На поверхні води плавало повно піни, горох на інших двох вудках виявився неушкодженим, бо ж, ясна річ, налякана небувалим шумом, вся риба втекла світ за очі, подалі від небезпечного місця. І хоч скільки не кидав я в воду гороху в надії, що вона підійде знову, жодного кльову більше не було. Жалкуючи за тим, що так необачно я поспішив і тим самим, напевно, полишив себе можливості подвоїти, а то й потроїти цього ранку свій успіх, я все ж був сам не свій від радості, бо вперше без будь-якої допомоги, навіть без поради, впіймав такого великого, найбільшого в своєму житті, ляща.
Тож, посидівши ще якийсь час, я почав збиратись додому – не терпілося похвалитись здобиччю перед дідом з бабою. Ех, жаль, що я приїхав не на велосипеді! Всередині мене енергія аж нуртувала, вона шукала виходу, їй потрібна була лише точка докладення зусиль. Був би я на велосипеді, то, мабуть, і мотоциклом мене не наздогнали б. А так, – сидів, мов на стільчику, крутив навсибіч головою, навіть поривався щось заспівати.
Ге-ге-гей! Ого-го-го!!
Було від чого радіти: ось він, лящ, за моєю спиною, я відчуваю його вагу плечима, на яких висять лямки рюкзака, попереком, об який він спирається і незнані, поколіннями вже призабуті, але, виявляється, ще живі, первісні якісь почуття рибалки ожили, аж розпирають тебе від радості та гордості.
А чому мені сьогодні так повезло? А тому, що терпляче сидів і пантрував, сидів і пантрував, цілих чотири години чекав та таки ж і дочекався! Он, як виходить: дійсно терпіння потрібне. Терпіти й чекати, терпіти й чекати. І скільки б тобі не говорили про це інші, але лише тоді до кінця, остаточно, переконаєшся в правоті поради, як випробуєш, пройдеш все це сам. І не просто випробуєш, але з успіхом. От тоді вже закарбується на все життя: хочеш на Десні бути з рибою – терпи і чекай, будь завжди готовий, як клюне, на швидку, мов блискавка, підсічку, а потім вже не поспішай, знову будь терплячим, не підганяй події.
Задоволений собою, своїм успіхом, тим, що як мені тоді здавалось, вдалося розгадати головну таємницю рибальського успіху, я торохтів лугом додому, час від часу сам собі всміхаючись та почуваючись на сьомому небі від щастя.
Викошений ще на початку липня луг проглядався весь, як на долоні, я поглядом відшукував знайомі мені місця: он там, зліва, на краю темно-зеленої смуги соснового лісу, де білі будівлі маслозаводу, – там Панське і Став; правіше, де над Коропом височить радіотрансляційна вишка, але ближче сюди, на самому краю лугу, – Закороп'я, а в тій стороні вгадується, хоча її і не видно, – Коноплянка; там, де перед Лисою горою луг піднімається нехай і пологим, але помітним узвишшям, – там Коваленчиха, а за нею – Обижань... Весь світ нашого деснянського лугу, котрий раніше здавався мені таким таємничим та неозорим, тепер лежав переді мною, і я давно вже не боявся його, почуваючи себе серед нього не зайвим, не чужим, – майже своїм.
Авжеж, що так, бо Десна не стане ділитися своїми скарбами – рибою, із будь-ким, першим-ліпшим, хто з'явиться на її берегах. Я був переконаний, що став справжнім рибалкою, немов сама Десна сьогодні урочисто вручила мені атестат рибальської зрілості!
Чим би ти не займався, якій справі не навчався б, завжди приходить час твого першого іспиту, коли ти маєш самостійно доводити найсуворішому екзаменаторові – Природі, самому Життю, що не марнував часу у навчанні і є гідним високої оцінки. Тут неможливо когось обдурити чи домовитись, або, що ще гірше, – дати хабара. Здав – означає не мало, не багато: отримав тим самим право на життя – без перебільшення!
Наші озера.
Уявити собі нашу Десну без її озер неможливо. Це діти ріки, колишні її часточки – протоки, стариці, рукави та затоки, що з часом відокремились, на жаль, від своєї матінки і давно б загинули, перетворились на болота чи висохлі вибалки, якби не щорічна материнська підтримка Десни. Щовесни ріка, як турботлива мати прочищає їх під час повені від всілякого бруду, торішнього паданого листу, сухих гілок дерев, відмерлих часточок водоростей, загиблої під час зимової придухи риби. Щороку вона ділиться з ними найдорожчим своїм статком – рибою, котра поповнює озера, приходячи на зміну своїм загиблим взимку родичам; дух Десни щороку дає їм наснагу до відродження.
Озеро – не ставок. У ставка немає тієї природної краси, якою хизуються заплавні озера: зеленого латаття жовтих і білих лілей, рдесту, гостролиста, куги. Риба з деснянських озер не відгонить, як ставкова, мулом, бо джерела, які живлять наші озера, невидимими підземними протоками з'єднані з річковими, вони становлять єдине ціле – чисту, життєдайну деснянську воду. Ніхто не прочищає ставки так турботливо, як Десна – свої озера.
