Списатель мусить поперед усього владати добре мовою свого народу, і то не мовою одного села, одного повіту або одної губернії, але мовою такою, котра була б однаково своя, зрозуміла і люба всім повітам, губерніям та селам, мовою літературною, мовою школи і інтелігентного товариства. Чи треба й додавати, що у нас уже на сій першій точці велика недогода, бо ми такої мови ще не маємо, і кожний списатель мусить почувати на собі право і обов'язок – і самому почасти спричинюватись до витворення тої мови? Далі мусить списатель бути добре ознайомлений з технікою писательською, а властиво з способами творення і писання різних значніших майстрів слова своїх і чужих, мусить виробити собі й свої способи, т.є. або пристати до якої-небудь існуючої вже "школи" писательської, або свідомо витичити собі свою власну дорогу, коли не хоче блукатися без цілі, щокроку попадати в старі, закинені шаблони і позбавити себе всякого значення в літературі. Вкінці списатель мусить знати докладно історію літератури всесвітньої, а особливо сучасну літературу свою власну і головних європейських народів, щоб знав, які теми літературні і в який спосіб бували і бувають оброблювані, якими способами різні списателі осягали дані ефекти, що в давніх обробках даної теми було добре, а що невдатне і куди йому притулити й свою роботу, щоб не повторяти того, що вже другі забули, а вносити у всесвітню скарбницю літературну хоч малу крапельку, а нового, свого власного, зачертого в криниці того життя народного і індивідуального, що ще перед ним не було так експлуатоване.
Вкінці списатель мусить знати те життя, про котре береться писати, ті верстви суспільні, тих людей, ті сторони, ті звичаї і встанови, ті заняття і роди праці і т.ін. Яка безконечна многота завдань! Але се ще не все. Списатель мусить знати чимало загальних і теоретичних наук, як психологію, економію суспільну, політику і т.ін., без котрих він не зуміє поставити себе на належнім становищі супроти персонажів свого твору, не зуміє відповідно зрозуміти й показати нам їх вчинки, не зуміє дати нам твору справді широкого і тривкого. А що ще важніше, списатель мусить усе те знати не з самих тільки книжок, а якнайбільше з життя, з розмов, з власного погляду, з досвіду і дискусій. Він мусить раз у раз сходитися з людьми різних станів, різних професій, родів праці, різного ступеня інтелігенції і моральності, придивлятися їм в різні моменти їх життя. Тільки тоді, ввіссавши в себе, зосередивши в собі, так сказати, все життя своєї суспільності в даній хвилі, він при даних спосібностях і підготовці може мати надію створити діло справді широке і тривке. А чи списатель, хоч би й не знати який геніальний, зможе все те здобути в сільській глушині, без інтелігентного товариства, без книжок і газет, без широких зносин з різнорідними людьми, про се й думати довго не треба. Ось чому я думаю, що дійсний рух літературний може повстати тільки в певнім центрі даного народу, там, де би зосереджувалися не тільки його літературні сили, а також його культурні і економічні засоби, політичні змагання, чільні представники всіх суспільних верств".
Іван Франко далі пише про Париж як типовий літературний осередок, який існує з ХVІ століття, каже, що Німеччина й досі не має такого центру і переходить до характеристики літературних центрів в Україні:
"Історія нашої літератури від кінця ХVІ віку вказує ненастанні, хоч, на нещастя, все нещасливі змагання до витворення хоч невеличких центрів руху літературно-наукового. Острог, Львів, Вільно, Київ чергуються в протягу 50 літ, вкінці Київ через Могилянську колегію, щасливе положення над Дніпром в осередку українсько-руської нації на якийсь час здобуває собі перевагу і провідництво. Політичні обставини ХVІІІ віку, котрі вели з собою все більший політичний і духовий упадок України, зіпхнули й Київ до ряду провінціональних міст Російської імперії. Тільки в нашім віці починають на Україні знов прокидатися змагання до витворення постійного українсько-руського руху літературного. Змагання ті йшли слідом за тими важними здобутками життя духового на Україні, з котрих кождий стоїть за десять побід корсунських або жовтоводських – за заснуванням університетів на землях українсько-руських. Заснування в нашім віці трьох університетів на Україні треба вважати за величезний духовий набуток. Вже тим самим, що при тих університетах мусило згромадитись значніше число людей учених і людей, бажаючих науки, що при них мусили повстати бібліотеки, музеї, книгарні і що не могло ж не бути в них людей, котрі б не інтересувалися бувальщиною, життям, літературою того краю і того народу, що живе довкола них, кожний з тих університетів в більшій або меншій мірі спричинювався до підвигнення науки про Україну, а то й спеціально української літератури, кожний з них в різні часи піднімався до того, щоб зробитися центром українського руху літературного".
