– Точити будемо клинок, а се, скажу я тобі, Благовиде, терпіння вимагає.
Ге-ге! Хто меча не точив, тому і в голову не прийде, наскільки це непросто. Одна річ сокиру наточити з лезом у півчетверті, та хай навіть і в четверть[266], а зовсім інша – меча двосічного з клинком у більш, як чотири, а швидше, майже у п'ять четвертей! Обидва леза його, коли він кладенець справдешній, власника свого гордість, мають бути бездоганними – ані тобі западинки якоїсь, ані виступу найменшого на жалах чи на спусках його і найприскіпливіше око не побачить, скільки не дивись! Багато в цьому ділі важить тверда та непохитна рука заточника, його несхибне око і все те ж терпіння хитреця – вже ж без нього в жодному реместві кроку навіть не ступиш.
Найстрашніший огріх – виводячи спуск у ніщо, перегріти жало леза до синього. Тоді перегріта місцина враз стає крихкою і аби блазні* тієї позбутися, доведеться вирівнювати лезо клинка по всій його довжині. Ох і старався тоді Рикуш: не міг він дозволити собі занапастити меча, над котрим стільки довелося потрудитися! Благовид крутив і крутив точило, меч шипів-видзвонював на мокрому камені, а старий коваль, раз по раз зупиняючись, все прискалював око – видивлявся, чи не перебирає зайвого? Вже по тому, як повільно подавався каменю уклад клинка, відчував, що творить найбільшу хитрість у своєму житті; гордість від того розпирала груди, а в душі панували благостині: отсе вже меч, так меч! – кладенець! Жнива не дали закінчити ту роботу, продовжили її лише після того, як снопи перевезли до стодоли. Доводив леза вже самотужки, вручну, каменями з піщаника, шиферними оселками, а коли клинок вже міг волосся на руці злизувати, взявся робити його лискучим, немов зерцало: тер посипаною крейдою повстю, а на завершення, щоб навіть лик свій можна було побачити в клинку, перетерту в ступці крейду змішував з дрібкою розтопленого смальцю і мазав нею закріплену на круглому точилі смугу повсті. Знову Благовид крутив черен точила, що оберталося тепер над порожнім, без води, коробом і клинок на очах почав пускати проти сонця блискітки – нарешті! Жаль, з череном отак промахнувся, мамутового рогу схотілось... Ліпше би по простому: сиром'ятним ременем обгорнув. Та нічого! Ось підведеться – і черен переробить, і піхви зладнає. Допоки ж лежати?! – вже й грудень[267] худне.
Лежав тепер, стомившись від спогадів, на правім боку, з нетерпінням чекаючи, доки зайде хтось у житло – уперше від ковуйського нападу цікаво стало: що там, у кузні його, діється? Так і підмивало встати й дивом якимось вийти надвір, тільки розумів, що не вдасться: сили не вистачить. Одне й лишалося – вслухатись, чи не йде хтось? Ну, де отсе, в біса, ходити можна?!
Одним словом, до життя вертався Рикуш.
****
Тиждень вже минув, як поїхав князь Володимир Святославич з Берестового. Звісно – у князя турбот стільки, що простому смертному й не снилося. Князь поїхав, а Волхитка все не могла забути того вечора – весь час княжа лазня перед очима стояла.
... Вона хоч і чула вже від Берези, що князь може люби творити з двома чи й трьома одразу та уявити таке не могла. І коли зрозуміла того надвечір'я, що буде з князем не одна, вперше відчула в душі своїй спротив, навіть злість. Вона, Волхитка, Перунова діва, обавниця й чарівниця, перша в роду красуня, та що в роду! – вона й тут не бачила собі рівних по дівочій красі, – та й буде ділити з двома отсими свого князя?! Від хвилювання її у жар кинуло, а думка металася в голові, мов налякана білка в клітці: "Що діяти?! Як бути?!" Одне лиш відчувала: лише хитрістю зможе виграти, лише обавством. Але як вдіяти так, щоб ті двоє не змогли до князя навіть наблизитись, як судженого свого змусити забути про інших двох?!
Відкинувши дівочу гордість, немов у холодну воду шугнула – безсоромно зняла із себе сорочку й присіла перед князем:
– Дозволь, мій княже, роззути тебе...
Вона бачила, як спалахнули двома жаринами похоті княжі очі, коли він дивився на неї, оголену, згори і той погляд запалив її надією, що все буде добре, по її задуму та волі.
І вже в самій лазні, на гарячій липовій полиці пестила свого князя, як хотіла, виціловувала його й шепотіла палкі слова, а коли жар погнав із могутнього Володимирового тіла піт, Волхитка взялася до віників. Краєм ока вона бачила розгублених Чадогостю та Якит, котрі тулились в кутку лазні й хоча ще зранку вважала Чадогостю подругою, та зараз мала її за суперницю, що постала на її, Волхитчиному шляху до щастя: нехай там і сидять!
Якит, що майже не розуміла руських слів і вперше в житті потрапила в лазню, була налякана мало не до смерті. Лазня, з закіпченою до чорноти стелею, здавалася їй велетенською гарячою піччю, а князь злим Дивом, що замислив засмажити і з'їсти бідну кизинку[268]. Вона з жахом втупилась у Волхитку з князем, не розуміючи, як ця наложниця сміє лупити свого володаря і чому той анітрохи не опирається, а навпаки, навіть постогнує від блаженства.
