А там дивись, князь на лови вирішить саме твою сотню взяти, або в його учті їхати кудись доведеться, а там пир княжий, де рікою ллється мед та вина заморські[272], повно смаги й печені, солоної риб'ячої зерні[273], вареної осетрини, овочів[274] чужоземних, узвару й кулаги. Гуслі, бубни та сопелі з ріжками, билини і кощуни, часом і дівки, якщо все те у Вишгороді чи Білгороді діється – життя гридня буйне та розвеселе при великому князеві Володимиру Святославичу!
А тут... Вой мусить від світанку й дотемна справу якусь робити, бо коли десятник чи сотник не знайде чим тому займатися – жди біди. Празному[275] дружиннику розлінитися недовго, а від лінощів до непокори один лише крок. Бачив поки що десяток, що Рибота їхній гідний сотником залоги бути: і житло яке-не-яке мають, і прокорм, хоч і не такий, як у князя був, та всього вдосталь – м'яса і риби, хліба та каші – усього, крім меду. Їм, звиклим за останні літа, що князеві служили, до меду, те найважчим видалося. Терпіли поки що; в кого яке срібло було, швидко в купецьку калиту перейшло – за вина сурські, котрі хоча й на смак супроти княжих не дуже, зате дешевші, аніж у Києві. Подумки, наодинці з самим собою, боялись одного: а раптом князь їхній, Києва діставшись, за довгу зиму забуде про них – от що тоді?! Адже не було ще такого, щоб залишив князь десяток власних гриднів мало не серед чистого поля, без звичних стін дитинця, хтозна, як від себе далеко.
Рибота все вишукував для свого десятка якесь заняття: то за кіньми ходити, то на мечах сіктись, а потім правити їх, звісна річ, а за тим кольчуги крейдою натирати до блиску. Лишив їм Володимир Святославич купу ковуйських мечів – десятник загадав усі перечистити, нагострити, як слід і тиждень на те пішов. Потім прийшла Риботі в голову думка розвідати усе навколо Коропа й щодня десяток виїздив кудись із города, місцевість вивчав: гостинці – куди який веде, річки та броди й мости на них, коли траплялися. Якщо доручив тобі сам великий князь порубіжну заставу тримати, мусиш усе навколо себе на тридесять верст знати не гірше, аніж ту кліть, в котрій спиш, щоб у разі чого міг і поночі з закритими очима кожну стежку знайти.
Що та як йому діяти – те днями не виходило у Риботи з голови, траплялося, що й ночами теж. За три літа, проведені в княжій дружині, в походах до Червенських городів, а за тим і до в'ятичів, десятник добре усвідомив головне: там, де князь утвердив своє знамено, де оружною рукою повернув собі данників, там і влада його повна. І хай цей сіверський городок роти, Києву колись даної, не порушив, хай і не брав його Володимир Святославич копієм, та все одно, відбитий у ковуїв, тим паче, в Местиші, він – ратна здобич великого князя, а відтак і влада княжа має бути тут повна, така ж, як і в Києвому городі. Тим більше, що городку цьому князь і ймення нове дав – Хоробр. А раз так, то усе тут, на цій землі, що родові раніше належало, тепер княже. І його, Риботин, труд – владу княжу тут утвердити! Туземці ж нехай радіють уже з одного того, що урок їхній Володимир Святославич замінив на легкий оброк, що ймення городок цей має віднині самим київським великим князем дане й не аби яке воно, а – Хоробер! Пишаються нехай – одне таке не те, що на всю Русь, але й на всі навколо неї землі, що данину Києву платять! То що цим домаживцям ще треба?!
Не розуміють ще вони: земля навколо цього Хоробера віднині Володимиру Святославичу належить; і Десна з рукавами, і ліси оці – усе княже. Нехай орють свої ниви, як орали, і сіють, як сіяли, і жнуть, як жали, та мусять знати, що все те віднині лише з милості великого князя; що сидять вони відтепер на княжій землі; що лише з тої причини і урок не платять князеві, а лише оброк неважкий. І захист над городом княжий буде – а то ціна, варта всієї ріллі їхньої і ремесел усіх, і лісу такожде і самого живота їхнього.
Утвердити княжу волю тут – таке веління великого князя Володимира і він, Рибота, вдіє те, хоч би що там не було! Почав би хоч зараз, та не вийде... З десятком своїм, не за високими стінами дитинця живучи, а прямо посеред граду, в отому теремку, силу свою не покажеш. Чекати треба: доки дитинець постане, поруб буде, головне ж – півста воїв княжої залоги матиме він під рукою.
А нині схотілося Риботі меду. Хотілося ще більше, аніж гридням його десятка, бо коли вдасться добути той мед, скаже десяток: "Оце Рибота! От так сотник у нас! Гой єси, Рибото!" Прийшла йому в голову ця думка, коли мимо медоставні йшов. Одразу ж завернув до вічниці – нема старійшини... Іти у Видутине житло, то немов би просити щось збираєшся, а сотникові великого князя просити в звичайного огнищанина роду, простолюдина, не личить. Побачив котрогось туземця, домаживця й напустивши на лице своє суворості, велів розшукати старійшину. Прийде на княжий двір – авжеж, відтепер він княжий – перед десятком княжої залоги не відмовить!
Та не дочекався новоспечений сотник старійшини Видути: ні того дня, ні наступного, ні навіть третього. Добре хоч, що десяткові своєму нічого ще не обіцяв. Щойно вдарили перші морози, груддям узялася мерзла земля, і вертаючись якось із залогою своєю комонно в город, побачив, що до вічниці кілька городян прямує, відтак і старійшина мусить там бути, тож двох дружинників біля себе притримав, решті велів чекати на княжому дворі.
