Діставши з тула стрілу, він наклав її на лука і мов тінь став підбиратися ще ближче. Йому вдалося зробити лише з десяток кроків, коли від ниви хтось голосно крикнув: раз, а потім ще і ще, вже на два голоси. І одразу ж світанкову тишу сколихнуло тупотіння багатьох копит – від ниви прямо на Сивера нісся табун диких коней.
Не гаючи й миті, він вискочив з-за сосни і ледве встиг сховатися назад: поряд з ним, мов буря, чвалом пронісся дикий жереб – збив би й не помітив! Лови є лови: він знову вискочив на чисте місце; у вранішніх сутінках побачив сажнів за п'ятнадцять перед собою кількох коней, миттєво натягнув лука і не цілячись, лише своїм ловецьким чуттям вгадавши, куди потрібно бити, пустив стрілу. Коні, побачивши перед собою людину, злякано рвонули убік, але один з них, прямо перед Сивером, раптом затнувся і з жалісним іржанням, перекидаючись через голову, впав на землю, вдарився спиною об сосну, тут же спробував встати, але знову повалився, іржав і все намагався підвестися та марно – стріла з мисливським накінечником, поціливши прямо в груди, увійшла по самісіньке оперення і певно, зачепила серце, судячи з того, як швидко проявилася її вбивча дія.
Тим часом Сивер, вихопивши ножа, вже підскочив до здобичі і притиснувши її голову до землі, одним рухом перерізав коневі горлянку. Кров оббризкала йому одяг та він на те не зважав: удача знову була з ним! Трохи заспокоївшись, він витер від крові ножа та оглянув свою здобич. То була молода ще, чотирилітня кобилиця: ікла на верхній щелепі тільки прорізалися. Дикі коні менші від свійських – у холці кобила була, певно, лише на чверть вищою за півтора аршини; жовтувата масть тулуба переходила в бурий колір на ногах та голові, з темним ременем по хребту. Скура[287] її мало на що годилася – геть уся була безжально побита сліпнями, котрі, без сумніву, за життя завдавали кобилі неабияких страждань.
Сивер розв'язав лука, сховав у пазуху його тятиву і вийняв з-за череса сокиру – потрібно було нарубати багато гілок з тим, аби надійно закрити здобич від хижаків, доки він ходитиме по підводу – коли раптом побачив, що до нього від ниви підходять двоє отроків: обидва досить високі, тільки один білявий, а інший рудий та конопатий.
Підійшовши ближче, вони чемно привіталися.
– То це ви ледь не зіпсували мені лови? – поцікавився Сивер.
– Не гнівайся на нас, Сивере... Ми холопи Жилятині, загадав він нам ниву стерегти...
– Але ж і не стерегли, треті півні вже співали! – насмішкувато мовив Сивер: – Проспали певно?
– Проспали... Не кажи Жиляті, Сивере, – висіче...
– Не скажу. Знаєте, де моє житло?
– Я знаю, – зрадівши, вигукнув конопатий.
– Тоді збігай до моєї жони і скажи, нехай мерщій іде з тобою сюди.
Рудько радо крутнувся на п'яті.
– Та хай візьме діжу і сіль! – вже навздогін кричав Сивер. – Допоможеш!
– А ти посторожуй мені здобич, доки я по підводу сходжу, – звернувся він до білявого.
– Не гнівайся, Сивере, вже розвиднілося – Жилята лаятиме. Відпусти нас.
– Тебе як звати?
– Білаш.
– Скажеш, Білаше, що я не пустив. Чи розповісти йому, як ви ниву сторожували?
– Ой, не треба!
– Ото ж бо! Дивися, ще й тут не засни!
Сивер знову засунув сокиру за черес, узяв лук і пішов до Рикуша по підводу.
І ще один день пролетів. Гарним він видався, нічого й казати. Лови були вдалими; про те, чим годувати толоку, голова тепер уже не боліла – м'яса вистачить, можливо, ще й на солонину залишиться. П'ятниця – день торгу, тож, розчинивши здобич, довелося йти на торжище, купувати ще сіль та мідний казан. Зате віднині жона його могла готувати вечерю прямо на місці майбутнього дворища, а від того й на душі було спокійніше.
А день був непростим: із заходом сонця починалася Купальська ніч – бентежна, хвилююча, сповнена буйства, ярої хтивості; ніч, що парує, зближає, передрікає долю, сміливцям дарує небачені винагороди, сулить їм щастя – одним словом, чарівна ніч! Тож, звісно, і робота мала скінчитися раніше, адже усі з толоки прагнули звеличити Купайла-Семиярила, помилуватися на молодь, що в ігрищах шукає собі пари, а хтось із молодших мірився ще й з ярістю розігнати кров у жилах зі своєю жоною чи з чужою, неважливо, адже лише цієї ночі можна не зважати на подружні узи – на те й Семиярило, щоб сила життя била нині через край!
Звістка про те, що Сивер вночі добув дику кобилицю – для толоки! – і його неабиякий теслярський хист, котрий на толоці усіх без винятку здивував, усе це викликало серед родовичів повагу, навіть Будай вже не сперечався з ним: робив усе, що господар скаже. Ще сонце стояло досить високо, а вже закінчили зруб, поставили сохи[288], поклали кнесь[289]. Залишалося лише вивершити бики, врізати в них прогони, наготувати тес[290] для покрівлі та покласти зверху охлупень[291], але те вже можна було робити безпосередньо на місці, що його вибрав гоподар під житло.