Озеро – красиве. Мальовничо схилені верби, немов дівчата, полощуть у воді свої коси-гілки; неначе вартові стоять вільхи; подекуди навіть стрункі білявки-берези, як справжні наречені, вдивляються-милуються собою у водному дзеркалі озера... І скрізь, навіть на тих озерах, береги яких не поросли деревами чи кущами, – скрізь ніжна зелена травичка збігає до самої води, а попід берегом вузькою смугою яюр-лепеха бадьорить, освіжає повітря своїм чистим ароматом. Піщані плеса з білим пісочком так і кличуть тебе шубовснути у чисту прозору озерну водицю. По краю води – зелене розмаїття, у кожного озера своє, але латаття неодмінно панує скрізь, а поміж ним – на якомусь озері височать рідкі зелені стріли ситняку, на якомусь гостролист виткнувся в небо своїми гострими листочками, на іншому – рдест чи водяний перець розкошують, буяють в достатку та радості буття, а подекуди вже й різак помалу забирає у свій полон водне дзеркало.
У кожної рослини – своя межа і досвідчений рибалка з першого погляду на рослинне царство озера скаже і яка тут глибина, і на яку рибу можна розраховувати. Там, де росте яюр – глибина не більше півметра, де гостролист – хіба що сімдесят сантиметрів, а за лататтям – глибина вже не менша від двох – двох з половиною метрів. Зелений килимок латаття рідко буває суцільним, частіше за все в ньому раз по раз трапляються прогалини, що їх рибалки звуть "вікнами". Густірку чи підлящика у вікнах не зустрінеш, вони полюбляють чисте дно – коли піщане, коли з глеєм, а от окуні, плітки, червонопірки, – для них вікна найулюбленіші місця, де і корму багато, і від хижої щуки легше втекти. Але ж і щука більше полюбляє на межі таких вікон свої засідки влаштовувати, тож кожен, знаючи, яку саме рибу хотів би спіймати, прийшовши на озеро, вибирає собі місце до вподоби.
Озеро – красиве. Своїми берегами, зеленим лататтям з вікнами, жовтими глечиками та білими лілеями, чистою водою з перекинутим у неї небом, білими хмаринками в дзеркалі води, серпневим вранішнім туманом і золотою доріжкою вечірнього сонця, що пролягла від берега до берега...
Нема такого рибалки, хто б не пройшов озерну науку. Далеко не кожен стає деснянським рибалкою і лише одиниці – справжніми десняками, але хіба знайдеться у нас такий хлопчина, котрий жодного разу не закидав вудку на озері? Чи знайдеться в Коропі такий школяр, котрий не вміє плавати? Плавати вчаться, звісно, на озері, Десна надто серйозна ріка для такої науки і жартувати вона не любить, а прийшовши на озеро скупатись, лише тільки вдихнувши чисте свіже повітря, що так манливо пахне лепехою, свіжою водою, вербовим листям, глянувши на мальовничі вікна в лататті, уявивши, що десь там, в озерній глибині гуляють в пошуках корму плітки та окуні, враз хочеться взяти до рук вудку. Тож не дивно, що змалечку хлопці, буває, днями пропадають на озерах, опановуючи рибальську науку.
Гарно на озері. Це на Десні можна або купу риби наловити, або ж взагалі ні з чим додому приїхати, – як складеться. На озері хай і небагато, але завжди спіймаєш, хоч на юшку, хоч на сковороду смаженої.
Небагато у нас таких рибалок, котрі сьогодні ладні ловити на Десні, а завтра – на озері. Озерні рибалки не люблять ловити на Десні, бо там потрібні швидка реакція та вміння бачити на кілька метрів вглиб – безпомилково вибирати уловисте місце. Це на озері нічого не вартує постійно ходити берегом, шукаючи де стоїть риба; на Десні ж, як бігатимеш, точно підеш з пустими руками: там риба шукає корм, мандруючи на десятки чи й сотні метрів, а справа рибалки – сидіти й чекати її, на що далеко не у всіх вистачає терпіння. Деснянським рибалкам не до вподоби озерна дрібнота, їм потрібні лящі та в'язі і, бажано, не менше, ніж по кілограму-півтора кожен. Ловити рибу на озері – то суцільний відпочинок, на Десні ж більше схоже на професійну роботу, котра, як відомо, вимагає праці, напруги, нервів.
Озерні рибалки не їдуть по рибу ані світ, ні зоря. На озері раніше шостої ранку рибалку з вудкою не побачиш, риба тут клює майже цілий день: зранку трохи краще, трохи більша, але і серед дня приїхавши, можна відвести душу. Це на Десні рибалка сидить, немов у засідці під час війни, намагаючись ногою не гупнути, зайвого слова не сказати, навіть, по можливості, не поворухнутись. На озері можна і в воду забрести і, приїхавши з друзями, вести приємні розмови. Прогавити на озері кльов – ну це вже зовсім щось неймовірне – риба тут бере без поспіху, ще й почекати треба, аби вона як слід заковтнула гачок. Одним словом – суцільне задоволення і приємний відпочинок. Якщо щось і може зіпсувати на озері вам настрій, то це лише вітер, який, женучи хвилю, зносить поплавці в латаття, де гачок чіпляється за його стебла і тоді можна навіть обірвати волосінь. Але ж озеро – не Десна, завжди можна об'їхати його навколо і знайти затишне місце, де вітер не дошкулятиме, або принаймні дутиме в спину, від берега, не роблячи вудкам шкоди.
Всі наші озера різні: Став – глибокий, з вільхами по берегах, Панське – мілкіше, біля води одні лише верби. Вить – вузьке та дуже глибоке озеро, Карпівка – значно ширша. Береги Старої Десни густо поросли деревами та кущами, біля Острова ж, навпаки – жодного деревця. Харчиха багата окунем, Коваленчиха – червонопіркою. Обижань та Короп поволі заростають різаком, Стара ж Коноплянка – кропивкою.
Озеро, на якому збираєшся ловити, потрібно знати. Знання це густо замішане на власному досвіді.