Толокою...
Вишня сплеснула руками:
– Багато?!
– Не знаю. Рикуш збирає. Нагодувати мусиш... Що в нас із харчем? – а в самого знову вуха запалали: теж мені муж, господар...
– Жита трохи... Пшоно є. Солонини зовсім небагато, – Вишня говорила і сама лякалася власним словам: почувалася такою нікчемою... Ото шпиняла її Ізбора – і було за що. Ну яка з неї господиня?!
"Верші! Верші були у кліті!" – ледь не вигукнув Паоло, проте стримався і одразу ж туди й подався. Вершей знайшлося троє – як на сім'ю, то й занадто, а для толоки, можливо, й малувато. Та він і цьому неабияк зрадів: все ж завтра не пустий стіл накриють для людей, не однією кашею нагодують, віддячивши за труд.
– Піду, верші поставлю, – кинув Вишні. – Сіль хоч є?
– Півгарнця[261] хіба що... – від хвилювання у Вишні навіть голос сів.
Паоло, знайшовши трохи конопляної шворки, грюкнув дверима, прив'язав до сідла дві верші, третю взяв у руку і хутко подався все туди ж – на майбутнє дворище. "Оце ти влип, Сивере...". Він уже вкотре подумки назвав себе ім'ям, даним батьками, проте, навіть уваги на те не звернув – іншим голова була забита. Толоку нагодувати! – ось що головне. Суха ложка горло дере, до каші і олії треба, і цибулі, і ... чого там ще? А головне – риби чи м'яса. Споконвіку рід харчувався переважно рибою. Десна щедро годувала нею сіверян. М'ясо їли взимку: спочатку птицю, бо з морозами та снігами вона не могла прогодуватися самостійно, а потім уже приходила черга баранини, свинини та яловичини. Проте, м'ясо завжди закінчувалося швидко, риба ж не переводилася ніколи, часом нею навіть підгодовували птицю та свиней. Що може бути простішим, аніж лов риби? Досить мати вершу чи топтуна[262], не кажучи вже про волок[263] або мережу – і з голоду не пропадеш.
Звісно, ті, хто має лука та удатний на ловах, носять м'ясо і з лісу, але також, частіше за все, – від першого снігу й до весни. Тоді і звіра легше вислідити, і часу більше, бо ниви пожаті, хліб змолочений і надійно схований, а озимина посіяна. Та й зберігати здобич на морозі легко – не псується. Але справжніх ловців не так уже й багато, тому, коли недорід на жито чи просто надто вже м'яса захочеться, в діло йде навіть веверичина. Справжні ловці нею гребують, собак зазвичай годують, та знаходяться і такі, що оббілувавши вбитих вевериць, чи там бобрів, ними ж і ласують. Торік розповів про це киянам – на сміх підняли, розумні дуже... Рибу, сором сказати! – і ту на торжищі часом купують, бо за роботою світу білого не бачать, а туди ж – над іншими посміятися...
За роздумами незчувся, як і старого городища дістався. В протоці, на деснянській течії, верші ставити не варто, краще – в Ужеті, вона тут неподалік у Короп впадає. Проїхав до річечки, пішов уздовж берега, видивляючись, де зручніше буде верші поставити, а оглянувши все, вирішив: кращого місця, аніж отам, перед поворотом, – не знайти: неглибоко, течії майже немає і латаття росте – якраз те, що треба. Нарізав ножем лозин з рогатками на товщому кінці, поставив верші, закріпив їх при самому дні тими рогатками: ловись, рибко, велика і ще більша!
До Рикуша час: що там, чи ж зголосився хоч хтось на толоку?
– Пхе! Знайшов над чим голову сушити! – Рикуш, як завжди, був незворушним. – Вісім пар теслів та чотири підводи будуть на лядині, щойно сонце зійде. І нас, – коваль показав рукою на себе та Паоло, – двоє. Вистачить?
"Це ж, вважай, два десятки! – Паоло не знав, радіти йому чи жахатися: – Як їх прогодувати?!".
– Чим же я тобі віддячу, друже?
– А ти вже мені віддячив, – розплився у посмішці Рикуш.
– Як? Коли? – Паоло ніяк не міг второпати: чи не кепкує часом друг.
– Як? А повернувшись сюди. Мене не забувши. Ну не було в мене за все життя ліпшого друга, аніж ти: згадував часто, а ти взяв та й приїхав!
– Ех! – і не знайшлося у Паоло інших слів, тож згріб коваля своїми довгими руками, подушив трохи та й відпустив; проте Рикушеві того цілком вистачило, щоб зрозуміти геть усе, що діялося на душі його давнього друга Сивера.
Попрощалися; Рикуш пішов до хати, Паоло скочив на коня і подався точити на завтра знайдені в кліті отцеві сокири. А, між тим, вже Вечорниця росою почала плакати і Хорс понад лісом дивився на Короп, немов сивий жереб через прясло[264]. Пролетів день, мов білий лебідь над Десною – гай-гай! Як вони тягнулися колись для нього, ці дні... Нині ж, за клопотами, – вгору ніколи глянути: тут тобі недавно красне сонечко сходило, а вже місяць на небі і перші, несмілі ще, зорі проявилися. Гай-гай!