Вже коли вечеряли кониною, почав накрапати дрібний дощик – недарма весь день повівало з полудня, хмарилося і горланили, не змовкаючи, посадські півні. І хоча Сивер переживав, що мох намокне, проте душа співала: ще трохи і збудеться його мрія! А там і хлів зведе зі стайнею, і зернову яму викопає, і тин, куди ж тепер подінешся, як справжній господар поставить – заживе на волі!
Хтось таки допомагав йому: чи Єзус, чи отчі Боги, бо до справжнього дощу так і не дійшло. От тільки, як взнаєш – хто? Адже кілька разів на день вершив молитву до Христа, молячи того дати йому "хліб насущний" – вдовольнити потреби свої щоденні. "Єзус знає, чого ми потребуємо насправді, в якому саме хлібові нужду маємо" – так говорив колись Трифілій. Та тільки як же тоді з ловами бути? Адже варто було йому скласти пожертву лісовикові, попросити в того дозволу на удатні лови – і вдалося підстрелити кобилицю! А перед тим пішов у ліс без пожертви – з пустими руками повернувся. Як розібратися, хто тобі допомагає?! Чи, можливо, кожен по-своєму? Сивера аж в піт кинуло від такої думки. Невже?! Невже вони, новий Бог і отчі Боги та духи – уживаються тут поміж собою? Якби ж так і було! А чого ж? От прийшов сюди Єзус, – разом із ним, – і прийняли його Боги роду, місце дали: живи, Єзусе, нам не жаль, місця усім вистачить. І, виходить, ніхто ж із них один одному упоперек дороги й не стає...
Права, що її дав людям Сварог, і Кон пращурів, єдино та дорога, що приведе людину на Сварожі луки, – ось два стовпи, на котрих тримається світ. Справа волхвів берегти ці невидимі стовпи. Волхв не проста людина, йому дано від імені свого роду спілкуватися безпосередньо з Богами: просити їх про людські потреби і за тим виголошувати людям Божу волю. Життя і доля волхва належать Богам: жони у нього не має бути і дітей також. Волхв живе окремо від усіх, поряд із капищем. Це щастя, коли твій рід має досвідченого волхва, бо тоді усі родовичі можуть бути впевненими, що не зіб'ються з праведної дороги. Волхви, як і прості люди, теж різними бувають: віщуни долю твою наперед можуть взнати, людину наскрізь бачать і всі помисли її – добрі та злі; відуни відають коли сіяти, а коли збирати, коли який день і яке свято, і як людям його святкувати; наузники здатні такі обереги-наузи для людини наготовити, що їй ніяке лихо не буде страшним; чародії-гонихмарники справжні дива творять з Божої ласки – можуть хмари руками розігнати, а можуть дощ накликати, навіть Сонце в небі зупинити і Місяць сховати; ворожбити Божу волю знають і по-Божому говорити вміють: слово, ворожбитом сказане, має неодмінно збутися; шептуни людей лікують, а кощунники, узявши на свята до рук яворові[292] гуслі, кощуни співають, оповідаючи родові, щоб не забував, про Богів і духів, про те, як світ Божий був створений, про Праву, Яву та Наву, а ще про славні діла пращурів.
Одне у них, як і в простих людей: не може волхв бути одночасно і справжнім віщуном, і ведуном, неперевершеним ворожбитом і волшебним наузником. Лише знаменитий на всю Сіверську землю Вишняк був не тільки віщуном, а ще й удатним гонихмарником та шептуном, за що й прославився на все плем'я.
Шамро був, перш за все, відуном а потім вже кощунником. Він вів лік дням, тижням, місяцям та літам – Сварожим колам. Коло саме по собі – священне. Хтось думає, що коло нескінченне, але це не так, бо кожен кінець у колі одночасно є початком чогось нового. Коло це сила життя, ознака вічності, постійного відродження і воно скрізь у нашому світі. Варто лише оглянутися навкруги, щоб зрозуміти, що це так. Сонце-Дажбог, Податель усіх благ – сліпуче коло і місяць-Хорс, нічне сонце, теж. Видерись на найвище дерево, оглянися з нього на всі боки – що побачиш? Видноколо. Бо земля кругла, як священний хліб-дивень[293]. Дажбог щоденно мандрує по небесній тверді, рухаючись по колу і Хорс також. І зорі, котрі невидимим ланцюгом прив'язані до Пакола[294], вони так само плинуть у чорному нічному небі по колу, все по колу. І слід на воді від краплини дощу, і стовбур дерева в перетині, і яйце, і гончарний круг, і колесо воза, і ще безліч речей, видимих та невидимих, мають вигляд кола або прагнуть ним стати.
Та навіть сам час з волі Сварога теж по колу ходить: весна змінюється на літо, літо на осінь, а та – на зиму, за котрою знову починається весна, так само, як ранок переходить у день, день у вечір, за тим настає ніч, а за ніччю, як і вчора, приходить ранок – по колу, усе рухається по колу, бо так встановив Бог неба Сварог.
У колі Сварожому є чотири найголовніших дні: Різдво Божича, коли день уперше приростає на горобиний скік; Ярилів Великдень – весняне рівнодення, коли Дажбожий день перемагає Чорнобогову ніч; Купало-Семиярило, коли день найдовший, а ярість сонця найбільша – семикратна, і ще Лад – осіннє рівнодення. Як чотири кути у стодолі в'яжуть докупи стіни, на котрих тримається покрівля, так і від цих чотирьох днів ведеться лік часу та без перебільшення зиждеться усе життя тих, хто ростить хліб. Пращурами давно визначено в який день слід ниву орати, а в який зерно кидати, коли мають дощі пролитися, щоб користь від них для майбутнього врожаю була найбільшою і коли час ниву жати, аби жодна зернина, що інколи стає на вагу золота, не пропала марно.