Намет так і залишився у своєму мішку, прив'язаному до багажника мотоцикла. Якраз була середина червня, тепла ніч окутала землю, тож дядько і запропонував:
– Душно буде нам в наметі, давай ляжемо просто неба.
На той час у мене вже був досвід ночівлі і під скиртою, з батьком, і в наметі, з хопцями, але отак, просто серед лугу, під відкритим небом, без жодного, навіть умовного прихистку над головою... Проте, знаючи, що Іван Трифонович частенько взагалі сам ночував на Десні та згадавши свого прадіда-рибалку, я подумав: "А чом би й ні?".
Зробивши собі підстилку з шару тоненьких гілочок верболозу, а поверх них поклавши старенькі ковдри та рибальські кухвайки, ми повлягались. Поговорили трохи про те, про се, але скоро вже Іван Трифонович замовк і, повернувшись набік, стиха, ледь чутно, засопів. "От що значить справжній рибалка... – із заздрістю подумалось мені. – Чи ж зможу і я коли-небудь отак незворушно заснути, навіть один, посеред лугу?"
А мені не спалось. Комара було на диво досить мало і його нечисленне військо мене, обмазаного в'єтнамською "Зіркою", можна сказати, що й не турбувало. Десь, у глибині підсвідомості, я ще не порвав остаточно з армією, якась частинка мене за звичкою все ще продовжувала службу і не належала мені, і за тих кілька днів, що я вже перебував поза службою, я ще не звикся з думкою, що це назавжди, що армія позаду і що нині я можу вільно розпоряджатися собою, своєю долею. Сутінки вже цілком перетворились на нічну темінь, небо набуло темно-синього, до чорноти, кольору, тонесенький серпик молодого місяця невзмозі був дати хоч скільки-небудь значущого світла, зате зорі в чорному мороці сяяли мільйонами самоцвітів і я, лежачи горілиць, бачив, куди не поверни голову, лише їх яскраве мерехтіння.
...Я дивлюся на нічне небо і не можу стулити очей – сон не йде. І не тому, що знову, як колись, маряться мені поплавці, чи самі собою будуються в голові рибальські плани на ранок. Захоплююча картина нічного неба цілком полонила мене і я не можу відвести від неї очей. Стоячи на ногах та задерши голову догори, не надто налюбуєшся зорями, швидше шия заболить. А тут лежиш собі у зручній позі: на спині, заклавши за голову руки, і ніщо не заважає тобі усамітнено споглядати це величне видовище. Я дивлюсь в темну безодню і починаю відчувати перед нею щось таке, – мало не благоговіння. Замислившись над новим для мене, незвіданим ще відчуттям, я лежу, зосереджено дивлячись прямо в чорну безодню перед собою, аж коли це раптом Всесвіт зрушує з місця і починає нестись прямісінько на мене, чи, навпаки, це я силою думки стрілою мчу в незвідані глибини космосу.
І ось лише зараз до мене приходить відчуття цілковитої свободи, навіть не свободи – Волі. Все! Армія у мене за плечима. Вона загартувала мене і за це їй спасибі. Я витримав життєве випробування і воно передало мені свою силу. Армія назавжди залишиться зі мною – в її гарті, в її силі, в моїх спогадах. А тепер – Воля! Ось вона переді мною: оце зоряне небо і є уособленням Волі – безмежжя вибору, таємничість шляхів, незвіданість долі. Мені одразу ж пригадалась перша ночівля на Десні з батьком, під скирдою, і перше сильне враження від нічного неба, і мої муки в намаганні зрозуміти як це, коли безмежжя... Тепер це вже не викликає в мене панічного нерозуміння. Авжеж, світ не має кінця, бо інакше і бути не може: або він безмежний і тоді він сам собі опора, або... Та ні, по-іншому просто бути не може!
Як інколи все просто в дорослому світі! Сказали тобі, що по-іншому не може бути і ти приймаєш це на віру, бо давно вже зведені стіни того тунелю, яким ти рухаєшся по життю слідом за мільйонами своїх попередників.
Але ж наскільки велична картина нічного неба! Кожна з оцих зірок не менша, ніж наше Сонце, а відстань до них наочно уявити собі неможливо – просто немає з чим порівняти у нашому земному житті. І весь цей Всесвіт, вся неуявима кількість планет незбагненним чином тримається в пустоті, тримається лише завдяки тому, що безперервно рухається, тримається на інерції цього руху, кожна перебуваючи у взаємному зв'язку з іншими, а всі вони – в абсолютній гармонії між собою. Навіть коли життя одного з небесних тіл закінчується, десь в іншому місці виникає нове, виникає для того, аби не порушилась вселенська рівновага.
Як утворилась ця гармонія? Що було тому причиною? Ті зорі, що бачу я нині, – вони не сучасні мені: світло від них прямувало до моїх очей сотні мільйонів років. Дивлячись на них, я бачу страшенно далеке минуле, неначе читаю найдревніший рукопис. Що таке вік людини навіть у порівнянні з тим часом, що їх світло витратило на подорож до Землі? Найкоротша мить, неначе оцей помах моїх вій. І що тоді є людина перед лицем Космосу? Найменша порошинка біля підніжжя Евересту і близько не складе потрібного порівняння між людиною і Всесвітом.
Як, звідки все це взялося? Родюча земля дала життя рослинам, можна сказати, створила їх; люди, використавши дерево, звели будинки. А як утворився Всесвіт, уся оця небесна механіка?
