Ти ходиш і ходиш по колу, щоразу повертаючись до початку, аж доки тебе не осяє здогадка: та це ж і є правило!
Оглянімося назад, на своє життя: ми раз по раз у власному повсякденні робимо і робимо одні і ті ж помилки, добре ще, коли не з одними і тими ж наслідками. І кожного разу клянемося: це вже востаннє! А насправді наше замкнене коло повинне б стати витком: повернення до висхідної точки має відбуватися на більш високому рівні осягнення Буття.
Ходити по колу – у цьому, насправді, немає нічого поганого, головне, щоб воно не було замкненим. У Природі весна завжди переходить у літо, за літом настає осінь, за нею суне зима. Мудра Природа дає нам зміни для перепочинку і усвідомлення зробленого. Ми ніяк не навчимося цим користуватися, розливаючи на весь світ свою досаду: ледь налаштувалися, щойно взялися до роботи, розігналися, а вже потрібно гальмувати.
А тим часом, у білій Німоті зими, здавалося б, мертвій, насправді – невмирущій, замислюється Природою, зароджується нове Буття... Тш-ш-ш...
І ось із нічого, із великої зимової Німоти, із Тиші, що сама по собі вже є таїною, раптом розливається на весь світ неміряна стихія, котра викликає і трепет, і страх, і захват. Ти спостерігаєш це диво природи тиждень, другий,...п'ятий, бачиш, як із того білого Нічого з'являється на світ Божий безліч нових життів і усим єством своїм починаєш відчувати в повітрі присутність невидимої, але чітко тобою усвідомлюваної Енергії буття, що плодить і плодить безупину нові життя. А осередком цієї Енергії, її носієм, є ріка, котру надалі ти вже сприймаєш, як живу істоту, як матінку-Десну і віднині для тебе повінь є основоположним символом будь-якої ріки, котрий набув дійсно сакрального змісту.
Вищий ступінь спостереження – відсторонене споглядання. Це не так вже й просто, як може видатися, але коли це, зовсім несподівано, виходить у тебе вперше, – отоді ти починаєш дивитися на світ зовсім іншими очима і тільки під час споглядання ти здатен побачити справжню Красу світу і закохатися в неї на все життя – яка досконалість у всьому! Це вже не просто підйом на чергову сходинку: це так, неначе ти вийшов нарешті із темної гущавини на освітлений сонцем, заквітчаний луговий простір і вже вдивляєшся у далеку сизо-зелену стіну верб: а що там, за нею?
І ще одне золоте правило природи засвоєне тобою: хочеш досягти успіху – зосередься на чомусь одному. Варто було тобі це зрозуміти, і ось, будь ласка, черговий рубіж, котрий так довго здавався тобі недосяжним, подолано! Проте, горизонт так само далекий, а омріяні вершини ще тільки синіють в далині.
А тут, чи не вперше у житті, ти робиш і свій вибір: плес чи круча, спокій чи рух, мілководдя і простір чи глибина і обмеження, і неважливо, що саме на цей вибір впливає – твій темперамент, твоє внутрішнє бачення Краси, чи щось іще, про що можна сказати: "лягло на душу". Суттєво інше: цей вибір визначить усе твоє подальше життя у деснянськім світі, та й не лише у деснянськім.
Чим би ти не займався, якій справі не навчався б, завжди приходить час твого першого іспиту, коли ти маєш самостійно доводити найсуворішому екзаменаторові – Природі, самому Життю, що не марнував часу у навчанні і є гідним високої оцінки. Тут неможливо когось обдурити чи домовитись, або, що ще гірше, – дати хабара. Здав – означає не мало, не багато: отримав тим самим право на життя – без перебільшення!
Коло за колом, виток за витком – саме з цього складається наше життя. Ситуація повторюється для нас раз за разом лише з однією метою – щоб ми угледіли певне правило, дотрималися його і таким чином перейшли на більш високий рівень свого розвитку.
Ти навчився робити власними руками необхідні тобі знаряддя; навчився спостерігати, бачити взаємопов'язані речі, терпляче чекати і мати витримку; ти зробив вибір своєї мети і тепер націлений на її досягнення; ти вмієш робити висновки зі своїх спостережень; хтозна звідки – інтуїтивно, підсвідомо чи з досвідом, але до тебе приходить розуміння того, що відбувається там, під водою, у недосяжній тобі стихії; нарешті, ти навчився бачити красу Природи і завдяки цьому вона стала для тебе розрадою, джерелом задоволення та навіть натхнення – одним словом – щастям.
В результаті відбулося твоє самоствердження. Здавалося б, мета досягнута, рухатися далі, начебто, і потреби вже немає...
Та це ще тільки приказка, – казка десь попереду.
Частина друга.
Коли ти – свій.
Сохачі.
Служба в армії вже позаду. Відтоді, як хлопчина починає усвідомлювати себе майбутнім чоловіком, на горизонті його долі з'являється армія. Вона – як той рубіж, здолавши котрий тільки і можна мати право зачисляти себе до чоловічої спільноти. Хтось мріє про неї, як мріють про море та морські пригоди, хтось сприймає її як ріку, котру вкрай необхідно переплисти, бо на її протилежному березі чарівні багатообіцяючі краєвиди манять око повнотою життя та розбурхують в уяві грандіозні плани на майбутнє. Для хлопця це один із найважливіших життєвих екзаменів, в першу чергу – для самого себе: а чи ж я такий, як усі?
