– Я таки, мабуть, приїду сюди післязавтра.
– А чого ж? Навари завтра гороху, та й їдь – погоджується батько. – Візьмеш веломотор, щоб педалі не крутити. Впораєшся з ним?
"Оце так! Гарний день – він гарний у всьому. Це ж треба – поїду на веломоторі!" І весь переповнений щастям, від якого душа, тріпочучи крилами, рвалась із грудей, я, з чималим зусиллям стримуючи емоції, відповідаю спокійно та по-дорослому виважено:
– Авжеж, упораюсь.
Наступного дня я готувався, як слід: і волосінь замінив, і жала гачків підгострив, і, заздалегідь намочивши, а потім ще й додавши ложку соди, зварив у літній кухні на керогазі такий, як треба горох. Смердючий дим від згорілого керосину різав очі, тож біля того керогазу довелося більше двох годин не сидіти, а мучитися. Не забув про гнойових черв'яків та розпарену пшеницю. І спати ліг, ледь стемніло, тому варто було дзеленькнути будильнику, як я одразу ж скочив на ноги. Швиденько під'ївши, ще тільки сіріти почало, вивів веломотор за хвіртку. То тут, то там, з усіх кінців Коропа до вранішнього собачого гавкоту та півнячого співу долучались "дир-дир-дир" – звуки рибальських мотоциклів та веломоторів. Вчуваючи в кожному з них суперника чи конкурента, я не став очікувати, доки розвидниться, як треба, а притиснувши голівку динамо до переднього колеса, щоб працювала фара, скочив у сідло, витиснувши зчеплення, покрутив кілька разів педалями, плавно відпускаючи важіль, повернув на себе ручку газу, – і понісся.
"Та-а! Гарна штука – техніка, – думав я: – сидиш собі, немов на стільчику, на педалі натискати не треба, а транспорт твій котить вперед так, що на велосипеді спробуй ще дожени!"
За якихось півгодини я вже в'їжджав у Журавльове. Лише двоє рибалок сиділи по своїх гатках, вільних місць вистачало, і з цікавості я пройшов далі того місця, де збирався ловити. На диво мені, земснаряда вже не було, певно буксир відтягнув його кудись в інше урочище. Погода була так само гарною, а тут ще й вільну гатку знайшов, та таку красиву – очей не можна було відвести! Її, певно, лише вчора перегатили: вся із свіжої лози, жоден листочок ще не зав'яв, багатообіцяюча, як на мій, з певним уже досвідом, рибальський погляд, бо відчувалося, що вона глибока, і повільна течія закручувала широкого, сильного та красивого воя, а це – головна прикмета того, що місце рибне. Стара посохла лоза, яку хазяїн замінив свіжою, викладена була біля самого берега понад водою, ще й з оберемком сіна нагорі, утворюючи тим самим зручне місце для самого рибалки: хочеш – сиди на сіні, а хочеш, – то й приляж, подрімай. Тут і заночувати не гріх! Високі кущі червоної лози, що росли по краю кручі, давали гарну тінь; три пари сошок з рогатками, обрізаними особливим, – за один раз, зсередини назовні, – акуратним різом, були поставлені широченько, так, що вудки, лежачи на них, аж ніяк не могли заважати одна одній і сама гатка була довгою, розлогою: одразу приходило на думку, що робила її людина міцна, сильна, по життю хазяйновита і з широкою натурою.
Всівшись по-турецькому на запашному сіні, я швиденько, з усіма рибальськими зручностями, облаштувався і, зосередившись на своїх вудках, вирішив ловити по-серйозному, лише на горох. Довкола мене серпень справляв своє свято і Десна за якихось два тижні до закінчення літа була просто чарівною. О цій порі не побачиш вже травневого буяння нового життя, коли навіть саме повітря насичене його молекулами; відійшла червнева новизна, котра, зазвичай дивує своїми післяповеневими перемінами – там берег підрізало, там вербу, зваливши її десь, може, і в Бирині, течія принесла аж сюди, в Журавльове, та тут і залишила до наступного водопілля; навіть липнева палка пора, коли немов із рогу достатку навалюються на тебе запахи стиглості – свіжого сіна, меду в стільнику, перших вишень і яблук, коли всі ситі та задоволені, коли все через край, – все це відійшло, як відходить спекотний полудень і нині Дух Десни, задоволений своєю роботою, лише милується її наслідками, пестить останньою ласкою здерев'янілі вже цьогорічні пагони лози, зграйку риб'ячої малечі, котра, щасливо оминувши всі небезпеки, вільно почувається в деснянській течії і качину молодь, яка щойно стала на крило, і, звісно, рибалку, що сидить, розм'якнувши душею, над прохололою після липневої спеки водою.
Та мені не було коли довго милуватись навколишньою красою, поглядом я гіпнотизував три поплавці, котрі тихо-мирно розташувались на темній ранковій поверхні деснянської води. Хвилина за хвилиною поволі спливав час, ласкирка та два невеликі в'язики, що вже лежали в моїй торбині, додавали мені сил втриматись від необачної суєти і я терпляче клякнув над вудками, готовий до будь-якого, навіть найнесподіванішого, кльову. Я чатував, немов первісний мисливець, немов індіанець на стежці війни, неначе від цього вирішувалось питання життя чи смерті всієї нашої родини і раптом в такому очікуванні, в оцій своїй настороженності, в напрузі та готовності до миттєвої дії, я відчув особливий смак. Набратись терпіння, зусиллям волі зосередити всю свою увагу на поплавцях, бути тривалий час внутрішньо напруженим, немов натягнений лук, готовим до моментальної підсічки, бо на Десні секундна затримка означає програш, відлік іде на частки секунди, – все це, разом узяте, видавалось мені важким, майже неможливим, але наглядний приклад досвідчених рибалок говорив сам за себе. Я щосили намагався бути схожим на них, побачив, що це в мене виходить і, виявляється, перемога над самим собою, може бути не менш солодкою, ніж над кимось іншим. "Я можу!" – приємне відчуття, сповнене захвату, солодкої втіхи, впевненості у своїх силах та віри у власний успіх.