Чадогостя все ж таки трохи освоїлась, а оскільки і вдома, у Витичеві, любила лазню, то потихеньку й собі почала паритись. Бризнула з ківшика на кам'янку квасу, взялася до віника – хльостала спочатку себе, а потім потихеньку й перелякану Якит. Та навіть очі закрила, гадаючи, що прийшов її кінець, але трохи згодом звиклася, терпіла дивне те дійство над собою без минулого остраху.
Розпашілі від жару, лискучі від поту юні й прекрасні дівочі тіла з прилиплими березовими листочками на них неабияк розбурхали Володимирову ярість. Він підвівся з полиці, вилив на себе жбан холодної води, що стояв біля дверей і обернувся до дівчат. Стояв перед ними у всій своїй мужній красі – немов то сам нестримний Ярило зійшов зі Сварги, аби запліднити все навколо, а Волхитка вже була тут, як тут, увивалась біля князя, линула до нього всім тілом, пестила безочиво й пристрасно – Володимир тільки поглянув на Чадогостю з Якит, а потім не стримався й згріб у ведмежі свої обійми Волхитку – у неї аж кісточки хруснули...
За тим були люби на очах в суперниць і Волхитка, палаючи жагою будь що вийти переможницею в тому змаганні, відчувала вже тваринну якусь байдужість до того, що на них із князем дивляться ці двоє. Вона прагнула лиш одного: аби він забув про Чадогостю і Якит, а тому була сама не своя в похоті й певний час їй те вдавалося. Тільки зовсім інше було на думці в князя і він все ж таки появ усіх трьох і в лазні, і вночі в своїй княжій ложниці на широчезному, встеленому паволоками одрі – появ не один раз, і не два. Волхитці довелося зціпивши зуби, пересилюючи себе, верховодити перед князем над дівчатами в тому огидному їй злюбі, що й злюбом вже не був, але вона більше не належала собі – лише несамовитому своєму бажанню будь що не програти в цій власноруч затіяній нею ж грі, що почалася ще п'ять літ назад у Коропі перед Перуновим днем.
Князь, прокинувшись серед своїх вкрай стомлених наложниць, на суперниць Волхитки й не глянув; мовби й не було перед цим безсонної ночі, знову творив прямо між ними люби з Волхиткою, назвав її любленицею своєю та забавкою, обіцяв навідатись скоро і поснідавши з Аделею, поїхав. Наступного ж дня у світлицю зайшла Береза, роззирнувшись, знайшла очима Якит, підійшла та й забрала її з собою – більше ніхто з дівчат степівчанку й не бачив. Лише гадали: чи на торговище повели чужинку, чи іншому комусь в наложниці князь подарував? Зате перед Волхиткою баба при всіх поклала два згортки паволок і срібні рясна з колтами, та такі красні, що й очей не відвести! Дівчата тільки охнули від тої ліпоти, а Люборада, не стримавшись, сльозами зайшлася – зрозуміла, сердешна, що безславно минула її година... Ще днів через три так само прийшла череда Чадогості. Та була спокійною, вставши, поклонилася в пояс тимчасовим своїм подругам і мовчки вийшла.
Серед гнітючої тиші, що настала в світлиці, раптом не хтось, а Люборада завела:
Білим лебедем по Дунаю
Моя доля пливе, ой, доля!
А над тою водою хижим соколом
Біда крила розправляє, біда!..
Волхитчин голос теж вплітався в сумну Чадогостину пісню, дарма, що дівчата відверто їй тепер заздрили, визнавали беззаперечну зверхність сіверянки над собою та прагнули будь що домогтися дружби з княжою любленицею. Ніхто з них і помислити не міг, що насправді коїлось у Волхитчиній душі.
Від того вечора в лазні все перевернулося в ній: що видавалося світлим, враз змінилось на темне, замість любові до князя поставала незагойна образа і запізніле каяття; лише безмежно вражене самолюбство родимої відьми – обавниці, яритниці – вимагало, не зважаючи ні на що, вперто домагатись напророченої мети, бо хіба ж могла вона зізнатись навіть самій собі у власній дурості?! Не уявляла вона ані повернення з ганьбою додому, – та й хто б дав їй те вдіяти? – ані продажу її, мов рабині, котромусь із тутешніх... Навіть смерть була би для неї милішою, ніж такий живот. А окрім того була ще одна обставина, котра робила неможливою ніяку іншу долю окрім того давнього пророцтва у ві сні. На неї покладала обавниця останні свої сподівання – на відання того, про що нікому ще тут невідомо. Поки що. Тим лише й жила тепер Волхитка.
****
Видута давно вже, від самої тризни за Любимом, місця собі не знаходив. Ще як були вони з Ізборою в Сосниці, наслухався там свата, який нібито чув на торговищі розмову двох нарочитих мужів, котрі, похваляючись отриманим за зерно сріблом, рекли, буцімто знак був борзнянському волхвові Буслаю, що гряде на Подесення важка година, а відтак і дурень буде той, хто не второпає запас собі на чорний день вдіяти. Тепер згадка про почуте від свата була для Видути мов сіль на свіжу рану.
І вже другий місяць разом зі старшим онуком Благояром час від часу намагався Видута знайти сховане Любимом срібло та тільки всі старання їхні були марними.