед своїх родовичів, але й серед інших волхвів коропської верви, навіть набагато старших від нього.
Шамро стояв у капищі біля стіни з рисами та різами, що вели лік дням у місяці: після кожних п'яти рис – по числу робочих днів у тижні – на потрісканому, сірому від старості вінці зрубу чорнів один глибокий різ, що означав неділю; усіх таких позначок було тридцять. Під кожною позначкою за допомогою коловорота давно-давно, ще, певно, самим Вишняком, були понасвердлювані круглі гнізда. В передостанньому гнізді стримів дубовий кілочок, за довгий час до блиску витертий пучками пальців волхвів. З самого ранку Шамро чекав у капищі на появу Сонця-Дажбога, аби рівно в полудень переконатися, що день Купала-Семиярила наступить саме завтра. Саме в полудень тонесенький промінь від небесного щита Дажбога крізь зумисно прорізану щілину в тесовій покрівлі капища мав потрапити на кумира, що стояв якраз посередині круглої храмини і не просто на Дажбога, а на півпальця вище різу, зробленого на кумирі там, де в людини зазвичай знаходиться сонячне сплетіння.
Проте, цілий день хмарилося і Шамро не дочекався віщого променя. Це не надто його засмучувало, бо за всіма прикметами завтра негода мала відступити: вивільга не верещала, мов кішка, а співала круглясто: "Фіу-ліу! Фіу-ліу-фю!" і вітер з полуденного помалу мінявся на східний – завтра та післязавтра можна буде переконатися остаточно, що лік днів не втрачено.
Він переставив кілочок в останнє гніздо, бо наступний схід сонця мав зустрічати під Старим Ясеном, і вийшов з храмини – слід було перевірити, чи все підготовлено його помічниками для Купальської треби: скоро до вічниці на спільну з Дажбогом пожертву мали прийти кілька десятків родовичів – тих, що свій родовід по отцю ведуть від самого Кологаста.
У Дажбога чотири обличчя, чотири сутності: Божич, Ярило, Купало, Лад. Від Різдва і до Великодня – це Божич, Молоде Сонце. Божич ще тільки зростає, набирається сил, снаги. На Великдень, з приходом весняного рівнодення, перемогою дня над ніччю, тепла над морозом, Божич стає Ярилом – красивим оголеним уношею. Сповнений молодої ярої сили, готовий у буйстві та шалі запліднювати все навколо, він несе у весняний світ життєву силу щорічного відродження, дарує серцям любов і потяг до розмноження.
З кожним днем після Великдня все вище піднімається по небу Дажбожа колісниця, все довшим стає день, аж доки на тридесяту неділю після Різдва не сягне літнього сонцевороту. Усі п'ятьнадесять[295] останніх тижнів Ярило буяв, розливав по землі свою ярість, наливався любов'ю сам і наповнював нею усе живе на землі, аж доки не став Купалом-Семиярилом – зрілим мужем, ярим до несамовитості, по вінця наповненим буйною всеохопною життєдайною силою буття.
В ніч на Купала відчиняються усі, як є, небесні брами і чоловіче начало Сварги, священний вогонь Сварога лине на Землю, єднаючись в любові з жіночим началом Матері-землі – з водою рік, озер, джерел та криниць, що знаходяться під владою величної Дани.
Сіверяни, як Дажбожі онуки, у ніч перед найдовшим днем, коли проявиться найбільша сила життєдайного Бога, мають долучитися до єднання усього сущого на землі, загального шаленства земної любові з тим, аби набратися від отця-Сварога та Матері-землі ярості і буйства, а ще – додати й від себе власну силу запліднення на гарний врожай, на повноту життя. На одну лише ніч, саме на Купала-Семиярила щезають усі перепони, рвуться греблі заборон і загати усіляких "не можна!": любов нестримним потоком виривається на волю. Саме цієї ночі парується молодь на подальше життя, подружні пари зачинають улюблених дітей, а ті, хто не має щастя зі своїм подружжям, можуть вихлюпнути на когось іншого свою любов чи хтиву ярість, що ціле Свароже коло нуртувала в тілі, скута поконом пращурів. Лише одна ніч! Але яка!!
Величко насилу стримувався, аби не зірвати свого огира[296] навзаводи –вдома, певно, на лузі біля соснового узлісся молодь зі співами вже збирається: за капищем, там, де Ужеть виривається на луговий простір, щоб трохи далі злитися з Коропом. Унотьки у плетених з любистку, м'яти, чебрецю та рути вінках прикрашають Мару, уноші носять з лісу хмиз для купальського вогнища, рвуть кропиву для Мари, а він змушений плестися нога за ногою біля валки підвод купця Курила, бодай би вони пощезли разом із його товаром...
