Зумієш звести його так, як належить, і не страшні будуть тобі ніякі ворожі сили, бо нездоланною перепоною стане між ними і твоїми домочадцями власна обитель.
Пращури багато вірних прикмет для своїх нащадків залишили; здавна відомі вони кожному сувирові. Щоб наперед взнати, чи буде достаток у житлі, слід, наприклад, на вибраному місці покласти увечері на землю жмуток вовни під спудом[253]: коли вранці виявиться, що вовна під посудиною за ніч зволожилася, значить, місце вибране гарне, бо горщик – то річ, із піччю пов'язана, з вогнем-Сварожичем, а піч – душа житла, самісіньке його осердя.
Та ще ліпше – щоб кінь вибрав місце під житло, бо кінь тварина віща, Богам служить: і Дажбогові, і Перунові, а людям?! Людям повсякдень помічником є у всьому. Що людина без коня? Без його сили, швидкості, тепла, розуму? Кінь, без сумніву, людям самим Соколом-Родом даний, а ще Рожаницями, що породили всяку твар на землі. Через те він не лише помічник у житті, а ще й оберіг, недарма ж череп коня, принесеного в жертву Богам перед тим, як рід починає зводити нове городище, кладеться під його ворота, аби не дати Нав'їм[254] проникнути за стіни! Там, де кінь на відпочинок лягає, – ото саме там і є найкраще місце для людського житла!
Замисленим далі нікуди повернувся в город Паоло. Вишня саме готувалася до випікання хліба і в тому він теж побачив добрий знак.
– Ну ж бо, Вишне, поставимо один хліб на житло!
Тій не потрібно було пояснювати, що й до чого – знала про таке змалечку: зерно, в землю кинуте, відроджується щоліта і несе людям добро та життя, змелене ж людськими руками в муку, стає духмяним хлібом. Тісто, воно, як живе підходить, під час випікання зростає в печі, стає пишним, і перетворюється врешті-решт на святий хліб – як зародок усього нового. Тож хліб, коли посвятити його майбутньому житлу, має вірно вказати – чи варто братися за роботу?
У Києві Паоло не один раз довелося бути присутнім під час вибору місця для житла: що хати простолюдина, що терема нарочитого мужа, проте жодного разу він там не хвилювався. А тут – в обох серце завмирало і нетерплячка била: що Доля їм готує?
Наречений на житло хліб вийшов таким, що й людям не соромно показати. Вони переглянулися між собою і Вишня, без слів зрозумівши свого мужа, накрила хлібину чистим платном і поклала на полицю, окремо від інших.
Залишалося ще на вовні перевірити місцину, тож Паоло, вже пізнім вечором прихопивши все необхідне, устиг таки до настання темряви зробити задумане.
Наступного дня була середа. Ледь розвиднілося, як Паоло на Птахові, – Бримо слідом, – вже був на місці свого майбутнього житла і, завмираючи від хвилювання, перевернув макітру...
Дажбожа колісниця ще й з брами не викотилася, коли Паоло, прив'язавши до ушули[255] повід, стукав у ворота до Рикуша. Бримо затято, басом, перебріхувався з двома псами за ворітьми. Рикуш вийшов, стояв сонний ще, скуйовджений, залізши шуйцею в пазуху, чухав волохаті груди і слухав друга, котрому так не терпілося розповісти про свій задум.
– Зами-и-слив ти... – протягнув нарешті коваль. – Гей, Благовиде, причини собак у стодолі! Поговорити не дають...
І вже до Паоло:
– Про таке на воротях не говорять. Заходь... те, – додав, зиркнувши на Бримо.
Вони сіли на колоді, під кузнею. Рикуш із пазухи перебрався собі на голову, в розгубленості все чухався та й чухався, немов там воші завелися.
– Через три дні повня... – замислено промовив він, поглянувши на захід, де у синій Сварзі вже розчинявся блідий Хорс[256]. – Може, вже через три тижні, га? – і запитально глянув на друга.
– Не встигну. Мені до зими стільки всього ще потрібно зробити... Ні, чим швидше, тим краще.
– Твоя правда – там жнива почнуться, не до того буде. Нічого, толоку зберемо. Сьогодні не встигнемо вже, та й середа, а завтра гарний день для такого почину – четвер мужів день... Добре, хоч на Вишняковому городищі надумав, не на Кологастовому! – в'їдливо зауважив Рикуш.
– Там отчина моя. Де ж іще?!
– Підемо, поглянемо... Житло звести! Це ж не ухналя[257] викувати. А дерево?! Ліс має бути повалений у січні, на новому місяці...
– Я ж кажу – з Борилової підсіки візьму.
– Треба ще в нього спитати, коли валити почав. З якого дива у нього та кила, га? Отож! Далі... Житло де завгодно не поставиш. Місце ще потрібно вміти вибрати. Пам'ятаю, замислив я свою хоромину зводити, то отець мій...
– Рикуше, ну чого ти?! – аж скипів Паоло: – гадаєш, я зовсім дурний? Перевірив – добре місце. І ще маю впевнитися.
– І зводити треба починати, доки місяць росте! Ну, тут ще, можливо, встигнемо... Ану, зізнайся, снідав?
– Не до сніданку мені було, – махнув рукою Паоло: – ніч не спав, думав; тільки розвиднілося – на отчину, а звідти до тебе.
– Ну, то ходімо до столу. Мої там зачекалися.
Паоло била нетерплячка, Рикуш же, немов зумисно, без поспіху взявся запрягати коня, потім посовався ще по двору, щось там наказав своїм рядовичам і вже тільки тоді рушили до старого городища.
По дорозі зупинилися біля крайньої хижі.
– Оце тут твій рядович і живе, – кивнув на житло Рикуш.