Спішились біля конов'язі та втрьох, при мечах і в броні, зайшли до вічниці.
Посеред просторої вічниці побачили старійшину, кілька городян і туземного волхва, що гомоніли поміж собою.
– Здраві будьте, старотці, – по-новгородському привітався Рибота, замість поклону ледь кивнувши головою. Двоє за його спиною вклонилися, як годиться.
– Гой єси, витязю! Гой єсте, мужі! – за звичкою вклоняючись прибулим, загомоніли старотці.
– Прийшов я до вас ось із чим, – поклавши длань на криж свого меча, одразу ж приступив до діла княжий муж, – мусить город окрім прокорму давати воям моїм по два турові роги меду на тиждень. Так великий князь у Києві встановив, не нам устав його й рушити!
Видута почутим обурився так, що навіть подих йому перехопило: стояв, мов громом уражений. Та Шамро, дзенькнувши посохом, ступив два кроки і впер погляд темних своїх очей прямо в Риботу.
– З яких земель будеш, муже?
Риботі з волхвами розмовляти ще не доводилось, погляд цього волшебника був важким та холодним і сотникові чи не вперше за літа, на княжій службі проведені, стало трохи не по собі. Не в змозі витримати того погляду, Рибота знітився:
– З Новгорода... – і очі його немов самі собою опустилися.
– То се в Новгороді, увійшовши, старшим не вклоняються?
Сотник гордо скинув голову, та наразившись на Шамрів погляд, що став іще важчим, не зміг і слова мовити: так і завмер. Зате волхв, насупивши брови, рік суворо, немов сам Перун:
– Мед людям Дажбогом даний: питво священне, проливати його токмо заради веселощів, як і кров – не годиться! Такий покон наш. По-іншому не буде!
За спиною Риботи стояли два його вої, усі троє були оружні та в броні, але перед ними кам'янів нездоланною поставою своєю не простолюдин якийсь, на котрого й уваги ніхто не звернув би, а волхв! Дивним чином вони немов прикипіли до долівки й почувалися не ліпше жабенят перед вужем. Хто б із них помислити міг, що можна супроти волхва постати!
Риботі сказати б щось, а чи розвернутись хоча б та й піти геть, проте бовванів перед волхвом, не в силах ступні підняти, доки той не велів:
– Ідіть, мужі, з миром. Прокорму маєте вдосталь, собі й коням, прислуга є. Чиніть, те що вам князь велів. Нині ж нам своє діяти слід.
Лише за тими словами Шамра Рибота розвернувся і разом з двома воями своїми почвалав геть. Препаскудно було на душі: так зганьбити себе перед своїми! Ліпше б уже один пішов... І треба ж було на волхва наразитись!
****
Старотці уважно слухали Сивера, не перебивали, тільки хмурились все більше. Коли княжий городник замовк, Ждан Ходотич одразу й поцікавився:
– То скульки ж на те дуба треба? Числив уже?
Сивер і сам насупив брови.
– А не менше Ходотичу, як три тисячі дерев.
Вічниця хекнула.
– А не забагато буде?! – майже заволав Давило. – Ти лічити не вмієш!
– Я, Давиле, ночами не сплю, числю те дерево, – незворушно відповідав колишньому своєму сотникові Сивер, – дитинця з городищем не рівняй.
– Та де ж його взяти, дуба того?! – вже у відчаї гукнув Давило.
– Пуща велика.
– Тут не Задесення! – і собі звівся Курило, немов саме його те найбільше хвилювало. – Сосни повно, а дуба чортма.
Сивер почав закипати гнівом.
– Старотці, пощо тут годину вільну на пси переводимо?! Велено князем: дитинець має постати до Покрови! Шукати дуба не моє діло. Моє – зиждити, від того голова пухне. Вам – розмислити, що і як: де дуба, якого скажу, взяти, як його підсікти й до стін мені приволочити, а ще під мою руку опісля Великодніх Дідів щодня два десятки древоділів і сотню люду з тяглом дати. Думайте, як те вдіяти. Все!
– Чули?! Он як заговорив! – вже з ненавистю кричав Давило. – Прихвостень княжий!
Сивера аж підкинуло. Третяк притьмом скочив, став поміж ним і Давилом, не дав спалахнути бійці. Вічниця обурено загула, та Шамро, що лишився з старотцями, пристукнув посохом і тоненький передзвін утихомирив присутніх.
– Після Дідів! – теж підскочив завжди мовчазний Жилята. – А орати? А сіяти? Стільки пересіву!
– Ти ба, чого схотів! Сам не оре, не жне, – навіть завжди спокійний Зима не стримався, – а родові вже немов боярин вказує!
– Ну, се ти загнув, Сивере. Хай би вже після Русалій, – спробував миром вирішити суперечку Видута.
"Ну за що мені отсе все? – Сивер був у розпачі: – Хоч світ за очі тікай." Так паскудно на душі стало... Тільки куди ж ти втечеш тепер? Почувався, немов шмат криці на Рикушевій наковальні – розплющать тебе родовичі з князем... Ну як вони зрозуміти не можуть, що молот той княжий, його знищивши, і рід розіб'є у прах? Мусиш не піддатися: тримайся, Сивере!
Ґвалт стояв іще довго і наслухався він про себе багато чого. Та коли всі вволю накричалися, підвівся, був уже спокійним.
– Слухайте мене, родовичі, а напрежд волати знову, помисліть добре.