Родовичі обступили змагальців, очі в них горіли: чия ж візьме?!
Цюк!... – рубонув щосили Будай і сокира засіла в деревині.
Цюк!... Цюк!... Цюк!... – надміру сильними були його удари: тріски летіли великі, аж занадто великі, проте сокира Будая гупала по дереву глухіше, ніж у Сивера і всі зрозуміли – не наточена вона, як слід, а головне, сам тесля томився на очах і скоро вже піт краплями котився по його вкритому зморшками обличчю.
Зате Сивер рубав легко та невимушено, немов грався, а все ж явно випереджав Будая. Сиверова сокира аж дзвеніла, тріска сипалася удвічі, втричі меншою, ніж у його суперника, зате, – усі помітили, – лезо немов липло до дерева, зріз був чистим і, головне, робота посувалась куди швидше.
Цюк! Цюк! Цюк! – ще трохи і перерубаний Сивером стовбур бухнув на траву, а в Будая майже третина залишилася...
– Тьху!! – плюнув той спересердя, як перерубав таки колоду, і кинув сокиру собі під ноги.
– Шаную твій вік, Будаю, – знову підмастив старому Сивер, – проте, вчив мене колись отець мій, Жадан: сокира завжди має бути такою гострою, щоб і волосся при шкірі зрізала. Та й любити її потрібно: під ноги кидати – останнє діло!
Будай мовчав, лише відхекувався.
– Ну, досить, золота година за водою сплива...
Ніхто вже не сперечався з Сивером – право стати на чолі толоки родовичі за ним визнали. Вже досить швидко розібралися, що, кому та як робити; розбрелися усі по підсіці, вишукуючи потрібне дерево і незабаром задзвеніли сокири, заширкали, зчищаючи кору, скобелі[278] – справа зрушила з місця.
Зате в Сивера від клопотів голова кругом ішла: і тут потрібно слідкувати, аби все було, як треба і відірватися від теслярства вкрай необхідно – мох перевернути і верші потрусити та відвезти рибу до Вишні, адже день скінчиться, не помітиш і коли, а чим толоку годувати? А ще ж хотів, аби кінь допоміг йому вибрати місце під житло – от тільки коли те вдасться? Перекинувшись словами з кількома найдосвідченішими теслярами, таки скочив на Птаха і подався до лісової Ужеті – туди, де стояли верші.
Багата сіверська земля – хіба може зрівнятися з нею якась інша? З трьох верш узяв більше пуда риби, жаль тільки, що струхла за стільки часу їхня лоза: не витримала в одній ваги риби, розсипалася – добре, що вже на березі. Додався йому ще один клопіт: увечері вершу слід полагодити, а де ж той час візьметься? Ех!... Та нічого, те переживеться, житло зате скоро постане: таке, як замислив – щоб дим очі не виїдав. Нічого! Вже світає в його новому житті, вже не те, що в перші дні, коли морок обгортав душу в сувої розпачу.
Зсипав рибу в кропив'яний мішок, відвіз до Вишні, котра від хвилювання і місця собі не знаходила, та й подався риссю на підсіку – як там, без нього?!
Дуб на нижні вінці зрубу вже був ошкурений, винесений за підсіку і там обсмалювався; до розчищеного від дерева місця, де збиралися в'язати зруб, родовичі несли і везли готові колоди. Коли рід толокою ставить тобі житло, чи можеш ти пасти в труді задніх? Яка б не була причина твоєї відсутності, все одно, мають люди бачити, що господар старається більше від будь-кого з них. І Сивер узявся за сокиру та тесло, аби наздогнати інших, зрівнятися з толокою. Відчував спиною, що родовичі час від часу поглядають на нього, милуючись з того, як вправно працює його сокира чи тесло, відчував і мав з того неабияку втіху: "Що, родичі, гадали, я й дійсно – попсуй, невструйло? Дивіться, як треба сокирою працювати!"
... Від Ломбардії до Києва Паоло добирався з фрязькими купцями. Діставшись Києва, вони й костел йому показали і самі з ним помолилися Єзусові.. Там Паоло і познайомився з Петром-Тихотою, що із двома своїми синами лагодив в тому костьолі конху[279] абсиди[280].
Вийшовши тоді з костьолу, побачив збоку від нього, як три теслі вправляються з деревом. Ще від уношества вибравши собі за зброю топори, Паоло при нагоді завжди намагався утнути щось із дерева, байдуже – чи віз полагодити, чи нову ложку вирізати. Тож, зацікавившись, підійшов ближче і мовчки дивився, як старший тесля вправно робив у колоді вирубку для скріплення.
Тесля, закінчивши, розігнувся, побачив, що якийсь чужинець спостерігає за його роботою і посміхнувшись самими очима, мовив:
– Що, німцю[281], ніколи не бачив, як дерево тешуть?
– Гой єси, людине добрий! – привітався на руський лад Сивер. – Не німець я, із сувирів.
– Гой єси і ти! Пощо ж тоді вдягнений в чужинське? – здивувався тесля.
– Жив довго там... Тепер ось до свого роду вертаюся. Побачив, як ви трудитесь – згадав своїх, отця та діда: любили вони з сокирою...
– Бачив я, до церкви ти заходив. Хрещений?
– Так,. хрещений...
– І я хрещений, тільки в грецькій вірі. Імення твоє як?
– Паоло.
– Павел, значить... А я – Петро. Сідай, поговоримо.
– Ні, йти мушу: пожитки свої треба з купецької лодії забрати, та й нічліг варто знайти.