Відтак Іван Франко характеризує Харків як репрезентанта Лівобережчини, Київ – Правобережчини, а Одесу – Новоросії, зазначаючи при цьому, що "найбільшу рухливість, найгарячіший інтерес для українського письменства і найбільшу продуктивність проявила Лівобережчина, а найменшу Новоросійщина. Правда, сталось се завдяки малесенькій купці, двом-трьом молодим і палким списателям, а не завдяки тій заохоті і підмозі, яку давала їм окружаючи їх суспільність; було се не випливом якогось духового чи літературного руху в тих сторонах, а власне наперекір пануючій там нерухливості".
(У дужках скажу декілька слів про саму назву Новоросії. В нинішніх умовах Росія й сепаратисти приватизували цю назву. Проект "Новоросія" і його занепад у всіх на устах. Однак ми не повинні відмовлятися від назв, навіть якщо вони несуть негативне навантаження. Новоросія – це географічна назва, сукупність деяких областей у складі України. З цього й слід виходити, коли ми говоримо про Новоросію, а особливо в культурному чи літературному контексті).
Відсилаю читача до характеристики літературних центрів у Харкові, Києві та Одесі, а ми йдемо далі.
У цій статті Іван Франко зазначає, що "доволі інтересним огнищем українського письменства в останніх часах у Росії став український театр":
"Театр вимагає п'єс і то щораз нових. А раз вільно бути театрові українському, то, очевидно, що й репертуару йому треба українського. І ось від яких 10 літ докола укра[їнського] театру в Росії купиться досить оживлена драматична продукція. Перед ведуть на сьому полі, звісно, люди, найближче причасні до театру, актори і директори трупи, як М.Кропивницький, Карпенко-Карий, М.Старицький. На щастя для нашої літератури, всі три сі люди – талановиті письменники і, дякуючи їм, укр[аїнська] література має нині те, о чім перед десятьма роками ніхто ще й думати не смів, — має дуже гарні зав'язки питомої драми майже у всіх її родах – від веселого фарсу ("Пошились у дурні") до поважної драми суспільної ("Не судилось"). До ряду сих трьох списателів прибули з часом дд. Мирний, Янчук, Олена Пчілка і др. Певна річ, що коли б нашому театрові дана була хоч сяка-така можливість розвиватися на рідному, українському грунті, то він побіч своєї служби суспільно-патріотичної причинився б своєю драматичною продукцією чимало й до зросту української літератури. Та ненормальний стан нашого театру в Росії видніється от хоч би вже в великім розробленні труп театральних, що мусить вести до нижчого рівня артистичної вартості їх вистав, а певно, й до попсування репертуару, котрий і без того хорує на одну велику хибу, що не можна давати штук перекладених, т.є. що артисти не можуть виробляти своїх сил на великих сюжетах всесвітньої драматичної штуки".
Говорячи про те, що в Україні нема духовного центру і не може бути, Іван Франко все ж зазначає:
"Коли при всім тім п р о д у к ц і я л і т е р а т у р н а у к р а ї н с ь к а не завмерла, а в остатніх роках навіть сильно змагається, так за се дякувати треба добру волю, пильність і духову силу тих немногих письменників, що без духових центрів, без бібліотек, товариств і вільної обміни думок, без освіченого товариства, без підмоги і заохоти загалу, без усього того, що для розвою літератури дає вища цивілізація, працюють без утоми, додивляються до життя суспільного, додумуються до сяких чи таких загальних поглядів (принципів) і сміло, не раз з зараженням усієї своєї будущини голосять їх на рідній мові".
Іван Франко називає тих, хто найбільше прилучився до літературного життя в той час:
"Без сумніву, перше місце в нинішню добу в цій компанії – не вже письменників, а справдішніх борців за українське слово – перше місце, по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнорідності інтересів духових, треба признати д. Чайченкові (один із псевдонімів Бориса Грінченка – А.В.). Чоловік, як сказано, хорий, котрий надто мусить заробляти на хліб для себе. Для сім'ї, він, проте, засилає мало що не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопис за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності".
Також Іван Франко згадує А.Кримського, Самійленка, Подоленка, Школиченка, Катренка, Коцюбинського, Лесю Українку, Панька. Як бачимо, серед відомих імен надибуємо на імена, незнані сучасному пересічному читачеві, а без вивчення їхньої творчості неможливо зрозуміти літературну добу того часу.
На думку Івана Франка, ці люди – "головна надія нашого письменства, то його безпосередня будущина". Він також зауважує, що "на нашій ниві літературній працюють ще з незламною силою письменники старшої генерації, і вони подекуди становлять ще основу нашої літературної фізіономії" і називає їхні імена – П.Куліш, Леонід Глібов, Данило Мордовець, Нечуй-Левицький, Ол.Кониський, М.Комар, Вл.Александров, Карпенко-Карий, М.Старицький і Олена Пчілка. Знову, як і серед молодих, знані й незнані імена. А треба читати всіх, щоби зрозуміти ту літературну епоху.
Підводячи підсумок, Іван Франко зазначає: "…продукція літературна 1892 року дає нам підставу до кращої надії на будуще".
У другій частині своєї статті Іван Франко говорить про літературне життя на Галичині.