Не вистачало ще й у своїй монографії популяризувати псевдо-вченого. Його мета полягала в іншому: сказати справді нове слово в літературознавстві про Тараса Шевченка. Розвінчанню ж міфологізаторської теорії Григорія Грабовича був присвячений власне лише один невеличкий розділ, який увібрав у себе квінтесенцію статей на цю тему, опублікованих раніше.
І поки син, як лев, воював на науковій ниві, батько готував грунт для захисту його дисертації. Інтуїція стратега підказувала йому, що дисертацію Степана просто хочуть зарубати. Не на того напали. Ідея захисту в Київському університеті відпала відразу, хоча можна було й поборотись, але на це пішло би дуже багато сил, та й сам захист там не був принципово важливим. Вирішили, що Степан буде захищатися в іншому університеті, не менш потужному за кадровим потенціалом. Опонентів дисертанту вибрали нейтральних, далеких від будь-якої ідеології. Це були порядні люди, які користувались авторитетом у науковому світі. Кирило Іващишин цілеспрямовано й методично відсікав усі перепони, які могли завадити синові захистити дисертацію. Проти нього воював цілий полк антиукраїнства, бо саме до цього зводилася вся боротьба. Але і один у полі був воїном, якщо цей воїн – Кирило Іващишин.
Захист дисертації відбувся на вищому рівні, й опоненти та вороги Кирила Іващишина не могли цьому завадити. Ось тільки йому це далося високою ціною. Через місяць після захисту дисертації сина він помер.
58
Льоня Германсдерфер дочекав ще до вечора і десь о другій ночі, хоча дуже хотів спати, все-таки викликав швидку допомогу. Подумав, що батько помер. Приїхали хвилин через сорок. Лікар видався Льоні взагалі хлопчиною, який і укола нормально зробити не зможе. Не дивлячись на свій мало не юнацький вік, той уже був досвідченим ескулапом, бо робота на швидкій, куди ніхто не хотів іти, принесла йому безцінний досвід, коли треба було діяти миттєво. Медсестра була вдвічі старшою за нього, але у всьому підкорялась лікареві й, здається, розуміла його з півслова. Вони скептично поставилися до белькотіння Льоні, що вчора батько впав з ліжка, довелося його вкладати назад, але відтоді він так непорушно лежить.
Тіберій Маркович ще дихав. Медсестра після вказівки лікаря щось вколола в руку старому Германсдерферові, і той розплющив очі. Сігма один раз гучно гавкнула, ніби побачила покійника, який воскрес. Молодий лікар без боязні погладив сучку по голові, та заметеляла хвостом і притихла біля його ніг.
Медсестра попросила Льоню приготувати їм каву. Дивилася віддано й шанобливо йому в очі. Ще й водія запросили, бо, схоже, викликів не було. Льоня не знати чому підкорився, хоча за іншої ситуації вигнав би таких гостей із хати.
Сиділи на кухні. Лікар, вивчаючи спину Льоні, який заварював каву, обережно казав, що коли той не хоче загубити батька, то повинен ретельно дотримуватися простих правил. Льоня батька загубити не хотів, бо тоді брат із Польщі перестав би його фінансувати. Він кивнув головою: мовляв, буду робити все, що скажеш. Правила прості. Батькові потрібен спокій і цілодобовий нагляд за ним. Старому не можна робити різких рухів і, звичайно, не вставати з ліжка, поки його не огляне невропатолог. Інсульту чи мікро-інсульту, здається, нема, але далі треба робити все, що скаже невропатолог.
Увесь цей час Сігма сиділа перед лікарем, поклавши йому голову на коліна, й уважно слухала. Здавалося, що вона вже знайшла собі нового господаря. Льоню Германсдерфера неприємно вразило, що сучка тулиться до молодого лікаря.
Але коли трійця пішла, Сігма залишилася вдома, хоча двері були відчинені. На прощання вона лише раз гучно гавкнула і ще дужче заметеляла хвостом.
59
– Він готовий спопелити вас, – сказала Віталіна, знову вмощуючись поруч з Андрієм Чернюком після своєї мандрівки аудиторією, коли погляди всіх чоловіків були прикуті до неї, але вона ніби показувала всім, що таки вернулася до свого господаря, який так милостиво дозволяє їй погуляти, бо впевнений у її вірності собі.
Андрій Чернюк не міг відірвати погляду від її шикарних ніг, і журналістка це бачила, млосно посміхаючись. Вони кохалися ще минулого тисячоліття, але тоді не звертав уваги власне на її ноги. А тепер відчув, як вразливий черв'ячок хилитнувся внизу живота.
Він знав про кого говорить Віталіна. У президії наукової конференції, присвяченій пам'яті Кирила Іващишина, сидів секретар Дрогославської міської ради.
Два тижні тому Андрій Чернюк у своїй газеті "Дрогославщина" опублікував критичну статтю про книжку "Моє село". А історія була така. Вчителька української мови та літератури тієї школи, в якій навчався секретар міської ради, написала книжку про рідне село. Один із її найулюбленіших учнів, який тепер працював у ратуші на такій високій посаді, пообіцяв знайти кошти й видати книжку. Без задньої думки пенсіонерка передала йому рукопис і фотографії, що ілюстрували історію села. Яким же було її здивування, коли через декілька місяців книга вийшла з друку, але на обкладинці, крім її прізвища, значилось й інше – секретаря міської ради.