Творець, має бути Творець... При денному світлі, серед співставних з людиною предметів, подібні думки ніколи раніше не відвідували мене, але нічне небо в момент, коли я відчув себе вільним вершити власну долю, вразило раптом своєю, незмірною з будь-чим на Землі, величчю, змінило хід думок і без будь-яких сторонніх спонукань я впевнено повірив: Бог є! Бог, Творець, ота Сила, котра породила все навколо, на Кому все тримається і за Чиїми законами живе.
В нашій сім'ї ніколи не було атеїстів і хоча ніхто не був і сильно віруючим, проте Богові завжди віддавалась належна шана, правда, чого гріха таїти, скорше в межах простонародної традиції, аніж свідомого вибору. Окрім сім'ї, я зазнав у цьому питанні стороннього впливу одразу з двох сторін: звісно від баби Явдохи, швидше емоційного, аніж пізнавального, і з протилежного боку – від викладачів технікуму, перш за все пропагандистського, аніж дискусійного, в пошуку істини. Свідомо чи несвідомо, але я уникав жодних суперечностей на цю тему навіть в роздумах наодинці із самим собою. Єдине, що в питанні визнання Бога викликало всередині мене певний внутрішній протест, було несприйняття виразу "раб Божий". Раб – невільна людина, яка позбавлена жодного права на власну долю, раб – лише живе знаряддя праці, раб – чужа власність, раб – сама нікчемність. Таким було визначення цього слова і душа моя опиралась тому, аби безповоротно і нерозривно пов'язати його навіть із словом "Бог", до того ж ще й добровільно погодитись на уособлення з цим виразом самого себе.
Я не міг уявити собі, що може спонукати людину добровільно стати рабом кого б то не було, плазувати перед ним, абсолютно підкорившись чужій волі. Але нині відчувши раптом, що є я перед лицем Всесвіту, уявивши всю велич Того, хто цей Всесвіт створив, я одразу ж визнав і повну Його зверхність над собою, і свою власну нікчемність перед Ним.
Дивно, але я не відчуваю від цього жодного приниження своєї гідності, адже, залишившись на своєму звичному місці у навколишньому світі, я просто почав усвідомлювати велич Того, хто цей світ створив, велич витрачених Ним зусиль...
Я гість у цьому світі лише на одну коротку мить і з'явившись тут, маю жити за встановленими Законами, а не поводитись, як мародер, тим більше, що мені дано Творцем ще й розум та серце, аби можна було розрізняти де добре, а де лихе.
Мені думалося спокійно, без жодного натяку на пафос і від цього на душі було легко і по-особливому світло. Я засинав і останньою моєю думкою було те, що кожній людині, аби зрозуміти деякі надзвичайно важливі життєві речі варто хоч раз у житті полежати отак погожої літньої ночі під сповненим величі зоряним небом.
...Ми проснулись, коли вже сіріло. Полежали трохи, стиха поговорили, потім підвівшись. висьорбали з казанка залишки холодної юшки, котра, настоявшись за ніч, видалась мені ще смачнішою, ніж увечері і розійшлись по своїх місцях.
Дивним, інколи незбагненним чином складаються людські долі і часом незрозуміло, чи то володарює в нашому житті випадок, а ми лише підкоряємось життєвій течії, чи ж все-таки ми торуємо свій шлях всупереч багатьом обставинам? Хтозна, як склалися б мої відносини з Десною, якби того дня мені не посміхнулось рибальське щастя. До армії не так вже й часто дарувала мені вона свої скарби – лящів та щук, а в'язя, такого, щоб потім про нього можна було з гордістю розповісти, – взагалі не доводилось ловити. Тому, швидше за все, з роками мій рибальський запал потроху згасав би, як у багатьох моїх ровесників, щоб зрештою перетворитись лише на окремі спогади про безтурботність дитячих та юнацьких років.
Але все вийшло не так. Важко сказати, що було тому причиною: новенькі, в добрий час куплені, бамбукові вудлища, котрі вже самі по собі надавали рибалці певного статусу, чи зорі так склались того ранку на червневому небосхилі, чи, можливо, я, сам того не усвідомлюючи, природньо перейшов якусь невидиму межу, що відділяє юнацьку сумбурну поверхневість від чоловічої грунтовної впевненості, тільки кльов був чудовий і понад два десятки пліток, густірок та в'язиків потягнули на добрих три кілограми. Хоча, на відміну від Івана Трифоновича, ляща того дня спіймати мені не вдалося, проте засмученим цією обставиною я не був.
Місце! Я взнав місце, до якого можна вільно дістатись велосипедом, де рибалок буває мало, а риба клює напрочуд добре.
Ще через день я знову був на цьому місці і знову був з рибою, але тепер, окрім красивого деснянського дріб'язку вагою по сто-двісті грамів у моїй торбині лежали два в'язі – один на півкілограма, інший – грамів на вісімсот.
І все! Я забув про озера, про красу зеленого латаття та білих лілей на блакитній від перевернутого синього неба воді, забув про гусячий поплавець, котрий повагом мандрує у "вікні", занурюючись в глибину – віднині перед моїми очима стояли лише зеленава від верб та верболозів деснянська вода, а на її поверхні – жовта пінопластова кулька мого саморобного поплавця, що раптом стрімко зникає з очей, змушуючи серце спочатку завмерти, а потім шалено забитись у грудях, щоразу даруючи насолоду від нової порції адреналіну.
Часто один-єдиний, хай навіть маленький, успіх надихає людину рухатись далі; постійний – окриляє нас.