Величка вдома ніхто не чекає, бо хоча він і Кологастового роду, проте ще в отроцтві залишився сиротою. Отець його, Воропай, син Жадана, онук Рождена – колишніх знаменитих старійшин роду, як було Величкові дев'ять літ, пішов зі своїми трьома старшими синами на заклик київського князя Святослава ратитися аж у Подунав'я, та так ніхто з них і не повернувся звідти. Матер його, Зерня, теж незабаром померла і залишився Величко на білому світі сам-один, якщо не рахувати старезної, як світ прапрабаби Десені, котра, правда, і так жила окремо від нього.
Та ні, рід, звісно, не покинув отрока напризволяще, дідів брат, Видута, старійшина роду, піклувався про Величка, як міг, як про власного онука дбав. Коли племенщину остаточно ділили, отримав уноша до того наділу, що від отця мав, ще дві сохи – одну ниви, одну лядини. Житло отче за ним було і тягло яке не-яке: савраса[297] кобилка з лошам та два старих волики. Коли ти пережив лише тринадцяту зиму і на тебе звалюється така біда – важко не розгубитися. Добре, що стрий Любим, син Видути, порадив віддати землю та тягло по ряду: мовляв, клопоту тобі не буде, а збіжжя – вдосталь, з голоду нізащо не помреш. Хотів навіть його до себе взяти, та тут купець Курило підкотився: так і так, ти самотній, тужити за тобою нікому, тож ходімо зі мною – не зобижу. Ти отрок сильний, далеко не кожен уноша тебе подужає, навкулачки навіть молодих мужів уже клепаєш – у другу стінку тебе ставлять, тож будеш у мене і за підручного, і за охоронця. Жито твоє по ряду нікуди не подінеться – продаси, то ще й срібло матимеш. Умовив Величка одним словом. Та й що б він за купець був, коли б не вмовив?
Величко дійсно богатир: високий і в плечах ширший за будь-кого в Коропі. Коли матінка ходила непразна, усі гадали, що двійня буде чи навіть трійня, а народився він один. Зерня при пологах ледь не померла і потім довго ще нездужала, зате отець пишався сином, а Десеня казала, що не інакше, як пішов він у далекого прапрадіда свого – Будуту, Щедрового брата, котрий заввиграшки підкови руками ламав, а ударом п'яста бугая глушив. Спочатку Величкові подобалося з Курилом ходити: стільки побачив усього! – як мало хто з родовичів. На срібло від рядовичів торік собі солового огира купив: тулуб жовтуватий, немов деснянський пісок, грива та хвіст майже білі, храп темний, а очі.., очі блакитні, немов у дівчини! І бач, який баский – такого коня у Коропі ніхто не має, навіть Любим!
Та останнім часом, особливо з Великодня, обрид йому купецький хліб і причина на те була вельми поважною. Ще три літа назад запала уноші в душу десятилітня тоді Волхитка. Тепер виглядала дорослішою від своїх літ, а що вже красива! – і на трьох вистачило б такої краси! Густе та темне, майже чорне, волосся, великі сині очі, ямочки на щоках, гордовито розкинуті плечі, тонкий стан і стрункі міцні ноги – чи ж знайдеться ще десь така краса?! Жила вона з матір'ю своєю, Орогостею, за коропською стіною, окремо від роду – під самим вербняком, у закутку неподалік устя Ятриці. Орогостя, дочка відьми й наузниці Улади, вже померлої, була родимою відьмою – знахаркою та чарівницею; усі її якщо й не боялися, то остерігалися, і недарма: відала майбутнє, траплялося й лікувала родовичів, але могла і порчу на людину навести, і слово услід таке сказати, що всяка робота після того три дні з рук валитиметься. Мужа в Орогості ніколи не було, а відаючі люде казали, що Волхитка у неї від Луговика і коли виросте, то неодмінно стане або русалкою, або берегинею, а що вже ґалдовницею чи кудесницею – так неодмінно!
Та Величко на такі перестороги не зважав і терпляче чекав, коли Волхитка з отроковиці переросте в унотьку: отоді він її й умикне... Цієї ж весни коропські жони вибрали її , як найвродливішу, Додолою – Перуновою Дівою. Перунова Діва вважається нареченою Громовержця, тому оголену Додолу, прикрашену вінками з живих квітів, водили від житла до житла і під моління дружок до Діви з проханням, аби та дарувала дощ, кожна господиня обливала її водою.