Родовичі їли, як їдять люди, що чесно заробили свій харч: вгамовували голод повагом, з почуттям власної гідності, нічого не залишаючи нез'їденим – ні каші, ні хліба, ні риби. Один лише Сивер, приголомшений своїм гріхопадінням, повечеряв сяк-так: шматок застрягав у нього в горлі – сидів понурий та замислений. Певно, таким і додому почвалав би, коли б не почув, як Новак розповідав котромусь із теслярів про диких коней, що з'явилися, кажуть, під Коропом – на молодий овес, швидше за все, прийшли. Почув ту звістку і лише тепер згадав, що й Вишня теж казала йому вчора ввечері про коней, тільки він, з головою поринутий у свої справи, пропустив те повз вуха.
Куди й подівся його поганий настрій! У Сиверові завжди жив ловець, котрий лови вважав найбажанішим заняттям для мужа. Дикі коні! Під час мандрів з купцями саме вони досить часто були його найбільш жаданою здобиччю, адже мало знайдеться на світі дичини, чиє м'ясо за своїм смаком могло б зрівнятися з кониною. І ще було дещо, можливо, навіть важливіше за м'ясо...
Тобто, підстрелити зараз коня означало для Сивера позбутися одразу ж кількох клопотів. Загорівшись можливістю піти на лови, він вже не міг спокійно всидіти на місці і нетерпляче чекав, доки наїсться останній родович. Щойно толока подякувала господарям за вечерю та зібралася розходитися по домівках, як Сивер і собі поспішив з Вишнею в город.
Прив'язавши Птаха біля житла, схопив у кліті свій лук та тул зі стрілами, засунув за черес сокиру, загорнув у шмат платна кусень хліба і трохи солі, поклав те собі в пазуху, і наказавши Бримо залишатися вдома, бо на ловах користі від пса ніякої, мерщій кинувся до дверей – поспішав, аби сторожа не встигла зачинити на ніч ворота. Вишня спробувала запитати, куди це він зібрався з луком проти ночі, та Сивер невдоволено пробурчав:
– Ніколи не питай мені услід, бо удача підведе! Зрозуміла?!
От уже ж ці жони! Ну куди ще, окрім ловів, йдуть з луком та стрілами?! Є у нього така прикмета: варто розповісти комусь про свій задум – і все, ніколи нічого не вийде...
Сторожа дійсно вже причиняла Полуденні ворота; здивовано поглянувши на Сивера, старший протягнув:
– Ні, щоб пуд[284] стога з водимою, дик ти з луком...
І вже грюкнувши важким засувом, звертаючись до інших, додав:
– Що ти з нього вузьмеш, звик усе життя тинятися!
Жити в городі, за високими стінами, звісно, безпечно. Проте, як завжди на білому світі, за все потрібно платити. За безпечний сон розплачуєшся свободою, бо город живе по сонцю: його ворота відчиняються та зачиняються одночасно з небесною брамою. Ким би не був городянин, але коли ворота зачинені, сторожа вже не впустить і не випустить його, бо на кону – безпека усього города. Вийшовши за ворота у сині літні сутінки, Сивер чи не вперше зрадів, що скоро, коли буде зведене його житло, він нарешті вирветься на волю. А безпека... Живуть же ось посадські – давно живуть і нічого з ними до цієї години не сталося: коли те було, щоб хтось із сусідів оружною рукою забирав люд у рабство!...
Куди ж податися? Уночі які там лови? Навіть, якщо і вдасться поцілити здобич при місячному світлі, по сліду за нею не підеш – все ж таки досить темно, а вранці ти її або вже не знайдеш, або вона дістанеться котромусь із хижаків. Найкраще полювати на вранішній зорі: ще в темряві підкрастися до звіриної стежки на відстань вірного пострілу, дочекатися коли нею на світанні йтиме здобич і... ф'ють! – без промаху послати стрілу.
Оскільки ще навіть як слід не стемніло, то не було за чим і до лісу йти. Сивер пройшов посадськими кривими вуличками і проминувши двір рядовича свого Борила, попрямував на підсіку, до нового зрубу. Тепер ніхто не заважав йому вкотре помислити, чи все передбачено, чи ніде не вилізе згодом якийсь огріх, що зведе нанівець добрий день роботи? Призвичаївшись до темряви, він ходив навколо зрубу, заходив усередину, міряв щось четвертями, бурмотів собі під носа, потім сів на окорену колоду, притулився спиною до зрубу і довго так сидів, міркуючи про щось своє, одному йому відоме.
Вже й Хорс піднявся над лісом, виглядав з-за рогу майбутнього житла, а Сивер немов закляк на місці і, весь у своїх розмислах, здавалося, не помічав нічого навколо себе. Та все ж таки поява на небі місяця згодом вивела його з задуми: після перших[285] півнів він підвівся, зав'язав лук і намагаючись перебувати в тіні, рушив поміж уцілілих дерев до лісу. Біля останнього пня зупинився, якусь мить стояв, зважуючись, потім витягнув з пазухи загорнутий окраєць, підібрав ним усю сіль, що була в платні, і поклав хліб на пень.
– Лісовику, володарю лісу нашого і всякого звіра та птаха в ньому! – почав Сивер. – Дозволь добути мені сьогодні коня, не заради втіхи, а тому, що маю в ньому велику нужду. Не гнівайся на мене за це, не збий мене з дороги і не відведи мою стрілу. Прийми цей хліб, поласуй ним та будь добрим до мене.
