Станься таке в битві, мокшанський сотник тут же позбувся би голови, або був задушений тятивою лука, як боягуз. Але розвідка інше, тут дійсно мало загинути з честю, головне – будь що розповісти своїм про те, що бачив. Утім сотник-мордан[414], на думку хана, жодної поваги не заслужив, бо не зміг упередити марну загибель трьох десятків своїх воїнів.
– Всіх нойонів[415] та мінганбеків[416] чекаю у себе в юрті!
Оцязор Пуреш та Атямас тільки мовчки перезирнулись між собою і в тих красномовних поглядах з-під нахмурених брів були розпач та безсилий гнів.
Ґуюк-хан попри цю недавню неприємність почувався задоволеним: добра думка прийшла щойно в голову. Палити дрібні ороські міста над Десною не було ніякої вигоди: цілому тумену тут мало роботи, воїни тільки розхолоджувались і жиріли, як перегодовані вівсом коні на прив'язі, золота або хоча би срібла знаходилось обмаль; навіть полон був, по суті, з одного лише простолюду і добре ще, коли ремісників, а то здебільшого так... раби рабів. Та й ремісники такі, що з переяславськими чи чернігівськими порівнювати смішно – одним словом, хіба що оте кляте "козляче копитце" добудеш. Правда, попереду лежить столиця Сіверського князівства і вже ж там якась пожива має бути, але поділи її на весь тумен – сльози, а не здобич.
Те, що на лівому березі цієї Десни загубилось в лісах чергове тутешнє місто та ще й осмілюється при цьому огризатись, само по собі є доброю причиною поділити тумен надвоє – з тим, аби йому піти далі, а Бурі нехай собі переправляється і палить усе межиріччя Десни та Семі. От яка думка навідалась ханові, коли слухав розповідь того мордана.
В ханській юрті зібралось майже два десятки людей: Ґуюк і Бурі, два нойони, вісім мінганбеків, оцязор із сином, даругачі[417], головний юртчі, головний чербі[418].
– Там, у межиріччі, – хан кивнув головою в бік Десни, – орусути готують нам відсіч. Інакше вони не поводились би так зухвало: вчора винищили один наш дозор, сьогодні інший. Якщо дамо їм на це час, не покараєм, вони об'єднаються і будуть в нас за спиною. Скільки там їхніх міст? – Ґуюк поглянув на юртчі Очира.
– Вісім[419], мій хане, – схилив у поклоні голову Очир.
Ґуюк задоволено кивнув головою:
– Це вдвічі більше, ніж ми спалили, йдучи сюди від Чернігова. Мусимо знищити всі. Але краще розбити їх по одному, як робив Потрясатель Всесвіту, хай вічною буде пам'ять про нього!
Присутні закивали головами, роблячи вигляд, що вражені глибиною прозорливості хана.
– Ми розділимо тумен, – Ґуюк поглянув на Бурі, – п'ять мінганів[420] поведу я цим берегом, п'ять ти, племіннику, але межиріччям. Як лашкаркаші, доручаю тобі цю честь – винищити весь той край до ноги. Вся здобич, що її там добудеш – твоя!
Бурі, котрому виповнилось тільки дев'ятнадцять років, був праонуком Чингісхана, наймолодшим серед Чингізидів під рукою Бату. Що там здобич у порівнянні зі славою?! Стати на чолі непереможного війська – ось що дійсно важить в цьому світі! Тамуючи радість, Бурі схилився в поклоні:
– Вони всі заплатять життями за смерть наших воїнів!
– Добре. – Ґуюк-хан теж був задоволений. – З тобою підуть нойони Ачжу і Темутар зі своїми тисячами та син оцязора Атямас з половиною їхніх воїнів. Даругачі Лі Хао дасть тобі дві сотні своїх майстрів та назве їхнього очільника. І все необхідне для спорудження хуйхуйпао[421] також.
Лі Хао склав біля підборіддя долоні рук і мовчки вклонився ханові.
– Не будемо даремно витрачати час. Я зараз же вирушаю далі. Посильні до мене мають бути щодня. Стрінемось, як новий місяць стане у повні. –широким помахом руки Ґуюк закінчив: – Відпускаю вас.
Всі задки порачкували з юрти.
Нехай і короткий, а все ж перший самостійний похід! Бурі теж почував себе справжнім лашкаркаші. Кров прадіда Чингіза нуртувала в жилах і прагла звитяги. П'ять мінганів непереможних воїнів – цілком достатня сила, щоб спопелити непокірну землю тутешніх орусутів. І коли там вісім їхніх міст, то перше, що він зробить...
Нема чого казати, він був справжнім Чингізидом: хоча і юним, але рішучим та безжальним.
– Буюрук, ти, як мій головний юртчі, забезпечуєш переправу. До вечора всі мінгани мають бути на тому березі.
– Атямасе, твої воїни переправляються першими. Маєте прокласти безпечну дорогу через ліс до того лихого міста орусутів.
– Ачжу і Темутаре! Нехай ваші мінгани прочешуть обидва береги і зберуть хашар[422]: кожен мусить привести на аркані десять полонених орусутів, без розбору – чоловік то, чи жінка, старий, чи дитина.
– Цзя Є, ти гарний майстер. Чи дав тобі Лі Хао все, що потрібно? Коли так, ось тобі моя пайцза[423]. Віднині мої мінганбеки мусять одразу ж надавати тобі все, що попросиш: хашар, коней, воїнів. Але хуйхуйпао має бути якомога більше!