Жилята, рядович померлої Десені, як і більшість із коропського посаду, роду був нетутешнього: колись його рідна верв[265] сиділа понад Роменом – невеличкою річечкою, що впадає в Сулу. Жилята з діда-прадіда був ратаєм, добре знав, як біля ниви ходити, любив землю, землею жив і нею навіть марив. У сім'ї він був шостим сином, а тому власного наділу не отримав. Землі в них були родючі, чорноземні і охочих розпахати цілину було аж через край. Біда лише в тім, що жили на межі лісу та степу: відійти подалі від города, котрий назву мав по річечці, над якою стояв, було лячно – не зчуєшся й коли опинишся рабом якогось печеніжина. Тож, побувши замолоду в наймитах та отримавши від померлого отця свою долю задниці – коня з возом, якось після чергового нападу кочовиків і полону тестя та тещі, не довго й думав: поклав на підводу нехитрий свій скарб – сім лубів[266] жита і всіляке залізне начиння, підсадив жону Озару з трьома дрібними дітками та й подався шукати кращої долі в полунощний бік, подалі від степу.
Зупинився аж під Коропом, впершись у Десну. Земля тут проти їхніх чорноземів – без сліз дивитися не можна: суцільний пісок, тільки сірий від попелу з підсіки. Аж не вірилося, що того піску може бути стільки. Одне добре – печенігів тут немає. Дозволили йому старотці і хижку звести під стіною, а головне – повезло із купцем Ходотою ряд укласти на дві сохи ріллі. Пішов у закупи: на посів додав до свого ще й купецького жита і ячменю та й показав усім тут, як слід коло землі ходити: самотужки упорав дві сохи ріллі! Лише дивувалися – не інакше, як двожильний цей пришлець Жилята – виходить, не дарма батьки так назвали. До Жиляти землю під ріллю в Коропі давно вже обробляли двозубою сохою, а він, роздивившись що й до чого, побачивши, що надто вже тонкий родючий шар ґрунту на місцевих пісках, перейшов на забуте тут рало – пахати ним значно легше і робить воно не такі глибокі борозни та й не просте воно в нього було, а потрійне, із залізними наральниками – таким земельку утричі швидше обробляти. От і пішли в Жиляти врожаї – як не сам-десять, так щонайменше сам-сім: за два літа віддав купу[267] і став вільним людином.
На той час, роздивившись довкола, з кількома коропцями, котрі, його ж врожаям заздрячи, покидали свої ниви під самим Коропом, одразу ж за Ятрицею, та взялися за нові підсіки, далі на полудень, пришлець уклав ряди на тій умові, що бере покинуті ними ниви на двадесять(!) літ уперед і платитиме за те щороку по п'ять лубів жита за соху лядини. "Збожеволів Жилята від важкого труда!" – одностайно вирішили в Коропі. Два літа, заростаючи лободою, пустували ті ниви, два літа він їх справно косив і на третє за лободою пішов пирій. Тепер Жилята одне лиш робив: не пускав на ниву самосійне дерево, зате платив усім справно – ну хіба ж не божевільний! На четверте літо щось там ранньою весною підсівав, а потім пустив на той травостій худобу: свою і бажаючих. Худоба ходить, пасеться, млинці свої кладе – усі сміються. Отак ще п'ять літ минуло. Пришлець на той час уже так розвернувся, що в нього навіть власні холопи та закупи[268] завелися. Та й ріллі додав, уклавши ряд із Десенею. Коли ж стіну переносили вбік Гульбища, – розросталось городище, городом ставало, – опинився зі своєю хижею під захистом стін, а наступного літа звів нове житло, не гірше, ніж у решти коропців і задоволено подумав про себе: "Угніздився нарешті".
Аж ось восьмого літа, на осінь, Жилята на свої рала поставив полиці[269]: той травостій наймити його перевернули і житом засіяли; наступного літа воно у нього там стіною стояло. У серпні лише з тих шести сох ріллі жита в нього було чи не три тисячі пудів! У Коропі тільки хекнули усі – мовчи один на одного дивилися, зате про себе кожен думав: "Оце тобі й божевільний..." Рядовичі прибігли до Жиляти за своєю третиною врожаю, та той лише здивовано стенув плечима: "Яка третина? Я вам, як ряд велить, кожному по п'ять лубів відсипав."
Вони до Видути: "Покон каже, що Жилята третину врожаю нам мусить віддати!". Видута зібрав ліпших мужів. Старотці посиділи, розмислили усе і так сказали: "Покон тут ні до чого. Як ряд укладали – на дерні присягалися? Присягалися. То хто ж вам винен? Ми усі цьому людинові за його науку дякувати маємо." До Жиляти в Коропі і не знали, що воно таке – переліг[270]. Лише підсіка, рілля та лядина. Як нива не дає урожаю хоча б чотири-один, полишали її під лядину – літ на двадесять, коли не на тридесять: доки наросте на ній достатньо лісу для нової підсіки. Ріллею із лядиною вперемішку врізалися в споконвічний праліс уже поприщ за чотири на полудень від Ятриці. Так ото і Сохачеве, Жорновки та Оболонь виділилися – тісно стало, до ріллі далеко. Ніхто ж про сусіда не думав: яке, мовляв, мені діло до того, що на моїй лядині дикі свині днюють, а вночі сусідові потраву роблять?
А тут, виявляється, так просто: полежала земелька під травостоєм літ вісім-десять, скот по ній походив, відпочила Мати-Сира земля і знову родить! Показав Жилята переліг і не посунувся рід далі на полудень, навпаки, тепер усі до Ятриці тиснулися – на одну дорогу наскільки менше часу витрачається! Проте, як по правді сказати, стати врівень із Жилятою так нікому й не вдалося: знає щось таке той людин, до чого іншим зась! А можливо, рука легка чи домовик йому помагає...
Та то ще не вся Жилятина наука була.