Лічець, сяк-так сполоснувши закривавлені руки у відрі з водою, вийшов із житла.
– Ну що?! Що?! – накинулися на нього домочадці.
Хотен простягнув Благовидові накінечник:
– Віддаси отцеві, коли Суд над ним зжалиться. Скажеш, нехай береже, раз тут сама Смерть його схована, –і усміхнувся своїм щербатим ротом.
– Вам туди ще зась! – додав, вгадавши намагання Домані зайти у житло. – Увечері загляну.
... Вкотре вже за тиждень ішов старий лічець до Рикуша, а думкою знову був біля Орогості. "Ну як вона може: крізь кістку залізо вгледіла, кров спинила, біль потамувала?? Дива! Що не кажи, а відьма є відьма."
Худий, змарнілий лицем Рикуш сидів на лаві й ласував свіжим сиром. Повеселіла після пережитого Доманя аж увивалась біля мужа.
– Може з молочком?
– Зачекай... – Рикуш навіть захекався: чи від труда свого над сиром, чи від сидіння. – Відсопнуся трохи... Отсе дожив коваль, – криво посміхнувся, – над мискою спітнів... Приляжу.
– Лягай-лягай, – заметушилася Доманя, рада вже від того, що муж уперше чи не за чотири тижні пожартував. – Хотен обіцяв сьогодні зазирнути. Лягай.
Вона ще примовляла до Рикуша, обережно помагаючи тому лягти на лаву, коли двері прочинилися й на порозі постав лічець.
– Здорові будьте!
– Бач! Про вовка примовка, а вовк у житло! – зраділа Доманя. – Сідали вже сьогодні. І сир їли, – поспішила поділитися радістю з лічцем.
– Дякувати Велесу мусимо! Ну ж бо, гляну...
Старий довгенько вовтузився над пов'язкою, роздивлявся рану, мацаючи шкіру навколо неї, потім, діставши з торбинки маленького горщика, видобув з нього покривленим пальцем якусь мазь.
– Гоїться твоя рана, Рикуше. – мовив задоволено: – Гній відійшов, трохи кровить ще, та то пусте.
Густо змастив своєї мазюкою шмат платна, приклав до рани, закріпив пов'язкою.
– Тепер на м'ясо налягай, а ще ліпше на печінку. – Хотен зібрався йти: –Яйця курячі, сир – ото твоя їжа. Мусиш втрачену кров поновити. Застуди бережись.
– Як дякувати тобі, Хотене?! – Доманя мало сльозу не пустила: – Не вірили вже... – й згадавши про присутність мужа, схаменулась і змовкла.
– Пощо образити хочеш? – насупився лічець: – Боже діло роблю; Велесів заповіт такий. Богам воздайте хвалу. Днів за три навідаюсь іще.
– Воздамо! Воздамо! – захвилювалась Доманя. – Бичок у нас справненький, Благовид завтра ж і одведе на капище. Авжеж!
– Шамро мене чекає, – рушив до дверей Хотен. – Ходіть здорові!
– Хай Боги тобі помагають! Що б ми без тебе... – метушилась по житлу Доманя та лічець, причиняючи за собою двері, вже її не слухав.
Лежав Рикуш на смертній одрині – жодних думок наперед не було: хоча б про завтрашній день, не те, що про наступний тиждень. Кощава Смерть шкреблася в двері, подих її чути було з кожної шпаринки. Байдуже було до всього; коли й думалося часом, то лише про кончину свою: просив Сварога, аби забрав швидше до себе на Сваргу, доки не покинули зовсім останні сили – як же тоді вправлятися йому, Рикушеві, там, у Вирії, з молотом?
Та варто було Хотенові з Орогостею витягнути з ковалевого тіла залізного сла Смерті, як той вже через якихось три чи чотири дні згадав і Сиверову похвалу йому, як хитрецеві, що спромігся стати врівень з чужоземними ковалями, і про те, що меч, гордість його, піхов ще не має. А перед очима сам собою поставав весь довгий шлях від криці до лискучого клинка: п'ять зим і п'ять літ – немало в Десні води спливло.
Нічого не забулось. Як рушив Благовид важким бійним ковадлом[252] ніздрювату крицю, а Рикуш плавив потім в печі її биті, не більші від горіха, рештки вперемішку з дрібним деревним вугіллям, коли березовим, коли дубовим, та ще з негашеним вапном і кольоровим склом від гутника Самоти: і більше клав, і менше – шукав чогось, чого й словами не скажеш, що лише оку, пальцям та задуму хитреця відоме. Цілий день плавилась криця, стаючи залізом, цілий день Рикуш, закриваючи лик свій шматком повсті з двома дірками для очей, через невеличкий отвір у домниці слідкував за тим, що робиться всередині печі. Не буває так, щоб у печі лишилось тільки чисте залізо: там повно домішок – і слабкого, засміченого заліза, і не заліза взагалі. Тож, розбивши бік печі, вигрібав з неї спочатку те сміття, що піднялося на самий верх, а за тим уже брав кліщами головеньку заліза, що аж палахкотіла язиками Сварожича. Не гаючись, починали з Благовидом ковадлами плющити головню впоперек, а тоді відрубували верхню, засмічену третину – її клали до печі наступного разу, знову на переплавку, нижню ж частину злитка рубали навпіл, а за тим, поливаючи льодяною водою, били на наковальні, остаточно очищуючи, витягуючи в смугу. Пара тоді стовпом стояла в кузні, залізо бухало і сердито шипіло на весь посад, а сусідський люд говорив поміж себе з повагою: "Чуєш – Рикуш над залізом кудеса творить!"