– Ідіть! Ми починаєм переправу.
... Ще догоряли рештки городища Оболонь: над купами головешок вже не чорні хмари диму тягнулись до неба, а тільки сизі тонкі його пасма. Вороння кружляло в блакиті, не насмілюючись опуститись до своєї поживи: загиблих людей, згорілого скота, порубаних псів. Тисячі людей у чорному зрушили з місця – одні подалися вгору по течії, інші розсипались навкруги, а частина, дарма, що вода в Десні була по-осінньому холодною, роздягалась і переправлялась плавом, разом із кіньми. Усе прийшло в рух: страшна монгольська сила вже перехлюпнулась через сіверянську ріку і не було йому жодного спину.
****
Хоробор пишався своїм сотником: пішов уранці з двома лише десятками переяславців, а повернувся знову з татарськими кіньми, з купою зброї – звитяжець! І хто ж там оце татарами тими лякає? Вони супроти нашого Любодара ніщо! Не дарма ж шептались колись люде, що в нім княжа кров: от кому князем слід бути – він би тих татарів давно до ноги винищив!
Зате сотня добре бачила, як просто на очах кам'яніло лице Любодара: то була вірна ознака, що він зосереджувався думкою на чомусь і в таку годину його ліпше не чіпати. Жаль тільки, що останніми днями це ставалось усе частіше.
... Коли тут будуть? Чи все зробив, що міг? Де там... Дозорці татарські – що ті, за Десною, що ці: вони не такі якісь, на тих, котрих на Калці колись бачив, не схожі. Переяславці, бач, кажуть, що татари багато інших язиців[424] із собою привели. А де ж тоді вони самі? Даремно повернулись, варто було когось та й лишити – слідкувати треба, очей не спускати, бо без тих очей ти наче кіт в мішку. І "часник", "часник" встигнути розкидати!
– Бажане, а збери-но мені переяславців зараз. Та хутко! Ноги тягаєш...
Молодик, лякаючись сотникового гніву, чкурнув геть. Певно, і ті знали про Любодарів настрій: борзо зібрались.
– Ну, от що, переяславці... Дозорців там не лишили, – сотник кивнув головою на схід, в сторону бору, – що там діється відати не відаєм, та думається мені, що татари таки переправляться. Ви колись про мсту питали мене. То ось вам і нагода.
Любодар коротко повідав свій задум і махнув рукою, відпускаючи:
– Ідіть, не гайте часу.
Атямас мав під рукою двадцять дві сотні воїв-мокшан. Те, як Ґуюк-хан повівся з його сотником Кулясом, здіймало в душі сина оцязора Пуреша обурення і ледь тамовану лють. Вони з батьком вже сто разів пожалкували, що піддались монголам і не боронили від них свою землю, як зробив це інязор Пургас[425]. Одразу ж, без бою визнавши чужу зверхність над собою, мусили на вимогу Бату-хана не тільки виставити кожного десятого воїна в похід на орусутів, але й очолити їх. Відтоді, з самого початку, не лише прості мокші, а й оцязор із сином відчували неповагу до себе, а часом і відверте презирство степовиків, що стали вважати себе їхніми володарями.
На коні ліпшого воїна, ніж монгол, Атямас не стрічав. А такого ладу й толку, як у війську монголів, ніколи раніше і уявити собі не міг: тисячі в бою діяли, як одна людина. Зате без коня монгол уже не вражав своїми воїнськими здібностями. В тумені Ґуюк-хана воювали орусутів не одні монголи та мокші – яких племен там тільки не було! Атямас до того і назв таких не чув: як не башкири, так уйгури, або уйсуни, чи якісь мажари[426], чий десяток пропав минулого дня. Та всі вони були кочовиками і після кількох літ служби у війську Бату-хана мало чим різнилися від монголів: стали основою їх легкої кінноти, що в бою на скаку засипала ворога стрілами.
Мокшан же, що в своїх лісах і перелісках звикли до пішого бою, в орусутських землях завжди посилали вперед, а тим більше – на приступ, коли треба було захопити якесь місто. Вони й гинули першими: від початку свого походу з монголами оцязор Пуреш втратив уже мало не чверть мокшанських воїнів. Атямас добре розумів, чому саме його послав Бурі забезпечувати прохід через ліс – монголи на конях в лісі безсилі, через засіку тим більше не проберуться, але ж і мокші воїни, а не якийсь зневажений хашар, щоб розбирати завали дерев!
На кровоточиву рану образи від поводження Ґуюк-хана з мурзою Кулясом юний Бурі щедрою рукою насипав сіль зневаги, скерувавши Атямаса до орусутської засіки на дорозі. Син оцязора добре відчував, як серед воїнів падала повага до нього, тільки що він міг подіяти? Встромивши в кормигу[427] шию, марно скаржитись на долю: тягни, доки сили ще є...
Шлях був завалений соснами скільки око вперед сягало – можливо, на цілий газар. Аби розчистити всю лісову дорогу, посікши звалені дерева та розтягнувши їх на боки, і дня не вистачить. Рипнулись Атямасові сотні вліво – засіка йде від дороги, рипнулись управо – те ж саме. Але не така глибока, онде видно вже кінець її смуги. З огляду на розповідь Куляса чекали засідки, готові були до неї. Втім ліс мовчав: воно й зрозуміло – така сила підійшла!
Дві сотні спішились, взялись за сокири: головне зробити доволі широкий прохід, щоб хоча би з десяток вершників могли в ряд проїхати.