– Сивер говорив твердо, впевнено. – Не зі своєї волі збираюсь я на землі роду городок з дитинцем гридням зиждити. Була на те інша – княжа воля. І ще. Старійшина наш послухом[276] тому є, як князь київський мовив: "Хоч і пупи тут у всіх нехай порозв'язуються, а дитинець до Покрови має постати!" Може хтось іще й не зрозумів, так я речу: князь словом своїм не розкидається. Мені доста було в Києвому городі два літа потеслярувати, а по світу білому і в десять разів довше протинятись, аби тепер отут усим вам мовити: слово княже непорушним буде. Дитинець тут тепер хоч як постане: або з городом сукупно, або сам-один – на згарищі його.
Притихли старотці. Мовчали всі, навіть Давило.
– Нема вже чого родові брикатися, – помовчавши, з гіркотою вів далі Сивер, – вважайте, запрягли нас. Тож їхати треба, аби батога не взнати. І знову ж: чи не ви усі, хто нині тут є, вклонялися князеві на пиру, дякуючи красно, що замість уроку він оброк Коропу дав?
Він замовк, бо згадалось, як стояв на стіні, що вже зайнялася, одесну ковуї лізли на неї, а з диму раптом вилетіли комонні з вершником у червоному корзні на чолі... Ось візьме зараз хтось і дорікне: "А пощо ж ти, Озаричу, сучий ти сину, воєводо наш, велів ворота тоді одчиняти?! Нехай би ті поміж собою билися!"
І дійсно, бач, як Доля сплела тоді все в тугий вузол: Короп, Местишу, ковуїв ще й київського князя на додачу... Пощо той Местиша Володимирові в спину не вдарив?! Коли б і вирубали княжу дружину, не малою кров'ю далася б ковуям з варягами та звитяга! Вже б їм тоді не до Коропа було і рід би зараз не сушив голову, як йому весняної гарячої пори дитинець ставити. Тільки ж, якби ти знав, де впадеш... Сивер так поринув у власні свої думки, навіяні раптовим спомином не такого вже й далекого минулого, що не звертав навіть уваги та той гамір, котрий знову здійнявся у вічниці опісля останніх його слів про княжий батіг.
– Отсе так!.. А чи не ти махатимеш ним?! – аж захлинався в гніві Давило.
– Не послухали нас із Жилятою! – згадав старе Курило.
– Правду рече Озарич!
– Чи труда вже боїмося?! – марно перегукував лемент старотців Третяк.
Видута за літа свого старійшинства давно звик, що віче, а часом і старотці навіть, замість того, щоб ладом вирішити якусь нагальну справу, довго гризуться й лаються, як лається, накульгуючи, ледачий мерт, котрому в чобіт камінець потрапив: сядь та й перевзуйся; так ні ж! – він буде півдороги клясти ту причину, але камінець із чобота вийме лише коли ногу намуляє. Тому й так, і сяк укотре взявся заспокоїти старотців. Даремно.
Лише Шамро, попри те, що був присутнім від самого початку, не встрягав у спір. Сидів мовчки, обома руками спираючись на посох, дивився в долівку і думав своє. Він не числився в старотцях Коропа. Волхвові не годиться займатись людським повсякденням. Його покликання – тлумачити родові волю Богів. Він мав би давно вже бути на медоставні, куди, власне і йшов, та прихід Риботи з вимогою дати ратичам княжої залоги священного меду змусив Шамра лишитись, а потім закрутилося про дитинець і він зостався, бо часом ліпше один раз самому все почути, аніж тобі десять разів інші перекажуть.
Тлумачити волю Богів... Прабог Сокіл-Род поділив створений ним світ навпіл: одна половина творить добро, інша сіє зло. Як би не хотілося людям жити в добрі, проте втаємничені знають, що тривале життя в добрі робить людину слабкою, коли ж вона опирається злу, то навіть на якийсь час перемігши Чорнобоже сім'я, отримує його силу собі. Живеш у добрі – принеси подячну за те жертву Білобогові, але будь готовий вистояти супроти зла. Стійкість гартує людину. Та мусиш відати, що й Бог зла вимагає для себе пожертви: не вдячної – відкупної. На пам'яті Шамра коропський рід добра від Білобога отримав доволі. Тож, якщо тепер прийшов для роду час зла – не варто гнівити Сваргу, слід постати перед тим злом із гідністю й поступитися в малому, коли не хочеш втратити все.
Так Сварогом влаштовано, що хтось має нести на собі тягар влади. Рід споконвіку ставив над собою старійшину, роди землі обирали собі князя. Від Богумира[277] й до князя Чорного[278] ніколи раніше в землі сувирів князь не мав влади більше, аніж ті, хто його обирав. А потім прийшли хозари. Воронженець[279] спалили, роди сувирів примучили, наклали на плем'я данину. Відтоді воля кагана хозарів стала вищою за покон, в його владі було карати й милувати хоч кого з сувирів: від простолюдина й до самого князя, як і сталося з Чорним. І коли варяг Ольг, сівши в Києвому городі на Дніпрі, повоював хозарів та забрав під свою руку сувирів, змусивши роди на оружжі роту йому дати, він разом із рядом і необмежену владу кагана на себе перебрав. А ще як наклав свою важку верею на торговий шлях по воді від варяг до греків, то й поготів: відтоді сувири не лише сіверянами зватися стали, але й покон згубили, втратили право щоосені власного князя обирати.