Я таки дочекався. Він взяв аж на початку дев'ятої. Поплавець на середній вудці без будь-яких попереджень раптом пішов вглиб, пішов без поспіху, трохи навскіс, і мені добре було видно його рух під водою. Чотиригодинне напружене очікування раптом вистрілило миттєво моєю підсічкою і щось важке та непорушне там, на дні, враз змусило вудку зігнутись дугою, а воно посунуло від берега, забираючи вверх по теії, змушуючи вудку гнутись все більше і більше.
Вперше я опинився сам на сам з такою серйозною рибою і як кожен рибалка, боявся лише одного – раптового сходу здобичі. Самі собою спливли в пам'яті батькові колишні підказки: "Не давай йому вийти до воя, на стрижень!" – і я не давав: нахиливши вудку вліво, майже до самої води, тримав її, відчуваючи сильні, наполегливі потяжки риби в глибину, від берега, до рятівного воя, котрий допоможе, дасть їй додаткову опору та силу.
Ніхто з нас не міг поки що взяти гору: рибу стримувала пружність вудки та міць німецької волосіні, але й я відчував, що не маю можливості прискорити події. Варто потягнути сильніше і не витримає або волосінь, або риб'яча губа, тож із завмиранням серця дивився я на круто зігнуте березове вудлище, яке, піддаючись сильним потяжкам мого суперника, своїм гінчиком раз по раз торкалось поверхні води. Всі мої думки були лише про одне: "Тільки б не зійшов... тільки б не зійшов...". Добре, що вудки були розставлені широко, тож мені поки що не було навіть потреби їх виймати, аби вони не заважали нашій боротьбі.
Минули кілька перших напружених хвилин і опір помітно послабшав, лише вага великої риби так само відчувалась і продовжувала гнути вудку. Мені нарешті вдалося трохи підняти вудлище, але варто було спробувати зробити це ще раз, як у відповідь так сильно потягло в глибину, що вудка своїм гінчиком аж булькнула об воду.
Суперник витратив на останню відчайдушну спробу звільнитися надто багато зусиль, бо раптом послаб, вудка наполовину розігнулась і я помітив, як у товщі води, немов нізвідки, несподівано тьмяно блиснув широкий бік великого ляща. Я хоч і сидів, по-турецькому зхрестивши ноги, але якось враз, навіть сам не помітивши як це сталося, піднявся на рівні, лівою рукою підхопивши з берега підсаку. "Оце так!" – завмерло враз моє серце і острах можливого сходу знову вкрався в душу, але тут чергова підказка батька, котрий начебто незримо спостерігав за мною, спливла в пам'яті: "Не поспішай! Нехай притомиться, ковтне повітря...". "Не поспішай!" – казав я сам собі, втримуючи ляща недалеко від поверхні і поворотами вудки то вліво, то вправо не давав йому податись далеко в котрийсь бік. Піти ж у глибину він, очевидно, вже й не міг за браком сил. Затамувавши подих, обережно, наскільки дозволяв мені опір риби, я почав поволі піднімати вудку. Ось вже лящ, завалившись на бік, вийшов на поверхню, але тут же, напружившись, знов пішов під воду.. Коли він вдруге ліг на бік, я вирішив, що час настав і, весь подавшись вперед, витягнувши руку з підсакою, зібрався вже підхопити нею здобич. Та мені, певно, попався надто витривалий і сильний лящ, бо ледь побачивши біля себе підсаку, він немов відкрив у себе друге дихання і знову рвонувся вглиб. Замість того, щоб дозволити йому це на певний час і тим самим остаточно вморити, я продовжував, вже попри всі рибальські закони та колишні батькові настанови, тягнути вудку на себе, аби швидше підхопити здобич підсакою.
Лящ здійняв цілу хмару бризок, немилосердно б'ючи широким хвостом на обидва боки і цей шум та ляскіт, певно було чути на все Журавльове. Іншим разом він неодмінно зірвався б із гачка, проте, в цей день щастя було на моєму боці, тому, незважаючи на шалений опір, я таки дивом втягнув його у підставлену підсаку, але одразу ж підняти її у повітря у мене просто забракло сил і лящ продовжував борсатись у сітці так, що бризки летіли аж на мене. Нарешті мені вдалося, підтягнувши підсаку прямо по воді ближче до себе, підняти її та перенести здобич у повітрі просто на те місце, де я сидів.
Присівши на сіно та тримаючи сітку з лящем між колін, я намагався тремтячими від хвилювання, неслухняними руками відчепити гачка, який міцно застряг у лівому куточку його рота. Серце мало не вискакувало із моїх грудей, під руками відчувалось міцне, м'язисте тіло великої риби, яка й тут сильно пручалась, вигинаючись та ворочаючись, наскільки їй дозволяла сітка, геть вся вимазана шаром риб'ячого слизу. Я все ніяк не міг себе опанувати, але зрештою лящ все ж таки опинився в полотняній торбині та ще й у рюкзаці.
Притримуючи рюкзак рукою, бо риба все борсалась та підстрибувала в полоні, я ще довго не міг заспокоїтись.