Зате коли ти, чесно подолавши цю перешкоду, довівши собі та іншим, що ти – мужчина, виходиш на протилежний, тепер назавжди твій, берег міцним та загартованим труднощами, вдихаєш на повні груди вільне від вже виконаного тобою обов'язку повітря, – тоді ти сповна віддаєшся першій у своєму житті насолоді від дорослого життя.
Я привіз додому фотографії на згадку про армію та дві, омріяні з дитинства, бамбукові вудки. До таких вудок моя простецька підсака аж ніяк не підходила; рюкзак, з котрим я колись їздив на Десну, а потім пішов до армії, так там і залишився, тому вже наступного дня після повернення додому я заходився обновляти свою рибальську екіпіровку. Новий рюкзак із традиційно зеленого брезенту було придбано в наших "Спорттоварах", а от підсаку я виготовив самотужки з трьох чотириміліметрових зварювальних електродів, шарнірно з'єднавши їх докупи за допомогою двох заклепок та приваривши до одного електрода у роз'єднаній вершині трикутника болт із різьбою, а кінець іншого зігнувши у вигляді кільця. Далі зелена капронова сітка від картопляного мішка чудово підійшла до трикутного обруча підсаки; гарний двохметровий держак вийшов із моєї березової, ще доармійської, вудки, на тонший кінець якого я насадив шматок тонкої сталевої трубки з привареною на її кінці гайкою і ось справжня деснянська, своїми власними руками зроблена, розкладна підсака була готова.
До молодика, за плечима котрого є армія, оточуючі чоловіки ставляться по-серйозному, як до рівного собі. Іван Трифонович запросив мене на Десну.
– Може післязавтра на ніч по рибу з'їздимо? – запитав він на вечері з нагоди мого повернення.
– З'їздимо – сприйняв я це запрошення як належне, хоча ще кілька років назад і не мріяв про таке.
По рибу Іван Трифонович завжди їздить на мотоциклі і не в Рокочівщину чи Журавльове, котрі поряд з Коропом, а кілометрів за двадцять п'ять – під Змітнів, в місцину на той час, за загальними уявленнями, відлюдну та пусту через свою віддаленість, і ловив він у тій самій кручі, де колись щоліта жив та рибалив наш прадід – Іван Григорович, там, де він згодом і смерть свою зустрів, "козацьку", як казав мій батько.
За двадцять п'ять кілометрів на велосипеді по рибу не наїздишся, тому такі віддалені місця завжди манять до себе рибалку незвіданістю та надією на небачені улови.Але цього літа Іван Трифонович, чи то бажаючи зекономити на пальному, чи з якихось інших причин, рибалив одразу за Сохачами – на півдорозі до своєї улюбленої кручі.
Виїхали ми по обіді і промчавшись через Короп, перетнули заасфальтованими вулицями Риботин, грунтовою стежкою обабіч тряскої бруківки добрались до Сохачів, проїхавши селом до ферми, вихопились на луг і через якихось чотири-п'ять хвилин були вже біля Десни. На дорогу у нас пішло щонайбільше півгодини, а мої рибальські горизонти он як роздвинулись! До цього часу виїзд за межі коропського лугу видавався мені майже нереальним (це ж бозна-як далеко, здавалося мені), але простий підрахунок вказував, що насправді навіть на велосипеді дістатись сюди за часом буде не набагато довше, аніж в Журавльове.
Тут не те, що біля Коропа, одразу ж було видно, що рибалок у цих місцях обмаль: он, лише одна гатка на всю кручу, а всім же відомо – чим менше рибалок, тим більше риби.
Іван Трифонович зайняв, звісно, свою гатку, а мені порадив сісти на самому початку кручі, там, де закінчувались густі хащі верболозу і де плес остаточно переходив у кручу. Моє місце нічим мене не вразило: супіщане дно, що було вкрите легеньким шаром коричневатого мулу, не надто круто збігало в глибину; кущ лози, котрий лежав у воді, утворював природну гатку і течії нижче куща практично не було, лише від самої вершини куща поволі крутились цілою низкою, дрібненькі, немов намисто, войки.
Сам я, спираючись на власний досвід, навряд чи став би тут ловити, але відмовлятися мені було незручно і тому, мало на що сподіваючись, я все ж таки знехотя заходився готуватись на вказаному місці. Перш за все попереставляв у воді так, як вважав за потрібне, старі сошки, на котрих лоза вже встигла повикидати молодесенькі пагінчики, змагаючись із долею за право жити та демонструючи білому світові всю міць животворного начала деснянського Духу, а далі, почепивши на гачки жовті, майстерно зварені Іваном Трифоновичем горошини, вперше закинув свої бамбукові вудки.
Глибина виявилась цілком пристойною, вудки лягли красиво, дно, вочевидь, було чистим і гачки не чіплялись, як то буває, за підводні корчі чи траву, словом, у цьому відношенні все складалось досить обнадійливо. Я пристрілювався та пристрілювався, час од часу переставляючи сошки, з тим, аби знайти найбільш підходяще положення для вудок, коли гачки лежать на деснянському дні саме там, де треба, де по моєму розумінню повинні були пролягти вранішні риб'ячі стежки. Ці пошуки принесли ще й певний результат: півдесятка пліток та густірок спокусились на мій горох, тож, коли прийшла пора варити юшку, я, не осоромившись, підійшов до Івана Трифоновича не з пустими руками.
...Вечеряли ми вже в сутінках.