Як миса тут опинилась, навіщо вона гончареві та чи не знак це якийсь йому, Кришневі, од Богів?
****
Ґуюк-хан, худорлявий, невисокого зросту, з начебто навіки скам'янілим лицем, на котрому зроду ніхто не бачив посмішки, сидячи в оточенні своєї свити на горбоносому, рудої масті аргамаці[375], спостерігав, як чотири десятки вершників його тумену[376] переправляються двома орусутськими[377] насадами[378] через Десну. Пишний, вкритий сунським[379] зеленим шовком, халат Чингізида був розшитий золотом і самоцвітами, підбитий чорним соболем, а пола його на правім боці мала аж три застібки зі щирого золота. Скручений зі смужок червоного та фіолетового шовку пояс-кушак додавав і без того барвистій одежі власника ще більше яскравості та мальовничості. Малахай[380] хана вкривала плетена із золотих ниток сітка, збруя його аргамака мала золота ще більше, ніж ханський одяг: бляха на лобі коня, пряжки, гризло гнуздечки, стремена – все вилискувало щирим золотом.
Поряд з Ґуюком на мишастому монгольському коні вишів довготелесий Очир – головний юртчі[381] Ґуюкового тумену. Він ще вранці доповів ханові про неприємність: минулого дня дивним чином щез цілий десяток дозорців, висланих Очиром у розвідку. Дошукуватися їхніх слідів часу не малося: пропали – значить поганими воїнами були.
Тепер же головний юртчі намагався переконати Ґуюка в необхідності розвідати лівий берег, щоб убезпечити собі спину під час походу вгору по течії Десни. Зо всіма подробицями розказував про городи орусутів у межиріччі Десни і Семі, давно вже розвідані за його наказом.
Мета нового, значно більшого дозору була одна – з'ясувати, що діється на лівому березі: чи не зібрались там часом значні сили орусутів з тим, аби завдати тумену Ґуюка удару в спину, коли він попрямує далі вгору по течії до столиці Сіверського князівства – як би там не було, а безслідна пропажа десятка дозорців стурбувала Очира. Він недарма боявся свого хана, котрий навіть серед лютих монголів мав славу жорстокого правителя – у своєму тумені правив залізною рукою і винних карав нещадно: не те, що за прояв страху, а й навіть просто за якусь дрібницю. Уповільнення руху неабияк дратувало Ґуюка і зігнати свою злість він міг на будь-кому, включно з Очиром.
В душі хана давно вгніздилися злість та невдоволення: долею, родичами, навіть власним батьком – великим ханом Угедеєм, що правив своїм ханством з іншого кінця світу в далекій столиці монголів Каракорумі[382]. Людська несправедливість вражає не тільки арата[383], але й самого хана – цю просту річ Ґуюк усвідомив ще чотири літа назад, коли його, старшого сина великого хана відправили в похід на захід під рукою нікчеми Бату – Ґуюкового двоюрідного брата, сина чужинця Джучі, опецькуватого вайла з лицем старої баби, несправедливо назначеного лашкаркаші[384].
Тепер іти понад Десною, палячи на своєму шляху дрібні поселення орусутів, де й "козлячого копитця не добудеш", – хіба це справедливість?!
Батий, Бату-хан, син Джучі й онук самого Потрясателя Всесвіту Чингісхана, після смерті батька став на чолі західного улусу[385], хоча був лише другим сином після Орду-Ічена. Дарма, що Чингісхан своєму найстаршому синові дав ймення Джучі, тобто "Чужий", бо той був народжений матір'ю після її тривалого перебування в полоні серед ворожого племені меркитів: попри все великий хан вважав його своїм сином і Джучі довів відданість батькові, заслуживши славу вмілого войовника. Після взяття ним Хорезму[386], батько наділив сина улусом Дешт-і-Кипчак – велетенським Половецьким степом, що проліг від річки Об у Сибіру до самого Дунаю, хоча на той час усі степові землі за Ітилем[387] ще належали кипчакам, тобто половцям і ще тоді заповів Джучі завоювати весь простір на захід та північ, "куди тільки ступить копито монгольського коня".
Та Джучі помер на кілька місяців раніше самого Чингісхана і його місце посів Бату. Згідно з Ясою[388] воля Потрясателя Всесвіту має бути виконана, що б там не сталось. Чагатай, другий син великого хана, ще за життя батька прославився бездоганним знанням та ревним охоронцем правил Яси. Тож дарма, що за передсмертним заповітом Чингісхана його наступником, великим ханом монголів став третій син, Угедей, – вплив Чагатая ніким не оспорювався і саме він наполіг, щоб похід на захід був здійснений невідкладно.