Зітхнув і перейшовши через нешироку смугу проораної землі, ступив до самого лісу. Вже вдруге, починаючи з цього вечора, зрадив він Христа, засумнівався в його силі та всевладді... Слабка, виходить його віра... А можливо, Єзус дійсно ще не має тут своєї влади, чи вона не сягає лісу і звіра, котрий живе в ньому? Можливо, влада його тільки поміж людьми, адже ні пріор Трифілій в Ломбардії, ні пресвітер Григорій у Києві жодного разу не говорили ні про ліс, ні про звіра, не казали, як потрібно просити Христа про вдалі лови. Правда, Петро Тихота, як доводилося рубати дерево на терем, завжди і пожертву лісові приносив, і з кожним деревом говорив – усе по покону діяв, дарма, що вірував у єдиного Бога.
Одразу ж по смерті Десені Сивер теж узяв лука і пішов до лісу – хотів добути на тризну м'яса. Та незважаючи на те, що тричі на узліссі проказав "Патер ностер", до житла повернувся з порожніми руками. Двічі схибити за одні лови – такого з ним давно не було. Тож саме через це і вдався тепер до перевіреного: задобрив лісовика, сподіваючись на його щедрість.
Бажаючих поживитися вівсом, в котрому починає наливатися колос, – хоч відбавляй: від зайця до ведмедя і від лося до дикого коня – усім до душі солодке вівсяне молочко. Усі вони безпомилково знають коли настає той час, що вже можна ласувати молодим вівсом і тоді від звірини відбитися не можна. Сивер вирішив сховатися не між Жилятиною нивою з вівсом і лісом, а за півсотні сажнів ошую, з тим, аби коні, якщо вони прийдуть і цієї ночі, його не помітили. Коли почнуть пастися, вирішив Сивер, тоді йому буде набагато простіше обійти їх та відрізати відступ до лісу.
Майже на самому узліссі йому трапилася маленька неглибока улоговинка, поросла по краях трьома кущами шипшини. З неї буде зручно спостерігати за вівсяним полем, вирішив Сивер: на тлі чорного неба, під місячним сяйвом, диких коней він помітить щонайменше за сто сажнів. Він довгенько стояв за сусідньою сосною, вдивляючись в освітлений скупим світлом Хорса ліс, прислухаючись до того, що робилося в ньому, потім тихенько просунувся поміж колючих кущів і ліг на вкрите товстим шаром соснової глиці дно улоговинки.
Лісове життя, що було трохи притихло з появою людини, згодом знову завирувало. За три сажні лівіше від Сивера немов з-під землі з'явився заєць і заходився стригти цьоголітню осикову кореневу поросль. З глибини лісу озвався пугач:
– Пу-гу-у! Пу-гу-у! – розносила луна його глухе гугняве пугикання по всьому лісові.
– Ху-ху-ху-ху! – тоненьким голоском озивався з гущавини сич.
– Ху-ху-ху-ху! Пу-гу-у! Ху-ху-ху-ху-у! Пу-гу-у! – спліталося дзвінке з глухим, набуваючи для незнайомої з лісом людини по-справжньому моторошного та зловісного звучання.
Дві векші[286] прямо над Сиверовою головою зчинили лайку, свистіли і цокали, немов хтось маленькими дерев'яними ложками стукотів, аж раптом по землі тінню майнула куниця, дременув навтьоки заєць і все стихло: певно, хвостаті цокотухи встигли вчасно помітити небезпеку і гайнули подалі від свого заклятого ворога.
Через сича з пугачем він не міг завчасно почути наближення табуна, а тому розгорнув на краю улоговинки хвою і, приклавши вухо до землі, спробував вловити кінський тупіт, проте і це йому не вдалося. Він ще не один раз слухав землю, йому навіть почало здаватися, що слабенький тупіт десь далеко все ж таки вчувається. По Хорсу, що плив уже над Старою могилою, було видно: скоро й другі півні... Де ж коні?! Невже дарма ніч змарнував? А тут ще й легкий, ледь помітний вітерець потягнув з полуденної сторони і небо там вже затягував темний морок – хмарилося. Одне добре – проти вітру можна спробувати підійти ближче.
Нива з вівсом тягнулася на ціле поприще, а тому Сивер вирішив пройтися вздовж неї. Скрадаючись, піднявся зі своєї засідки і ховаючись за соснами, час від часу зупиняючись та прислухаючись, рушив на полудень. Він пройшов кількасот сажнів, коли почув нарешті віддалене коротке іржання лошати і одразу ж зупинився, ліг на землю та знову приклав вухо до землі. Роси майже не було і це віщувало негоду. Тепер віддалений тупіт чувся вже напевне; добре знаючи звички коней, Сивер немов побачив власними очима, що діється за якихось півтораста-двісті сажнів від нього: там жеребці кружляють навколо табуна; ревно пильнуючи своїх кобилиць, не стільки пасуться, скільки відганяють від власного гарему підступних суперників та стережуть табун від можливого нападу вовків.
Прокравшись вперед ще на один перестріл, він вирішив, звернувши вліво, зробити гак та підійти до табуна з глибини лісу. Від полуденної сторони по Сварзі швидко сунули напівпрозорі ще хмари та Хорс вже світив немов крізь густе сито; в лісі стало набагато темніше, проте ось-ось мали проспівати другі півні – гаятися не можна було й миті. Але поспіх є найнеобачнішим ділом для ловця, тож Сивер, скрадаючись за соснами, зупиняючись та прислухаючись, тихо-тихо, як ніколи до цього, рушив уперед уже під розгонисте півняче ку-ку-рі-ку.
Коли добре посіріло, а від посаду втретє заспівали перші кочети, Сивер був лише сажнів за тридцять від табуна і не тільки добре чув тупіт та хропіння жеребців, але й почав розрізняти крізь рідке узлісся соснового бору темні тіні на самому краю вівсяної ниви.