Одна година іншу змінює і ріка життя повороти робить: то в піщаних берегах плине, то глинисті ріже, а часом навіть зі скелею на прю стає. За старим поконом влада княжа – від людей. Нині ж ті, хто її тримає, речуть: вона від Сварги, а відтак і коритися їй мусиш безоглядно. Рота, київському великокняжому столу всіма сувирами колись дана, непорушною єсмь, бо праотці усього племені її давали. Коли маєш силу зректися тієї роти – май сили і старий покон оборонити. Отсі, що тут волають, його оборонять? Ні! Може, покинуть усе нажите й підуть від рідних могил в пущу, аби рід постав у іншому місці? І на це духу не вистачить, бо нажите їм дорожче, аніж воля, а податися від племені, те означає всьому коропському родові ізгоєм стати. Тоді що лишається? Безоглядно визнати княжу владу над собою. Коли вже так сталося, що на Короп поклав око той Мстислав Свенельдич, а з волі Сварги тієї ж пори нагодився сюди й Володимир, то витлумачити таке можна лише одним чином: так замислено Богами, що уздріли слабину сувирів. Аще племені насиджене місце волі дорожче то й вирішили на Небі: воля тим, які власне ймення забули – ні до чого! Ті, що горло тут деруть, вони Прави не відають, покон не берегли, бачити наперед не здатні, мислити не вміють. Маліє рід, коли навіть старотці отакий лемент зчинили...
Шамро підвівся, аби піти геть, та Видута його спинив:
– Волше, а твоя ж думка яка?
Волхв поглянув на старійшину, обвів присутніх очима, помовчав.
– Пусті словеса кричали тут. Добра без Зла не буває. Слабкому усе важке. Стане рід на прю – люду погине багато, або й усі. Піде волі шукати – нажите втратить. А ще ж нове городище однак ставити! – чи не вперше побачили старотці криву зневажливу посмішку Шамра. – Позорив на нас Чорнобог – маємо принести йому жертву. Втішайтеся, слабкі, тим, що зі Злом завжди поруч Добро йде.
На підтвердження власних слів пристукнув посохом і під тоненький його подзвін покинув вічницю.
Стихли навіть крикливі. Сиділи, голови похнюпили. А що ніхто вже не рвався варте уваги слово сказати, то Видута, радий з насталої тиші, до Сивера звернувся.
– Речи, княжий муже, що діяти треба?
– Я три тисячі дерев самотужки не вимічу – хіба сотню якусь в межиріччі, аби зрозуміли, що мені потрібно. Мужі наші, сотники тим паче, не малі діти. Відтак має кожна сотня приволочити мені під стіни по шість сотень дубових колод у три махових сажні завдовжки, рівних, мов стріла і півтори четверті у тоншому відрубі. Де брати стільки – того не відаю і відати не хощу. Пощо бідкаєтесь? Судерев роду немалий, знайдете. Моє діло стіну й дитинець звести.
Дехто з мужів наче й поривався знову горлянку драти, але пам'ятаючи, що Шамро сказав, стрималися, тільки блискавиці з очей метали. Третяк лиш забурчав, що варто ж для сотень череду якусь встановити – по жеребу, чи як іще, але ніхто й не озвався на те, сиділи, немов глухі.
Видута, зрозумівши, що ні до чого вже ліпші мужі не домовляться, присудив звичне:
– У неділю віче зберемо. Як рід скаже, так і буде.
Давило першим вискочив із вічниці, від люті чорний, мов та хмара, буркочучи під ніс страшні прокльони, мало не побіг додому. Та згодом, потроху холонучи, починав розуміти, що ненависть, котру на Озарича вихлюпнув, вона лише тому зродилася, що той городником княжим став, а князя Давило ворогом своїм числив: скільки й житиме, не пробачить київському зайді, хоч би той і князь великий, завданої ним образи. Перебитий, звернутий на бік ударом княжої десниці ніс, кривда, що лишалася без мсти, зо дня в день, без упину пекла тепер Давилову душу. Був би на княжому місці інший котрийсь, із тутешніх – вже б давно в живих не було. Його й тепер аж трусило від безсилої люті: "Ну постривай! Ось постривай мені!" А спитав би в нього хтось: і що ж ти, "смерде", князеві вдієш?
Неділя видалася сирою й холодною. Чи то через теплі свити й кожухи, чи через те, що мужів у Коропі за літо додалося, навколо Старого Ясена було не проштовхнутись. Ще старотці з вічниці не вийшли, а люд вже невдоволено басовито гув, немовбито всі джмелі деснянського лугу враз прокинулись од зимового сну. Всі знали про що мова йтиме, та ніхто не відав, що робити. Через те й дратувалися. Аж тут з Величкового двору вибрався десяток комонних гриднів з твердим наміром пробитись до Полуденних воріт і вклинився у натовп. На початку їм те вдалося і вершники просунулися вглиб, здолавши чи не третину шляху. Та вийшли старотці, піднялися на стіл, віче ще більше загуло, мужі посунули до столу, аби краще було чути, й Риботин десяток захряс у ньому, не в змозі рушити ані вперед, ані назад.
Станься таке в Києві, десь на торговищі, княжа гридьба нагаями проклала би собі дорогу, та тут кожен з десятка розумів, що за подібне можна й животом поплатитися, тож безпомічно височіли посеред моря сірих коропських свиток: на конях, при мечах і в броні та високих гостроверхих шоломах, з накинутими від холоду опанчами – Риботі схотілося вивести десяток в поле, аби не відвикли його вої від ваги кольчуги і коні не застоювались у хліві, та забарилися гридні й мусили тепер, мов ті дурні, бовваніти на холоднім вітру.
Коли виголосив Видута з якої причини зібрався рід, Третяк одразу ж почав гнути своє – про череду для сотень: аби не сталося так, переконував посадський воєвода, що одні підберуть дуба поблизу, а іншим доведеться волочити його за кілька верстов.