Та все ж з першого разу чомусь не вийшло і тільки на восьме літо по смерті Потрясателя Всесвіту в Каракорумі, заснованій ним столиці, вдруге зібрався курултай[389], на котрому було вирішено відправити на захід майже всіх дорослих онуків і правнуків Чингісхана, призначивши Бату-хана лашкаркаші. "Старшого сина зобов'язані відправити на війну як ті чжувани[390], що управляють землями, так і ті, хто таких у володінні не мають. Нойони-темники[391], тисячники, сотники й десятники, а також монголи усіх статків зобов'язані так само вислати на війну старшого зі своїх синів. Рівним чином старших синів відрядять на війну і царівни з зятями..."[392]
З трьома туменами відбірної кінноти рушили невдовзі на захід дванадцять молодих Чингізидів – п'ять синів покійного хана Джучі: Бату, Орду-Ічен, Берке, Шибан і Тангкут, син хана Чаґатая Байдар зі своїм сином Бурі, сини великого хана Угедея Ґуюк та Кадан, сини хана Толуя Мунке і Бучек та наймолодший син Потрясателя Всесвіту Кюльхан. А щоб похід був переможним, курултай приставив до Бату старого нойона Субеєтая-Багатура, Чингісханового "лютого пса війни", що сам-один був вартий двох туменів.
Субеєтай став для Бату-хана і наставником, і порадником, і правою рукою. Це за його порадою монголи літо проводили в степу, ганяючись за боягузами-кипчаками[393], а зимою, коли замерзали річки, йшли по їх льоду в густі ліси завойовувати міста булгарів, буртасів, башкирів, мордви та орусутів на Ітилі, Оці та Клязьмі. За кілька літ і зим пішли за димом, перетворились на земний прах непокірні міста і впокорились монгольській силі всі народи аж до тих орусутів, що жили по Дніпру і Десні.
Старий Субеєтай за все своє довге життя програв лише кілька незначних битв, та й то за таких умов, коли будь-хто інший поплатився би в них власним життям. Знати про ворога все достеменно, перш, ніж зійтися з ним у битві – ось що завжди приносило Субеєтаєві успіх. До того, як рушити по осені чи зимою в глушину лісів, він все літо збирав через своїх алханчів[394] якнайбільше відомостей про майбутнього ворога: де та які городи стоять і як вони укріплені, скільки люду в них живе і які настрої в них панують, коли в тих краях ріки замерзають і коли льодохід починається, чи вистачить корму для туменів та їхніх коней і навіть чи є там каміння для стінобитних пороків.
Тож не дивно, що лягали народи під кривим монгольським мечем, як трава під косою і жодне місто не встояло, хай би якими хоробрими не були його захисники. З таким "псом війни" чого ж не полонити чужі землі? Ґуюкова заздрість росла з кожним днем, хоча він тамував її, як міг. Та коли під Коломною[395] поліг юний хан Кюльхан – перший і єдиний з Чингізидів, що загинув у незліченних битвах, Ґуюк таки не витримав. Коли те злощасне місто взяли і був, як водиться, бенкет переможців, добре підпитий син великого хана почав висловлювати невдоволення своїм лашкаркаші – Бату-ханом, врешті-решт обізвавши того старою бабою з колчаном. Ґуюка несподівано підтримав його захмелілий племінник Бурі, що аж качався зі сміху та все показував пальцем на Бату.
Син Джучі від народження був опецькуватим і через те в порівнянні з іншими Чингізидами незграбним та й борода в нього, попри понад тридцятилітній вік, ледь вкривала ріденькими кущиками підборіддя. Образа була нестерпною для володаря цілого улусу, проте Бату стримався. Субеєтай-багатур, котрого всі Чингізиди дуже шанували і Мунке, що дивним чином умів бути дружнім до всіх, змусили п'яних нахаб покинути бенкет, а вже наступного дня протверезілих винуватців сварки під примусом відправили в Каракорум до великого хана. Ще раніше їхнього від'їзду до Угедея помчав гінець з листом Бату, в котрому той жалівся великому хану на завдану йому образу та відверте нехтування Ґуюком і Бурі настановами Яси Потрясателя Всесвіту.
Всі підвладні великому ханові землі були помережані ямсу,[396]при котрих утримувались табуни коней та гінці, тож шлях в шість тисяч руських верст опальні Чингізиди подолали серед зими за якихось два місяці, прибувши до Каракорума на початку весни. Але гонець Бату примчав до великого хана значно раніше. Прочитавши повідомлення, Угедей не тямив себе від злості – соромно було перед старшим за віком Чаґатаєм за свого сина, котрий і раніше через свій важкий норов завдавав батькові чималого клопоту, проте Бурі, другий винуватець, був онуком Чаґатая і брати дійшли згоди не карати дурнів на горло. Тож, дещо охолонувши, Угедей два дні протримав Ґуюка, мов якогось десятника, десь на задвірках своєї столиці, щоб лише потім дозволити провинникам переступити поріг великоханського палацу, зведеного чжурчженськими[397] будівничими.
– Ти що собі дозволяєш, віслючий хвіст?! – ледь побачивши сина, одразу ж розходився, бризкаючи слиною, Угедей: – Як смієш перечити Бату-хану, твоєму лашкаркаші?! Забув Ясу, волячий тельбух? Іще я чув, що ти своїх людей за найменшу провину катуєш, наче ворогів; що власноруч з лиця їхнього волосся дереш! Чи ж не ти цією жорстокістю над ними орусутів упокорив? Та ти ж, немов лоша, уперше землю нашу покинув; ні орусутів, ні кипчаків не те, що данниками не зробив, а й на аркані жодного не привів! І так возгордився, щеня, що на старшого брата повстав?! Горлянку там дереш, чванишся, ніби ти єдиний вершитель, а сам ще й козлячого копитця не добув!
Ґуюк, зіщулившись, мовчав – боявся ханської кари.