Тож ліпше вже Володимир. Нехай і робичич, зате – бач, землям лад дає і про скотницю дбає: свою й Гори. Авжеж, княжа скотниця повна тоді лише, як повна вона в княжат та бояр – по іншому й бути не може, мислилося їм: коли Рюрикового ти кореня, то й жити слід купно з нащадками дружини його, родатися з ними й на великокняжому столі сидячи, перш за все про них, про опертя своє пам'ятати. По-іншому ніяк!
І Володимир з Горою звикнувся. Як би там не було, ряд між князем та Горою в поконі руському значиться, на ньому Русь стояла і стоїть: не Володимиром він заведений, не Володимирові його й рушити. Хотів, не хотів, а мусив якось притиратися з тим кодлом. Терпів часом Володимир кодло, а воно князя, лише зуби зціпивши. За Горою був покон, за князем його молодша дружина, гридьба, що до Гори вже ніяким боком, а поміж ними – полюддя й торгове сольство до Царгорода, що усим їм неабияку взвить обіцяло. На тім все й трималося.
Нічого доброго не вийшло б з Володимирового княжіння, якби не його, з простого люду набрана, молодша дружина. Великий князь київський одвіку спирався на дві дружини: старшу, з ліпших та нарочитих мужів київських, – з нею раду тримав, та молодшу, з дітей тих самих світлих князів, княжат, бояр та купців – то міць його була ратна, оружна. Начебто й дві опори в князя значилось, а по суті ж – одна, бо хіба син супроти волі отця свого, боярина чи купця, піде? Мовби й дві в тебе ноги, а коли роздивитися – вони, як одна, бо поміж собою узами рідства спутані. Коли в тебе ноги зв'язані – чи вільний ти в діях своїх?
Варто було Володимирові взяти собі гриднів з простолюду, як тут же і впали пута з його ніг. Проґавило кодло, нема чого й казати. Гадала Гора, що з роб'їх отроків діла не буде, своїх дітей не пустила – й прогадала. Стояв тепер князь на двох ногах: коли одна й підкоситься, завжди на другу можна спертися. Через те й любив свою дружину. Вона дійсно була його, одному йому належала; кожного гридня знав, як отець рідний опікувався нею.
Володимир купався в її любові, бачив захоплення гриднів своїм князем і від того щастя ширяв у небесах. Та лише материнська любов є безкорисливою, проста людська ж час від часу вимагає для себе нової поживи. Володимир не тільки щедро вдягав, годував і поїв медами свою молодшу дружину; він не жалів срібла княжої скотниці ані на коней для неї, ані на кольчуги й хоролужні мечі; простим гридням дарував наложниць, сотникам села, а тисяцьким – цілі волості: люблять веселого, люблять щедрого, а ще удатного та звитяжного.
На буйнім пиру опісля повернення в Київ, захмелілий Володимир, послухавши нову билину про свій похід на в'ятичів, розчулений любов'ю його гриднів до себе, спитав прямо:
– У чім ще нужду маєте, дружино моя вірная?
Спочатку тиша залягла, бо здавалося дружинникам, недавнім простолюдинам, що служба їхня князеві од Вирію мало чим різниться, тож в огріх було би на щось скаржитися, чи чогось просити. Аж раптом хтось з протилежного кінця трапезної неслухняним уже язиком прокричав:
– Усього нам доста, княже! Біда лише, що ложки в нас із липи різані, а не зі срібла ковані!
Так тихо стало за столами – аж страшно. А Володимир лише усміхнувся широко на те:
– Нині ж велю кувати дружині моїй срібні ложиці для пиру!
Воєвода Вовчий Хвіст, сидячи одесну князя, буркнув стиха, так, щоб лише князь і почув:
– Липовими обійшлися б... Стільки срібла!
Та Володимир не звик слово своє рушити. І вже голосно, аби чули всі, гукнув, немов пакіл у землю вгатив:
– Срібло чи злато дружину мені не замінить! Зате з дружиною матиму вдосталь того!
І тижня не минуло, як пирувала дружина вже зі срібними ложками. Пирувала й князя свого славила, билини складала, здравиці виголошувала й любила його більше, ніж отців рідних.
Коли важко потрудившись, ти лишаєшся задоволений власною потугою і тим, що здійснено тобою, коли опісля того труда ще й срібла-злата стає в тебе доволі – ба, навіть більше, ніж доволі! – настільки, що твоє спрагле до відпочинку й розваг єство в жодному своєму бажанні не знає відмови, тоді душа твоя розчиняється настіж, без жодних перепон, мов Дніпро навесні, розливаючись ушир княжою щедрістю.
Бути щедрим, аби навзамін мати любов. Так просто! Та Володимирові любові гриднів здавалося вже мало. Хотілось, аби любили його всі. Усі навколо. І сам того не усвідомлюючи, в противагу кодлу Гори творив навколо себе свій світ, чи рід – як хочеш, так і зви – світ своєї дружини та княжих наложниць: колись, у дитинстві, він марив любов'ю, тепер не міг насититись нею. Окрім скупої на прояв любові мужньої, є ще інша любов – любов жони, дівчини, унотьки. Вона особлива, іншої такої немає. Її на щедрість можна обміняти? На ту щедрість, що сріблом-золотом міряється? Спробуй і переконаєшся – ні! Щедрості срібла-золота тут мало, до неї треба щедрість на свято додати, щедрість веселощів і щирої радості – шир душі своєї – а це мало кому під силу: на всю Русь, можливо, одному лише Володимиру Святославичу, великому князеві київському.
... Од самого світанку в Берестовому здійнялись колотнеча й біганина. Береза, дочекавшись слушної миті, встигла наодинці шепнути Волхитці:
– Князь наш у Києві вже. Надвечір сюди навідається.