– А не хочеш в мене заночувати? Розкажеш, де був, що бачив. Га?
– А чого ж, Петре – заночую в тебе. Тільки не один я, ще пес зі мною, добро моє десь на Почайні стереже.
– Нехай буде й так: подивимося, що воно в тебе за пес такий.
Отак вони познайомилися.
Дуже сподобалося Паоло Петрове теслярство. А Петрові – новий знайомець. Так усе повернулося, що наступного дня Паоло вже вчився у нього теслярській премудрості, а ще за два дні Петро, котрого знайомі кияни звали іменем, даним батьками – Тихотою, запросив Паоло до свого сімейного гурту, бо не вистачало старшому синові напарника, а новий знайомець теслярську премудрість на льоту хапав. Думав Паоло, що допоможе Петрові з синами кілька тижнів та й подасться до свого роду, а вийшло так, що, впрігшись в теслярське ярмо, протрудився з киянами дві зими й літо – настільки захопило його це рукомесло.
Чимало звели вони жител від снігу й до снігу: і прості хати ставили і навіть два тереми – обидва для сотників дружини князя Ярополка, а минулим літом з весни й до пізньої осені великою ватагою, на чолі котрої стояв знаменитий на весь Київ городник[282] Коснята, ставили на Щекавиці нові стіни Свенельдового городка. Паоло знав Свенельда ще по Доростолу, проте намагався не потрапляти на очі старому варягові – навіщо ворушити старе? Він перейняв від Фрейвара звичку перебувати в тіні, не висовуватися без потреби. Та через кілька тижнів від початку робіт по стіні син Свенельда Лют був убитий на ловах древлянським князем Олегом, братом Ярополка, і старий від горя занедужав, збайдужів до всього, полишивши нагляд за роботами на меншого сина – Местишу. Паоло вже міг не ховати обличчя і спокійно робити своє діло.
Дарма, що теслярував він у Києві менше двох літ: за цей час стільки взнав, що декому і цілого життя не вистачило б те пізнати. Петро-Тихота не надто ділився з ним хитрощами свого рукомесла, проте таким уже Паоло на світ народився, що теслярські премудрості схоплював на льоту, все примічав, усе, про що теслі говорять, чув та на вуса собі мотав: і як місце під житло вибрати, і яке дерево на це годиться, і коли та де яку врубку краще робити – в обло чи в охряп[283]. Та навіть яким мохом щілини краще конопатити – коротким, що росте по вологих місцях, бо він м'який та пружний.
Кілька разів поривався рушити до рідної Сіверщини, але Петро кожного разу знаходив причину і вмовляв його залишитися. Лише як Ілля, Петрів старший, узяв шлюб із дочкою стельмаха Перяти Миловидою, і отча хата стала затісною, а землі, щоб звести поряд ще одну, не вистачало, Паоло зумів переконати Петра, що йому теж час відправлятися у дальню путь.
... День не пройшов, не протягнувся, а пролетів, мов той птах, ластівкою промайнув, – пролягли по землі від посаду довгі тіні. Та не дарма він пройшов – зруб піднявся вже на вісім вінців, жовтів під вечірніми променями на тлі темно-зеленого узлісся і тішив душу кожного, хто був на толоці.
Сивер тільки подумав про Вишню, а вона вже була біля них, принесла на коромислі в дерев'яних відрах кашу, залишила й хутко подалася по рибу. Що не кажи, таки є користь від жони, і не лише в лазні...
Скінчили роботу і господарі запросили толоку до вечері. Посідали усі в коло, кожен мав принесену з собою ложку – слід було братися до каші та всі зиркали на господаря: чекали, коли воздасть він славу Богам.
Попався... Ти один, родовичів майже два десятки. Розкажи їм, коли такий сміливий, про Христа, про нову віру, розкажи... Скажи ще, буцімто, рідні Боги нічого не варті.
Яким переконливим був колись пріор Трифілій у ломбардійському монастирі! Коли поміж ними виникав спір, Сивер жодного разу не зміг довести власну правоту, як не намагався. Але це було в чужій, далекій Ломбадії, де скрізь панував Єзус. А тут? Навіть не в Києві, – у Коропі, де рідні Боги міцні та нездоланні і сила їх зрима, беззаперечна, тоді, як Єзус ні в чому не проявляє тут своєї присутності, лише Сиверова, тобто, Паолова душа і є одним-єдиним його прихистком – як тут довести свою, вірніше, Єзусову правоту?!
Звісно, можна ось прямо зараз взяти та й розповісти родовичам про Єзуса, сказати, що Дажбог і Макош, і Велес – лише дерев'яні кумири, можна... Та чи залишиться хоч один з них вечеряти після цієї зневаги до роду, навіть Рикуш?! Чи взагалі хоч хтось переломить з ним після цього хліб?
... – Дажбоже, Подателю наш... – Сивер, ненавидячи себе, згадував, як молились колись Рожден та Жадан, а зовсім недавно Окунь, Видута і Рикуш, і бубонів: – ... дякуємо за твою до нас ласку,... хай не оскудіє десниця твоя,... і буде воля твоя,... як на небі, так і на землі,... і нині, і повсякчас! – він аж спітнів, доки спромігся дійти до якогось кінця і вже прорікши молитву, зрозумів, що від хвилювання звертався до Дажбога словами християнської молитви і що тепер, певно, немає йому прощення від Єзуса, а відтак приречено змирився з невідворотньою Божою карою.
Між тим вечеря почалася.