– Борило, чи що?
– Та він же... Ходімо, спитаємо, коли підсіку почав.
Ворота були прочинені; по невеличкому двору від хліва йшла нетіль[258], певно, на пастовник, за нею у дверях з'явилася круглолиця жона, тримаючи липове відерце з молоком, біля хижі невисокий людин, спираючись на костур, щось говорив отроку та отроковиці, вочевидь двійнятам, котрі плели із лози кошіль.
– Хай Велес помагає у ваших справах! – заходячи до двору, привітався до господарів Рикуш. Паоло мовчки вклонився.
Ті, звісно, не очікували таких ранніх гостей, стримано відповіли на привітання і насторожено замовкли.
– Оце, Бориле, праонук Десені... – почав Рикуш.
– Знаю..., бачив на тризні, – приречено кивнув головою Борило і важко зітхнув, голос його був невеселим.
Паоло було ніяково перед цим нещасним людином, тому він поспішив його заспокоїти:
– Не по ряду я до вас, людіє. Хочу спитати тебе, Бориле, чи пам'ятаєш, якого дня ти підсіку почав?
– Пощо цікавить тебе, коли я підсіку почав?
– Те тобі ні до чого знати. Скажи лишень, коли почав, та й усе.
Борило мовчав, тільки все головою хитав: чи то скрушно, чи жалісно. Нарешті озвався:
– На восьмий день після нового місяця це було.
– А ти не наплутав? – засумнівався Рикуш.
– Чого б це я наплутав?! – образився Борило. – Згадай: Водосвяття[259] на другий день молодика було. Я ж до підсіки взявся у третій вівторок після Дани[260]. Друга чверть тоді вже була. Пам'ятаю, ще пожалкував, що не вийшло на новий місяць почати – Святки тривали.
– Добре. Все, забудь. – Сивер махнув рукою і вони з Рикушем пішли з двору нещасливця.
Приїхавши до Вишнякового городища, Рикуш довгенько топтався поміж берізок, роззирався навсибіч, брови хмурив, щось думав. Паоло не заважав, чекав, що той скаже. Нарешті друг заговорив.
– Було тут торжище. Ті два кумири, що нині біля кринички стоять – вони звідси. Таке чув я колись давно від старих людей. Звісно, в тих стінах, – Рикуш кивнув на старий частокіл, – жити не варто: що хозари палили, що для вас добром не скінчилося...
– А Вишнякове ж городище, – продовжуючи, дивувався Рикуш: – не будь-хто це місце вибирав, сам Вишняк! Та тут, начебто, вже й за стінами... І кумири стояли – їх на недоброму місці не ставлять. Волхва б спитати...
– Ні, ні – спохмурнів Паоло. – Не варто.
Рикуш уважно подивися на нього, але нічого не сказав, бо знав про нову віру друга, хоча й жодного разу йому тим не дорікнув.
– Тут, певно, буду зводити. Осьде, бачиш? – показав Паоло на перевернуту догори дном макітру і піднявши її, дістав вовняний жмуток.
– Пощупай, лишень: волога! І хліб жона вчора на житло спекла – там такий вдався!
Рикуш узяв вовну, пом'яв між пальцями, замислився.
– Корову б сюди пригнати – мовив згодом: – нехай попасеться. Де приляже – там і житло слід ставити. Корова не помилиться!
– Та я мислив Птаха, – озвався Паоло: – кінь є кінь.
Рикуш, погоджуючись, мовчки кивнув головою, потім додав:
– Це добре, що перед Купалою почнемо. Дуже добре.
– Жековини мені потрібні: пару на двері, дві пари – на ворота.
– Сьогодні ж будуть тобі жековини!
– І, коли можеш, залиш мені підводу, друже, – попрохав, схаменувшись раптом, Паоло: – хочу з бору моху привезти, щоб, доки зруб ставити, він вже підсох на сонці – щілини конопатити.
– Так, так! – погодився той: – Це ти вірно речеш. Бери. А я піду толоку скликати – завтра й почнемо.
Еге, житло звести, це тобі не ухналя викувати... – згадував Паоло Рикушеві слова, розкладаючи на сонці мох, а думки його снували туди-сюди, туди-сюди – здавалося, що й голова вже опухла від них. Толока діло добре, а годувати людей чим?! О, Господи, що ж це діється? Чи не правий був Рикуш – відкласти на три тижні, обміркувати все, підготуватися як слід?
Непросто жити з родом, зовсім не так, як уявлялося в чужих землях. Був у купців на службі – ні про що не замислювався: ні про харч, ні про житло. Хто наймає, той нехай над тим і голову свою сушить. А тут... мало руками щось робити – і головою, виходить, потрібно не менше.
Жоні слід сказати, вариво її справа. Ет! Навіщо хоч це тобі, Сивере? Хіба немає більше про що мислити? Прийдуть люди – їм треба лад дати. Це ж усі думатимуть, що і тесля з нього такий, як косар. Як почнуть старого покону триматися... Не поставиш себе, як слід, такого тобі нагородять!
Вариво... Що вони їли останніми днями? Після тризни яловичу печінку з кашею доїдали. А до тризни – каша на каші. Жона мовчить, нічого не каже, що в кліті було, те й доїдаємо... Покон каже – що муж добуде, те жона й на стіл поставить. За отця у них не було такого, щоб на столі одна каша. А тут толока! Ганьба ж! Косити не вміє і люд голодним з толоки піде... Його аж в піт кинуло, ще й вуха запалали: від сорому.
Нашвидкоруч закінчивши з мохом, прив'язав Птаха до воза, свиснув псові і подався до Рикуша. Того вдома не було, тож полишивши підводу домочадцям, піднявся в сідло – і риссю в город.
– Завтра почну житло зводити.