Заклопотана Береза не помітила, як зблідла Волхитка; тим більше ніхто не чув, як спинилось, а далі шалено закалатало в грудях дівоче серце. Її від хвилювання навіть лихоманити почало, та все ж Волхитка зуміла взяти себе в руки – не гоже обавниці виказувати перед людьми власний страх і невпевненість. Згодом і дівчата прознали новину: за шитвом теж принишкли – певно, думки кожної були про те, що чекає її як не сьогодні, так завтра; лише Любоніга, котра ще навесні була княжою любленицею, відчуваючи загальне сум'яття, бадьорилася й час від часу намагалась жартувати, хоча ніхто й вухом на те не вів. Лише Волхитка як завжди виглядала спокійною, мовби нічого й не трапилось.
Прислуга княжого городка метушилась, готувала володареві трапезу, навіть охорона не тинялась без діла: хто кольчугу чистив, хто гриву коневі підстригав, а дехто й одягу своєму лад давав – раптом не сподобається щось князеві. Десь уже перед смерком зарипіли жеравці мосту, гупнуло ззовні, прочинилися нарешті ворота і в широкий двір в'їхав на своєму красені Вітрові Володимир з двома десятками княжої учти.
Того дня наложниці вечеряли по власних закутках, бо за великим столом в трапезній довго пирували Володимир з Аделею та гридні з княжої учти; звідти допізна линув величальний спів, дзвеніли гуслі, їм вторили сопелі, тумкав бубон – там буяло чуже, незнане й ще незвідане дівчатами життя.
Зранку дощило. Нашорошені, вони сиділи попід стінами світлиці за шитвом, прислухаючись до того, що діялося зовні: чи не йде князь? Окрім Люборади всі губилися в здогадках: чому не йде? Чи прийде взагалі? А як прийде – що чекає їх? Та юності довгий розмисел не притаманний, давня звичка до співу за роботою взяла гору над сумом і скоро тихий дівочий спів немов туманом оповив світлицю.
... Гой ти, мамо моя, ти рідненька,
запитай же у сокола, запитай,
чи не жаль йому долі моєї
лебединої, лебединої?
– Ліпо співаєте, лебідки! Токмо пісня ваша вельми сумна.
Скочили всі, про шитво забувши – в дверях муж стояв: молодий ще, вбраний в одяг дорогий, що весь мінився-переливався, барвами яскравими вигравав, а на грудях мужніх вилискувало золотом, самоцвітами сяяло небаченої краси ожерело – чи не всі дівчата охнули в захваті й навіть Волхитка, не одразу впізнавши в мужеві князя. Лише Люборада, не розгубившись, в пояс вклонилася Володимирові, а вже тоді за нею і решта.
– Пощо сумні, красуні мої?! – усмішка вигравала на княжому обличчі: – Чи може без мене годують вас зле?
Стояли, опустивши очі, навіть Волхитка розгубившись, мовчала, ні пари з вуст. Князь же гукнув через плече:
– Волію пирувати з дівками моїми! – і рушив у світлицю.
За ним, штовхаючись, вже ломилася ватага скоморохів – завертілося все, задуділо, засопіло, загуло й затумкало – така веремія зчинилась! А челядь вже несла столи й ставила на них якісь наїдки й питво – здавалося, кінця-краю тому не буде. Розгублені наложниці так і стояли б із шитвом у руках, та скоморохи підхопили одну, другу, третю й немов вихор понісся світлицею. Зовсім трохи минуло часу, а вже навіть Чадогостя всміхалася широко й радісно, міцно тримаючи в коловоді руку котрогось із лицедіїв.
Володимир сидів у чолі довгого стола, розкинувшись та заклавши нога на ногу, оглядав дівчат, що кружляли навколо нього – скоморохи добре знали своє діло, не вперше те робили – і відчував, як поволі в душі рождалася радість, затуляла собою дріб'язок буденних клопотів, пробувала крила й готувалась до злету: він так давно чекав цієї миті, скучивши за нею в довгому літошньому поході! Упізнав раптом в одній із дівок ту сіверянку, що кілька тижнів назад так прийшлася йому до душі в придеснянськім городі... як же... – ага, Хоробр! – сам же й нарік тоді; згадав і ймення сіверянки – Волхитка – і коли знову стрівся з нею очима, то сам собою зринув приємний спогад, схотілося відчути під рукою її туге тіло і вдруге вловивши погляд її, помахом руки покликав до себе.
Підійшла, стала перед ним і дивилася в княжі очі сміло, без усміху, але так, що у Володимира від того погляду немов клубок у горлі застряг.
– Ось ти куди сховалася, забавко моя сіверянська!
Притягнув до себе й на княжі коліна посадив. Дивився якийсь час у сині очі, потім поцілував у губи – міцно, пристрасно: Волхитці навіть подих перехопило. Дівчата, хто бачив те, здивовано зводили брови – ти бач, не брехала сіверянка! Зате Люборада була на краю відчаю, бо ще навесні вона неабияк подобалась князеві: не один раз ділила з ним ложе, паволоки й золоті колти від нього мала, єдину зо всіх дівчат, хто зиму перебув у Берестовому, лишив Володимир при собі на осінь, а тепер ось ця, з сіверської глушини, сидить у князя на колінах і він її цілує!
– Доста вже! – гукнув нарешті князь до скоморохів і ті припинили свої витівки й танці. – Сідайте! – велів він присутнім і Волхитці вказав на лаву ошую себе.
– Ну ж бо, лебідки, – Володимирові вочевидь сподобалося це слово, – нині моє вам частування!
І широким помахом десниці він запрошував наложниць:
– Не соромтеся; волію нині з вами пирувати!
Пирувати з самим князем! – та ніхто з новеньких дівчат і мріяти про таке не мріяв.