На самому споді печі завжди лишалось трохи заліза, котре повільно, цілими літніми днями холонуло, аби стати таким твердим, що хоч оскарби* з нього роби. В три руки розковував Рикуш з Благовидом тонкі смуги та клав їх ржавіти в свинячий гній – щоб слабке залізо поїла іржа. Далі, вже короткими зимовими днями, грів у горні й кував, вибиваючи зі смуг решту слабких, нещільних місць, гартував ті смуги в охололому на морозі капустяному розсолі і сіре залізо від нього перетворювалося на уклад: світлішало, ставало щільним, але й крихким. Тоді Рикуш розбивав охололі смуги ковадлом, роздивлявся їхнє зерно[253], знову клав до горна, розігрівав до білого сяйва, знову бив – уклад світлішав з кожним разом, аж доки не ставав майже білим.
Вибравши кілька смуг, складав, пересипаючи їх сіллю, в пакунок, що ковалями парегою зветься, обв'язував її витягненим перед цим тонким дротом. Без солі хитрецеві-ковалю ніяк не обійтися, сіль не дає на поверхні смуг окалині утворитися, бо інакше вони нізащо не спечуться поміж собою. Та якось купець Ждан привіз Рикушеві на пробу сірий прах[254] з далеких якихось країв, назвавши його бурою[255], сказавши, що дивом цим ковалі в чужих землях при зварюванні уклад посипають – так повідав йому ромей, що тією бурою торгував. Спробував – дива! Мов скипілися між собою під його молотом дві розпечені полоси! Крутив, роздивлявся – насилу вгледів ледь помітну межу між тим, що було колись двома смугами укладу! Он воно що бура ця дає! Купив чверть пуда на пробу: для мрії своєї хитрецеві нічого не жаль. І не прогадав.
Смуг укладу назбиралося в нього до двох десятків: накладав одна на одну і посипаючи бурою, зварював у горні докупи; розігрівши до сліпучого сяйва, коли уклад починав іскрами бризкати, скручував по дві між собою і проковував, складав упоперек не один раз, вибиваючи з того укладу зайве, слабке, що окалиною відлітало з-під важкого ковадла Благовида. Десятки, може й сотні разів проковувалися кручені, складені докупи, зварені смуги того укладу, кожного разу втрачалися з окалиною слабші шари, смуги щоразу потроху меншали, зате набували потрібних Рикушеві-хитрецю властивостей: одна, за його задумом, мала бути твердою, інша пружною, третя м'якою. Рикуш підбирав їх одна до одної, знову з допомогою бури зварював у кованець[256], відпалював його, обробляв, гартував та відпускав, пробував нарешті клинок і відкладав убік – не те, не те! – та й знову брався за ручник[257].
"Справжній топор, він на лезі злим має бути, – казав колись юному Рикушеві отець його, Зимород, – чим більше ти уклад скрутиш, складеш та прокуєш, тим більше духу Сварожича заплутається в тих плетивах. Тільки він і робить лезо топора злим: ніщо перед таким не встоїть!" Тож якраз і відчувалося Рикушеві, що надто мало Сварожичевого духу заплуталось в його кованцях – хотілося, щоб різучим було лезо мрії, щоб майбутній кладенець[258] разив чужого меча мов Перунова блискавиця. Ночами ворочався на лаві, ніяк не міг упіймати невловиму думку-розгадку: вислизала в останню мить. Та все ж одного ранку, не вночі навіть, далася йому до рук заповітна Жар-птиця. Тоді саме такий мороз удрав, що горобці на льоту падали замертво, плюнеш, а слина на дорогу мерзлою грудочкою – дзинь! Зуби, варто вишкірити, мерзнуть – отакі морози були!
Забрав із теплого житла Благовида, потягнув до кузні. Розпалили горно, Рикуш добув з кутка кілька тих головеньок, що лишались після кожної плавки на дні печі – тримав їх на оскарби. Гукнув Доманю, аби принесла жона двоє відер розсолу, а сам заходився з сином головеньки гріти в горні: не заривав їх у вугілля, а полишав прямо на поверхні. Загадав Благовидові біля кузні розсол дрючком помішувати. На такому морозі з часом навіть ропа почала підмерзати, на кашу стала схожою. Коли, схопивши кліщами, сунув Рикуш розпечену головеньку в відро з перемерзлим розсолом, бухнуло на весь посад, гарячі бризки полетіли навсибіч і біла хмара здійнялася до самого неба – аж самому стало лячно. Благовид ще нічого не розумів, та коли охололе литво лягло на наковальню і він почав лупити його бійним ковадлом, з того немов скоринки повідлітали.
"Отсе, сину, те, що мені треба! – зрадів тоді Рикуш: – Бачиш, які товсті скоринки від прехолодного розсолу вийшли? Ми злого кладенця з отсих скоринок тепер куватимемо!" З деяких головеньок скоринки цілими шматками відділились, з деяких – на друзки розлетілись. Він найбільші шматки перекладав м'яким залізом, проміжки засипав дріб'язком – парегу лаштував. Ув'язавши дротом, сунув до горна і почав повільно, обережно працюючи міхами, розігрівати свою задумку. Першими почали м'якнути великі скоринки, потім дрібні шматочки, і під Благовидовим ковадлом з допомогою бури все те зварилось, скувалося докупи. Вийшло! Нагріли вдруге, до білого; палаюча парега лягла на наковальню і вони з Благовидом прокували її, як треба – вийшло! За два дні зробили три таких смуги.