До того ж, у книжці з'явився новий розділ – про батька секретаря міської ради. Той брав участь у національно-визвольних змаганнях, був висланий до Сибіру, а потім повернувся в рідне село. Вчителька теж згадала про нього у своїй книжці серед десятків інших односельчан. Але в розділі, дописаному секретарем міської ради, роль його батька була надмірно перебільшена. І ніби був головним в оунівському підпіллі, і у сталінських концтаборах гідно вистояв, хоча дехто був й іншої думки, і взагалі складалося враження, що якби не він, то Україна взагалі не здобула б незалежності.
В селі спалахнув скандал. Учителька написала статтю про те, як підло поступив з нею колишній учень, й занесла її до редакції "Дрогославської зорі". Там матеріал довго маринували, аж поки головний редактор Іван Романович Леньків, якого вона нарешті застала на роботі, відводячи погляд, сказав, що цей матеріал не опублікує. Мовляв, ви ж повинні розуміти, що йдеться про секретаря міської ради, а ми залежні від влади, бо нам з бюджету дають гроші. Вчителька-пенсіонерка цього не розуміла, бо мала власні уявлення про вільну пресу та свободу слова.
Тоді хтось і нарадив їй звернутися до Андрія Чернюка, сказавши, що той завжди знаходиться в опозиції до влади, якою б та не була, і цю статтю обов'язково надрукує. Вчителька так і зробила.
Коли в "Дрогославщині" вийшла стаття про нечесний вчинок секретаря міської ради, той у гніві зателефонував Андрієві Чернюку, вимагаючи спростування, а інакше доведеться відповідати в суді. Головний редактор сказав, що із задоволенням опублікує спростування, якщо його надішлють. Секретар міської ради нічого не відповів і зі злістю вимкнув зв'язок.
Звісно, жодного спростування не надіслали, до суду справа не дійшла, хоча Андрієві Чернюку довелося добряче похвилюватися. Він зателефонував учительці й розповів про телефонний дзвінок секретаря міської ради. Несподівано вона заявила, що не свідчитиме у суді проти свого колишнього учня. У нього, мовляв, влада. Він може відібрати город у нещасної пенсіонерки. Хто їй внушив таку дурнувату думку – годі було встановити.
Але секретар міської ради не ризикнув подавати до суду. Він уже був наслуханий про Андрія Чернюка. На нього і на його газету "Дрогославщина" не раз подавали позови, але жодної справи той не програвав, бо завжди у ході судових засідань викладав козирі, яких не висвітлював у тій чи іншій своїй статті. Виходило, що той, хто подавав позов, пошивався в дурні й уже був не радий, що зв'язався з Андрієм Чернюком, бо головний редактор "Дрогославщини" виставляв його на сміх у залі суду, а потім смачно писав про це у своїй газеті.
Андрій Чернюк відчував, як секретар міської ради з ненавистю пронизував його поглядом. Якби міг, зараз би перестрибнув через стіл президії й учепився б у горло клятому журналістові. А той не дивився йому в очі. Не тому, що боявся. Секретар міської ради зараз нагадував скаженого пса, який чекає приводу, аби роздерти свою жертву. Подивишся йому в очі – і це станеться. Андрій Чернюк усміхнувся сам до себе, думаючи про останній варіант, який залишився. Десь він про таке чув. Якщо нема виходу і відчуваєш, що скажений пес ось-ось тебе зіжре, треба стати навкарачки й, просуваючись до нього, гавкати. Кажуть, що бідна тварина не витримує такої наруги й втікає. Андрій Чернюк уявив себе навкарачках, та ще й як гавкає на секретаря міської ради, – і ледве стримався, щоб не розреготатись. Віталіна усміхалась, не розуміючи, що діється з її колишнім коханцем ще з минулого тисячоліття, а з-за столу президії на них зиркав секретар міської ради, якого всередині аж перевертало від споглядання щасливих людей.
60
І раптом Дзвінка відчула порожнечу в душі. Ось так живеш собі, живеш, а потім несподівано розумієш, що все даремно. Навіть не те, що ти робиш, а все життя намарно. І не тому, що вмреш, а просто все навколо тебе видається порожнім, не вартим уваги.
Вона не могла зрозуміти, звідки це прийшло до неї. Звісно, це не її, а ніби вірусом заразили. Дивилася на свої картини – і не впізнавала їх. Ніби з технікою написання все нормально, не підкопаєшся, а внутрішнє відсутнє. Порожнеча. Класна копія. Хіба таке можливо: написав картину, а хтось вийняв із неї душу?
Дзвінка послала подалі сторожа музею "Дрогославщина". Зробила це в дуже грубій формі. Не здивувалась би, якби цей чоловік зацідив їй кулаком в обличчя. Вартувала цього. Не зацідив. Стояв розгублений. Мало не плакав. Значить, не чоловік, не мужчина. А так щось – бабське. Такого не шкода.
Вона розуміла, що це її відповідь на таку ж жорстокість з боку міського голови. Знала, що вчинила несправедливо стосовно сторожа музею "Дрогославщина". Але яка може бути справедливість, якщо Дзвінка не кохала його? Думала, що грубий секс дозволить забути міського голову. Але вийшло все з точністю до навпаки. Відчувала, що з кожним днем закохується у нього все більше й більше.
Соломія віддалилася від неї. Здавалося, заглибилась у себе, не достукаєшся.
Борис літав по місту, ніби шукав втрачену молодість. Часто приходив додому п'яним і відразу лягав спати. Чула, як вночі вставав і швендяв по квартирі.